Художні твори Миколая Гусовського, Юзефа Ігнаци Крашевського, Александра Дуніна-Борковського, Януари Пушняк, Зоф’ї Коссак-Шуцької, драма Казімєжа Міссона, опера Станіслава Кобліцького, вірші Юліуша Словацького, Тимона Заборовського, Шимона Старовольського, Вацлава Потоцького, Анджея Вальгурського, Анни Горяшко-Борковської, Тадеуша Хити та ін. про оборону Теребовлі від осьманської орди – це листи у майбутнє, що передають прийдешнім поколінням трагічний зміст подій під мурами фортеці. На жаль, сьогодні бачимо іншу тенденцію: більшає кількість структурних пам’ятних знаків, буває, їх просто клонують, вони стають незалежними від прив’язаності до місця, освяченого присутністю мертвих героїв і часто нагадують халтуру. Імена і душі героїв кров’ю вписані в історію війн, перемог, поразок, смертей. Ми повинні піклуватися про минуле, про збереження слідів і позначень місць пам’яті ландшафті забуття.
Із Миколою Ткачуком, професором Тернопільського національного університету імені Володимира Гнатюка ми піднімаємося до Теребовлянського замку. Йдемо великим парком, що розкинувся між вулицями Підзамче та Зазамче. Небо над деревами блакитне, а подекуди, ніби зелене, прозоре, наче намальоване скло. Я пригадую чудовий нарис про цю фортецю талановитого журналіста Василя Бурми, вміщений у його книзі «Привиди старих замків» (Тернопіль, 2011). Йдемо бруківкою над самим краєчком обривів, ніби круч. До замкової брами можна під’їхати автобусом або автом, але цікавіше пройти: минаємо дерева під стіною замку і заглядаємо вниз, де над Подолом, над верхами будинків і підприємств висять білі, тонкі аж прозорі хмари. Листяний коридор подекуди коливається то жовтогарячим світлом, то рожевим. Сонце без проміння, червоне, наче з жару, але відблиски хмар і зелень змішуються з ним і осявають панораму.
– Оце і є те славне місце, де колись була резиденція князя Василька Теребовлянського? – запитую.
– Так. Мабуть, пам’ятаєте ті страшні картини його осліплення з Київського літопису. Тут була княжа резиденція з дитинцем, частоколами і ровами.
– Ви добре знаєте історію, – кажу.
– Я багато разів бував тут із своїм покійним братом Петром, який жив у Теребовлі і працював у культурно-освітньому училищі.
– Я пам’ятаю вашого брата, зустрічався з ним, коли працював кореспондентом молодіжної газети «Ровесник». Славний був чоловік, народний умілець, театрал, педагог. Був режисером самодіяльного народного театру при Будинкові культури, інсценізував і поставив на сцені повісті «Материнське поле» Чінгіза Айтматова, «Олеся» Олександра Купріна, а в Київському молодіжному театрі – кіноповість «Іду до тебе» Івана Драча.
– Це справді так. А ще – майстер вишивання, макраме, декоративного розпису по дереву, нанизування бісеру. Учасник багатьох вставок в Україні, Австрії, Німеччині, Франції, Канаді… Та понад усе він любив історію. І коли ми цією бруківкою піднімалися до замку, він не раз казав мені: «Теперішнє обтяжене минулим і багате майбутнім. Тільки дикі люди і невігласи не поважають нашої історії і плазують лише перед сьогоденням».
– Може, він мав на увазі цей міфічний ландшафт, який став для багатьох сакральним текстом? – запитую.
– Мабуть, колись він таки був зоною контакту між Богом і людиною. Бо той же осліплений князь Василько довго і мудро тут княжив, громив ворогів і навіть розбудував цю фортецю. Та до сьогодні на території замку навіть не збереглася мурована церква, де його поховали. Тепер цей ландшафт нагадує мені драму Томаса Стернза Еліота «Вбивство у соборі», бо замість присутності Бога тут присутня кров…
Сонце, ніби здорове колесо, вже без сяйва пірнає у зелень і виглядає крізь щілини дерев. Біля нього подовгаста смуга хмар, наче облита карміном: гаряче і вогненне, воно червоніє різким кольором на зеленому тлі. Ми в касі купуємо квитки по 12 гривень і простуємо кам’янистою стежкою на вершину Замкової гори, яка сягає більше 50 метрів заввишки. Увесь цей краєвид із заокругленими вершинами дерев, із нахиленим обрієм видається зеленим храмом-ротондою, де змість стелі нависають підмальовані жовтими, рожевими й іншими кольорами легенькі хмари. Тепер уже дерева рідшають і на тлі зелені проглядає півкругла вежа-бастея. Йдемо уздовж стіни, в яку вмуровані кам’яні таблички з польськими іменами меценатів, які в 30-их роках долучилися до реставрації фортеці.
– Такі таблички я бачив на Вавелі, піднімаючись до головної брами, – кажу. – Мабуть, люди глибоко пережили ті потрясіння, що відбувалися під стінами замку.
– Теребовлянський замок, як і Вавель, став для багатьох міфом, – каже Микола Платонович. – По наших землях вогненним потоком котилися орди монгольського хана Батия, цей замок був ущент зруйнований. У 1341 році частину галицьких земель захопив польський король Казімєж ІІІ, на Замковій горі звели нову фортецю, та її знову монголо-татари зруйнували. Ворожі набіги не припинялися, замок десятки разів руйнували і відбудовували. У 1530-х роках його за наказом гетьмана Яна Тарнавського відбудував за власні кошти теребовлянський староста Анджей Тенчинський. Після смерті старости його рідний Станіслав продовжив укріплювати замок.
Аби потрапити всередину замку, піднімаємося кам’яними сходами. Колись до нього вів навісний міст (бо ж брама розташована на триметровій висоті), тепер сходи. Перед очима відкривається галявина із висохлою травою і руїнами по периметру. Вона гола й пуста, хоча вичищена й очепурена. На ній понад стежкою стремить зелене молоде дерево, жовтіють, наче мережки, смуги дрібніших стежин під кущами. На землі лежить великий дерев’яний щит, що закриває замкову муровану криницю завглибшки 45 м.
– Ви говорили про травму, яку нанесли людям кровопролитні бої під Теребовлянським замком. Мені здається, що польська література довго шукала художню форму, яка змогла б виразити головні потрясіння людей, викликані нападом монголо-татар. Хіба не свідчить про це твір Миколая Гусовського «Перемога над турками під Теребовлею 1524 року»?
– Миколай Гусовський, по суті, наново переосмислив класичний міф про оборонців Теребовлянського замку від османів. Він пише й про селянський загін, що брав участь у тій битві. Поет, по-суті, конструює міф від жахіть війни до мирного життя ХVI ст., хоча тоді ще південно-землі України дуже потерпали від нальотів турків і татар.
Високий овал вежі заступає світ ясного неба на заході і неначе відкидає від себе тінь на галявину і дерева. Вежа жовтіє, осяяна мінливим кольором від заходу сонця. За нею вже стоїть вечір і на землю лягають фіолетові тіні дерев. Вони наче вкриті легеньким туманом, а за ним – сизіє густа імла. Небо там важче, темно-синє, ніби зливається докупи з туманом. Обійшовши Порохову вежу, потрапляємо до скверика, за яким лежить Співоче поле зі сценою та глядацькими лавками. Дерева згори гіллям нависли над сценою. Тут вештаються люди похилого віку, молоді пари, матері з малюками у візочках, потопаючи в легеньких сутінках вечора. З безодні висувається парк із напіврозваленими фігурками запорізьких козаків, бетонними польськими басейнами та земляними валами князя Василька. Наче ховрашок, в сутіні ховається пам’ятник жінці на високій кам’яній гірці.
– Це дружина коменданта Теребовлянського замку Яна Самуеля Хжановського Зоф’я Анна Дорота. – продовжує Микола Платонович. – У 1675 році на замок напало 10-тисячне турецько-татарське військо під керівництвом паші Ібрагіма Шишмана. Більше місяця трималася залога замку (80 жовнірів, 200 озброєних міщан і шляхтичів). Османи обстрілювали замок цілодобово з 8 гармат, випустили по ньому 425 гранат, понад 4000 ядер, безліч стріл і куль, хоча їхні втрати сягнули 2000 вояків. У стінах з’явилися величезні пробоїни, запаси пороху і провіанту вичерпувалися. Під час наради з офіцерами комендант уже хотів здати замок, та їхню розмову підслухала його дружина Зоф’я. Із двома кинджалами в руках вона увірвалася на нараду і пригрозила чоловікові: «Якщо тільки спробуєш здати фортецю, то я одним кинджалом вб’ю тебе, а другим – себе. Ви офіцери чи ні? Мерщій на стіни битися і жодних перемовин з ворогом!». Так вона врятувала замок, підійшли війська Яна ІІІ Собеського й османська армія відступила від замку. Місцевий скульптор Роман Вільгушинський у 2012 році відновив пам’ятник Зоф’ї, який був споруджений ще в ХVII ст. і знищений у 1944-му.
– Ця герочна подія, до речі, дуже добре висвітлена в польській літературі. – продовжую розмову. – Варто згадати романи і повісті про оборону Теребовлі Юзефа Ігнаци Крашевського, Александра Дуніна-Борковського, Януари Пушняк, Зоф’ї Коссак-Шуцької, драму Казімєжа Міссона, оперу Станіслава Кобліцького, вірші Юліуша Словацького, Тимона Заборовського, Шимона Старовольського, Вацлава Потоцького, Анджея Вальгурського, Анни Горяшко-Борковської, Тадеуша Хити та ін.
– Травма і міф, – усміхається Микола Платонович. – Розв’язку запропонував той же Микола Гусовський: перевести травматичний спогад у площину миру. У випадку Зоф’ї Хжановської митець трансформував його в образ ідеальної жінки. Війна давно завершилася, але сила уяви багатьох людей продовжувала кружляти навколо епізоду героїчної оборони Теребовлі. Перехід від минулого та сучасності до майбутнього можливий лише через міфологію.
Коли вже я попрощався з Миколою Ткачуком і повернувся до Києва, опинившись у світлі білої плями робочого кабінету, знову згадав слова вченого про видатного новолатинського поета пізнього Ренесансу Миколи Гусовського (бл.1475-1533). Він народився в Гусові Великого Князівства Литовського, до складу якого входила частина українських земель. Відомо, що його підтримував полоцький єпископ, дипломат і меценат Еразм Телок Вітеліус (автор щоденника 1499-1508 рр.), колишній студент Краківського університету, приятель Каллімаха. Освіту здобув у Білорусії, в навчальних закладах Литви (Вільно), Польщі (Краків) та Італії (Рим).У 1521-1522 роках, у складі дипломатичної місії Вітеліуса, Микола Гусовський побував у Римі, де написав латиномовну поему «Carmen de statura, feritate ac venatione bisontis» (дослівано: «Пісня про вигляд, дикість зубра і полювання на нього»), відому під скороченою назвою «Пісня про зубра» [Backvis C. Mikołaj z Hussowa // Szkice o kulturze staropolskiej. – Wareszawa, 1968. – С. 61].
Дипломатична місія в Римі мала на меті схилити папу до створення коаліції європейських держав для боротьби проти турків і татар, від яких особливо потерпали південно-західні землі України. То ж твір задумано у жанрі «турчиків» як апологію антитурецької політики папи Леона Х, але завершена поема була вже після смерті папи. При підтримці польської королеви Бони, дружини Сигізмунда І книга Гусовського «Carmen de statura… bisontis», до якої, окрім «Пісні про зубра», увійшли ще 11 поетичних творів, вийшла в в 1523 році у Кракові. Римі. На ній лежать сліди захоплень сучасників географією, флорою і фауною рідної країни, що помітно ще в творі Мацея Мєховіти «Трактат про дві Сарматії» («Traktatus de duabus Sarmatiis»). «Дикі землі» Сарматії на той час були екзотичними для Європи, як і пущі Великого Князівства Литовського чи недоторканні ліси Америки. Вони відкривали двері серця і двері мозку.
Гусовський взявся за «екзотичну» тему. У присвяті королеві поет писав: «Коли я був, всемилостива королево, в Римі, то папа Леон Х, розмірковуючи якось про полювання на півночі і величину північних звірів, переконливо попросив плоцького єпископа Еразма, який у той час був при ньому від Вашої Величності, доставити до Риму чучело бізона, якого ми називаємо зубром (quem nos zubrum vocamus). Плоцький єпископ обіцяв виконати бажання Їх Святості і письмово звернувся до палатина віленського Радзивілла з проханням дістати шкіру найбільшої тварини цієї породи. У той же час, бажаючи разом із чучелом подати папі його опис, він доручив мені накинути на папері кілька слів про властивості цієї тварини і про полювання на неї. Та все це не було виконано, бо скоро помер Леон Х, залишився тільки твір, який я написав швидко і невибагливо, його я тепер вирішив випустити у світ» [Голенищев-Кутузов И. Итальянское Возрождение и славянские литературы ХV-ХVІ веков. – М., 1963. – С.235]. Далі поет каже: «Не беручись судити про те, чи дехто з природознавців знайде щось для себе повчальне у нашому творі, сміємо сподіватися, що вони вшанують увагою сказання новолатинської музи, вихопленої із забуття, і доброзичливо вислухають її піснеспіви про велетня європейських четвероногих» [Там же]. Роззявлені роти світанків дивувалися з цього твору, а людські серця бігли до добра, хоч ноги їхні тягнулися до зла.
Поема – великий ліричний твір, який нараховує понад 1000 віршів, написана елегійним дистихом. У ній змальовано землі Білорусії, України, Польщі і Литви, їхні ліси та тварин, та найбільше описів відведено зубру:
В хроніках тих стародавніх знаходив я опис народів,
Також далеких земель, навіть докладний, проте
Зовсім нема в них, здається, ні згадки про дикого зубра,
Котрий в арктойській землі жив до потопу іще.
Пліній лиш згадує в творі своєму і зубра, і тура,
Пише в північних лісах водяться дикі бики,
Й звірів, за свідченням древніх, немає лютіших, ніж тури,
Що у дрімучих лісах польська годує земля.
Кажуть, що в цілому світі не знайдеш місцини такої,
Де б то у нетрях лісів тури водились, як там.
«Дикий, гри вастий, – так пише, – він дуже нагадує зубра».
Краще пізнати хто б хтів – хай прочитає цей твір.
(Пер. Віталія Маслюка).
Твір постав у колі гуманістичної поезії, автор у ньому піднімає мисливську тематику. Чимало італійських поетів ХV-ХVІ ст. оспівали полювання, які могли вплинути на поему: Ерколе Строцці, Адріано да Корнето, Бальдассаре Молоссо, Гвідо Постумо Сильветрі (йому належить елегія про мисливські подвиги папи Леона Х, видана в 1524 році). Та все ж, на думку дослідників, «Пісня про зубра» ближча не до італійських взірців, насичених компліментами та міфологічними алюзіями, а до античних, зокрема до поем Гратія Фаліска та Марка Аврелія Олімпія Немезіана, рукописи яких віднайшов у 1501-1503 роках Якопо Саннадзаро. Здається, небо нахилило вуха до глаголів автора і від слів його уст розцвітали нарциси. Пісня про зубра відрізнялася від творів попередників силою експресії – незвичайним пластичним описом литовських пущ і магією вираження особистих порчуттів автора, насамперед любов’ю і повагою до рідної землі [Krókowski J. Hussowskiego «Carmen de bisontis». – Wrocław, 1959. – С.40]. Поему визнано лише в ХІХ ст., а на початку ХХ ст. вона стала популярною в Польщі завдяки чудовому перекладу Яна Каспровича, який назвав Гусовського попередником Адама Міцкевича; в Україні – Віталія Маслюка, Романа Лубківського, Анатолія Кичинського, в Білорусії – Язепа Семяжона.
Микола Гусовський, після смерті папи й опікуна, повернувся до Польщі. Написав латиномовну епінікію на честь краківського каштеляна, коронного гетьмана Миколая Фірлея «Nowa et miranda de Turcis victoria» («Нова і чудова перемога над турками», 1524, відома в українській літературі під назвою «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року». Опублікував обширну, на 896 гекзаметрів, поему про св.Яцка «De vita et gestis divi Hyacinthi opousculum» («Життя і подвиги св.Геоцінта», 1525), з нагоди його канонізації. У цьому творі він, як і краківський поет Анджей Кжицький, одним із перших порушив антилютеранську тему, присвятивши свій твір канцлерові Кшиштофу Шидловському, щоб таким чином здобути собі прихильність. Відомі й інші його твори.
У поемі «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року» Миколай Гусовський підкреслює, що його статус поета нерозривно пов’язаний із близькістю до Спасителя («Пісню подяки спішу я Спасителю скласти чимшвидше, / Краще сказати: в душі мовчки складаю уже»). Однак ця «одержимість» божеством осмислена не як пасивна передача божественного слова. Спаситель ніби подає тему для творчості, символізуючи пам’ять нагадуванням про страшні події під мурами Теребовлянського замку:
Сурми ревіли, в повітрі розносився гуд їх разючий,
Військо пішло на поля, – кров тут проллється його, –
З ходу вступило до бою, змішались всі в гущі кривавій,
Тільки на Бога тоді мали надію усі.
(Пер. Віталія Маслюка).
Проповідуючи християнський подвиг як служіння народові, Миколай Гусовський привертає увагу до шматка землі під Теребовлею («Після важких переходів добрались нарешті до міста, / Й тут, під тим містом, страшна раптом з’явилась орда»). Далі автор звертається до «слави героїв», захисників рідної землі, які в бою демонстрували нечувану хоробрість і відданість Батьківщині:
Наче ті леви страшні нападають на кіз полохливих,
Як небувало страшний голод їх гонить і лють.
Чи то вовки на худобу безпомічну й в люті страшенній
Жертву терзають свою, кожен собі рве шматок,
Так наше військо громило турецьку орду безпощадно.
Праця даремна – ще щось більше про це розказать,
Бо вже недовго тривала ця січа і ярість пекельна,
Скоро достойний прийшов битви цієї кінець:
Ниви, багряні від крові грабіжників, трупами вкрились,
Псам і шулікам лежить добра пожива на них.
А переможці, зібравши трофеї усі, добивають
Рештки ординців, які заховались раніш.
Серету води забрали немало ворожих вояків,
Втечею дехто із них зміг врятувати життя.
(Пер. Віталія Маслюка).
Описуючи перебіг битви, автор дякує Богу за здобуту перемогу («Всі ці події, прошу вас, поляки, розважте докладно: / Вдяка велика лиш Богу належить за них, / Бо якщо б хтось приписав перемогу лиш нашому війську, / Мабуть, безглуздим такий мав би вважатись у нас»). Гусовський зізнається: «Сором бере, що я тут славних мужів не згадав, / Силу які віддали, щоб здобути оцю перемогу, / Час не дозволив мені їх тут згадати усіх»). Інтерес пам’яті про померлих під стінами Теребовлянського замку – це святе місце, яке освячене присутністю мертвих героїв. Саме в цій присутності, а не в монументах, хрестах, надгрібках суть. Справа не стільки в пам’яті, скільки в особистості кожного, хто героїчно поліг у боротьбі з ворогом («Знати не міг я докладно, скільки загинуло люду: /Січа, як кажуть, була дуже велика тоді»).
Пам’ять місця гарантована присутністю мертвих, натомість монумент відволікає увагу від місця як символ. Відбувається заміна фетиша знаком, про що говорив професор Микола Ткачук. Мені здається, що це дуже глибока думка, яку залишив нам чудовий поет Миколай Гусовський. Ще Ґете свого часу порушив проблему перенесення пам’яті місця на монументи. Художні твори Миколая Гусовського, Юзефа Ігнаци Крашевського, Александра Дуніна-Борковського, Януари Пушняк, Зоф’ї Коссак-Шуцької, драма Казімєжа Міссона, опера Станіслава Кобліцького, вірші Юліуша Словацького, Тимона Заборовського, Шимона Старовольського, Вацлава Потоцького, Анджея Вальгурського, Анни Горяшко-Борковської, Тадеуша Хити та ін. про оборону Теребовлі від осьманської орди – це листи у майбутнє, що передають прийдешнім поколінням трагічний зміст подій під мурами фортеці. На жаль, сьогодні бачимо іншу тенденцію: більшає кількість скульптурних пам’ятних знаків, буває, їх просто клонують, вони стають незалежними від прив’язаності до місця, освяченого присутністю мертвих героїв і часто нагадують халтуру. Імена і душі героїв кров’ю вписані в історію війн, перемог, поразок, смертей. Ми повинні піклуватися про минуле, про збереження слідів і позначень місць пам’яті ландшафті забуття.
На світлинах: Теребовлянський замок.
Олександр Астаф’єв, Київ – Теребовля.