Однією з головних рис романтичної історіософії була категорія майбутнього, яка допомагала поетам-пророкам зрозуміти історію та осягнути сенс сучасності. романтичний профетизм формувався передусім під виразним впливом постулатів Святого Письма, збагачених інтерпретацією попередніх культурних епох і періодів. Важливу роль відіграла також антична і фольклорна традиції. Якщо говорити про різницю між образом пророка у європейській культурі до ХІХ ст. і романтичним пророком, то профетичні здібності першого пов’язані передусім з релігійним місіонерством, а неодмінною і характерною рисою великого національного поета в романтизмі стала історична й політична далекоглядність, ідентифікована з провісництвом.
Концепцію поета-пророка переконливо втілено в творах Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Зиґмунда Красінського, Тараса Шевченка та ін. Українська літературна історіографія закріпила назву поет-пророк чи кобзар, перш за все, за однією особою – Тарасом Шевченком, натомість у польській літературній критиці відповідна назва «wieszcz» (пророк) була зарезервована для романтичної «trójcy wieszców» («трійці пророків»): Міцкевича, Словацького і Красінського: якщо говорити проїхні твори, то це в Адама Міцкевича – «Romantyczność», «Dudarz», «Księngi narodu i pielgrzymstwa polskiego», «Literatura Słowiańska», cтатті у часописі «Pielgrzym»; в Юліуша Словацького – «Do autora trzech Psalmów», «Genezis z Ducha», «Dzieje kroklety z Helionem…», «Król-Duch», «Samuel Zborowski»; у Зиґмунда Красінського – «Niе-Boska komedia», «Trzy myśli pozostale po śp. Henryka Ligenzie», «Przedświt», «Psałmy przyszłości»; у Тараса Шевченка – «Давидові псалми», «Розрита могила», «Тризна», «Чигрине-Чигрине», «Сон (Комедія)», «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте…», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осія. Глава XIV», «І Архімед, і Галілей…», «Хоча лежачого й не б’ють…», «І тут, і всюди – скрізь погано…», «Бували войни й військовії свари…».
Коли поети узурпували собі статус пророка, то вони, по суті, підсилювали міфологізацію історії, обґрунтували національний месіанізм, представляли планетарну й космічну історію в есхатологічній перспективі. Прикметною була й та послідовність, з якою це вчиняли польські поети-пророки, єврейський народ ніби поступався місцем польському народу; замість історії нещасть і падінь Ізраїля розвивалася історія мучеництва й падіння Польщі; біблійні пророки ніби отримували творчих послідовників у особах національних поетів; всі глобальні події інтерпретувалися у світлі послідовного розвитку.
Постає природне питання, яким постає у творах Тараса Шевченка поет як духовний провідник нації? Наскільки поетові притаманне ідеалістичне розуміння історичнимх процесів? Чи абсолютизує він роль духовних чинників (правових, моральних, релігійних, естетичних) у житті? Іван Франко зазначав: «Романтизм в літературі, так само, як якобінізм у політиці, значив перевагу геніальної соби над масою, перевагу генія над талантом і працею, а затим і перевагу проблисків того генія, чуття і ентузіазму над одностайним, але млявим світлом звичайного розуму. Індивідуальність поета стала найвищою властю, виломлювалась з усяких правил і границь суспільних; поезія сталась вітхненням, ясновидінням, чимсь божеським і безсмертним. Як типовий об’яв тої романтичної поезії можемо вказати на «Імпровізацію» Міцкевича (нап. 1832 р.) в третій частині поеми «Dziady…» (Франко І. Твори: У 50-и т. К., 1980. Т.27. С.289-290).
Перебендя у Шевченка – це народний співець, «кобзар», і в той же час дивак, химерник. Іван Франко у згаданій передмові до видання «Перебенді» спробував з’ясувати, як вплинули на нього образи, що їх створив Адам Міцкевич у «Wielkiej improwazacii» (ІІІ частина «Dziadów»), Олександр Пушкін (вірші «Пророк», «Поэт», «Поэту»), а також ідеалізовані образи кобзаря і бандуриста у письменників «української школи» в польському романтизмі – Тимка Падури, Северина Ґощинського, Міхала Чайковського, Богдана-Юзефа Залеського. Окрім подібностей, вказує Іван Франко, «в Перебенді нема ані сліду якобінського погляду на народ, як на масу, котру можна і треба ущасливлювати указом згори, ані тіні якої-небудь месіанічної претензії – бути спасителем, пророком свого народу» (Франко І. Твори: У 50-и т. К., 1980. Т.27. С.292-293).
Перебендя у Шевченка виступає носієм історичної пам’яті, речником національної слави і волі, покликаний їх відроджувати у душах людей. Він приводить народ до самоусвідомлення своєї національної тотожності.
Має рацію Євген Нахлік, маска кобзаря Перебенді у цьому творі є дволикою та автобіографічною. У першій частитні твору він змальований як мандрівний кобзар, якого знають і шанують люди, у другій розкрито його репертуар, а в третій його показано «з несподіваного боку – як духовно й душевно самотнього езотеричного співця, наділеного надприродними здібностями і через те відчуженого від людей. Четверта частина (рр.80-91) становить ліричне звернення автора-розповідача до персонажа-кобзаря зі схваленням його естетичної, мистецької дволикості» (Нахлік Є. «Перебендя» // Шевченківська енциклопедія: В 6-и т. К., 2015. Т.5. С.35).
Образ поета у Тараса Шевченка тісно зв’язаний із образом кобзаря, українського народного співця й музики, творця і хранителя фольклору, пісень, дум, релігійних піснеспівів, переказів і казок, що виконуються під кобзу, ліру або бандуру. Шевченко ототожнював себе із кобзарем у ранній творчості, і в період заслання, це посприяло тому, що в масовій свідомості постав образ Шевченка-кобзаря. Образ кобзаря вперше з’являється в «Тарасовій ночі» , потім у «Перебенді», у поезії «Думи мої, думи мої» і поемі «Мар’яна-черниця». У цих творах цей образ наскрізний і концептуальний, від нього може вестися оповідь, як у «Мар’яні-черниці», в «Катерині» він – епізодочний. У «Гайдамаках» – реалістичний, очевидно образ сліпого Волоха запав у пам’ять поета ще з дитинства. У віршах «Перебендя», «Думи мої, думи мої» і поемі «Іржавець» кобзар виконує функцію історика і літописця, щось на взірець скальда у вікінгів чи трубадура у середньовічній Європі. Для нас важливо, що в образі кобзаря втілено тему призначення поета.
Леонід Білецький помітив, що через образ кобзаря, поета у Шевченка проходить ідея про безбожних і праведних і про справедливе покарання Богом перших. Це помітно в «Подражанії ХІ псалму», у вірші «Ісайя. Глава ХХХV», у «Подражанії Ієзекіїлю», в «Осії. Глава ХІV». І особливо у вірші «Пророк»:
Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди. І лукаві!
Господнюю святую славу
Розтлили… І чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята… Горе вам!.
У посланні «До Основ’яненка» (1839) на першому плані роздум про історичну долю України («На тім степу скрізь могили / Стоять та сумують: / Питаються у буйного: /«Де наші панують? / Де панують, бенкетують?/ Де ви забарились?». Шевченко сумує («Не вернуться сподівані, / Не вернеться воля. / Не вернуться запорожці, / Не встануть гетьмани, / Не покриють Україну Червоні жупани»). Однак мотив самотності на тлі трагічної української природи, що оплакує зруйнування московським військом Запорізької Січі, осяяний глибокою думкую поета: як урятувати Україну? Він висловлює віру й непохитне переконання, що
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине:
Отде, люди, наша слава,
Слава України –
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Прочитавши в 1829 році у журналі «Отечественные записки» спогади Григорія Квітки-Основ’яненка про запорізького військового суддю Антона Головатого, який урятував козаків, Шевченко починає творити визвольну легенду України, що її провідник не вмре, не загине, бо такі, як він, здатні очолити національний рух.
В історичній поемі «Іван Підкова» поет також звертається до проблеми провідника української нації. Іван Підкова і є керівником козацтва і вміє забезпечити дисципліну козацької громади, і користується її довір’ям. Тільки тоді повернуться правда, воля і незалежність, коли на чолі нації буде стояти сміливий провідник. «Іван Підкова – це перший справжній образ у творчості поета, перший, але величавий, як скала, як монумент, що прорізує майбутність України і стоїть попереду української нації, як її єдина визвольна ідея, як туга поета і вказівка на те, якою Україна повинна бути» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.1. С.144).
Месіянізм Тараса Шевченка у своїй природі амбівалентний, він спирається на есхатологічні підвалини, в основі яких – месіяністична візія світу, суголосна утопічним моделям мислення, тему сучасності й історії він сприймає серцем, це сприйняття, зрозуміло, випромінює через його ідеї, поетичні рефлексії, символічність, метафоричність та музичність його творів. І прорватися в «новий Єрусалим» («і коли тебе забуду, Ієрусалиме, /Забвен буду, покинутий, /Рабом на чужині»), до «царства божого» на землі, «божого раю», який тепер занапастали («Гай! Гай! – старий промовив: – недоуми! Занапастили божий рай!… Гетьманщина!».
Сенс історії лежить поза межами і припускає її кінець. Вона має сенс лише тому, що колись завершиться. Історія, що не має кінця, була б безглуздою. Тому філософія історії є есхатологічною. І є в ній елемент профетичний.
Есхатологічне почуття, почуття катастрофи, що наближається, і почуття кінця світу пов’язані із духовним типом поета, його психофізіологічною організацією, схильністю до занепокоєння. Він схильний був чекати катастроф і в особистиму житті, і в історичному житті народів і пророкував історичні катастрофи, бачивши історію в есхатологічній перспективі. У вірші «Марку Вовчку» він пише: «…Господь послав / Тебе нам, кроткого пророка, / І обличителя жестоких /Людей неситих», вірячи в те, що він, як і вона, удвох нестимуть вільне пророче слово до народу. У «Подражанії Ієзекеїлю. Гл.19» поет замість матері Ізраїля виводить матір князів, попів і царів, вищої верстви, яка поріднилася «зо львами», вищою московською верствою і виношує левів, здатних нищити праведних людей, невинний народ. Поет сподівається на майбутнє, коли «вітер з поля» «Дихне, погне і полама / І ваша злая своєволя / Сама скупається, сама / В своїй крові». Усвідомлення нетривкості світу тут очевидне. Передчуттям національної катастрофи дихає Шевченків переспів «Осії. Глави ХІV», коли скривджений народ прокинеться в кривавій помсті:
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд! Заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… І не буде
Кому помагати:
Одцурається брат брата
І дитини мати;
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!.
У другому випадку Тарас Шевченко описує остаточне майбутнє, як напр. у вірші «Ісайя. Глава ХХХV»; він доволі вільно поводиться з текстом пророка Ісайї і в образі оновлення Палестини бачить оновлення України, коли «І люди темнії, незрячі / Дива Господнії побачать». Тут опис цілковито скерований у майбутнє:
Тоді, як, Господи, святая
На землю правда прилетить.
Шевченко майже дослівно переспівує пророка, українізуючи його, маючи на увазі духовне відродження краю, коли «настане суд. / Заговорять і Дніпро, і гори…». Отже, переспів поета вільний і пристосований до української землі і українського народу, що добре помітив Леонід Білецький, зіставивши текст пророка і Шевченка. «З твору пророка зачерпнена сама суть змісту й ідеї і вільно потрактована. Та земля й той народ в неволі, земля обікрадена і перетворена «злодіями» в пустиню, а народ – в рабів. Але ці темнії люди дива Господнії побачать, цебто станеться чудо тоді, коли на цю землю злетить Господня правда хоч на годину, тоді земля перетвориться в цвітучу й устроєну країну, а народ прозріє й відродиться, і тоді пустиня оживе веселими селами. Цього поет бажає і просить у Бога (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.2. С.329). Бо тоді
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії,
Скрізь шляхи святії
Простеляться, і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами,
Без ґвалту і крику,
Позіходяться докупи,
Раді та веселі,
І пустиню опанують
Веселії села.
Звісно, тут на передньому плані Провидіння. Євген Нахлік наголошує: «Тут месіянізм окреслюється понад усе через ідею харизматичного мужа, «посланця Провидіння», який провадить людство до кінцевої мети (часом його заступає ідея «вибраного народу»). Звідси героїчна візія історії, котра уявляється як процес наступности «спасителя людства». Поза цими дефініціями залишається ряд доктрин, також співвіднесених із месіянізмом, але опертих на теорію палінгенези: вони репрезентують імперсональну безособову інтерпретацію загальнолюдського поступу» (Нахлік Є. Доля. Los. Судьба. Шевченко і польські та російські романтики. Львів, 2003. С.206).
Пророкування соціальної утопії помітне у вірші «І Архімед, і Галілей…», де «на оновленій землі /Врага не буде, супостата, /A буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі». Переживання трагічного конфлікту історії як своєї особистої долі, свого апокаліпсису, трагічного розриву особистості та історії відчутні у творах «І тут, і всюди – скрізь погано…», «Бували войни й військовії свари…», «Як умру, то поховайте..», поемі «Великий льох» та ін.
Бачення Шевченком історії в есхатологічній перспективі тісно пов’язане з проблемою месії («Месію, Самого Бога на землі / Вона вже зріла»; «Вже прийшов, /І ми вже бачили месію»; «у нас месія / У Віфліємі народивсь» та ін.), провідника, визволителя. Важливе місце у творчості поета займає уславлення Ісуса Христа як Спасителя людства. Дмитро Чижевський наголошує: «Христос, як сказано, – для Шевченка центр світової історії, в постаті Христа розв’язана головна проблема людини, проблема свободи – по Христі ми вже не «вмремо рабами» (Чижевський Д. Шевченко і релігія // Чижевський Д. Філософські твори: У 4-х т. К., 2005. Т.2. С.196). Тому Шевченко антропологізує Христа. До образу Ісуса він звертається в поемі «Неофіти» («Що він зробив їм, той святий, / Той назорет, той син єдиний / Богом ізбранної Марії. / Що він зробив їм? І за що / Його, святого, мордували, / Во узи кували; / І главу його честную / Терном увінчали? І вивели з злодіями / На Голгофу-гору: / І повісили меж ними – / «За що?»; і в поемі «Марія» («Марія сина привела /Єдиную тую дитину, / Що нас от каторги спасла / і пресвятая, неповинна, / За нас, лукавих, розп’ялась…»; «А радость Марії / Неізреченная. Месію, / Самого бога на землі / вона вже зріла»); у вірші «Во Іудеї во дні они…» («Спаси ти нас, / Младенче праведний, великий / Од п’яного царя-владики!»).
На думку Євгена Нахліка, «Шевченків месіянізм має секуляризований характер (хоча з біблійним корінням і християнською орієнтацією), спершу увиразнюється як національний, етнічний (український і загальнослов’янський), а по засланні – як універсальний (передбачаючи водночас і задоволення національних потреб українців), а, крім того, є поцейбічним, переможним (попри страждання) і особовим (Нахлік Є. Доля. Los. Судьба. Шевченко і польські та російські романтики. Львів, 2003. С.207).
У живій уяві поета великим героєм, борцем за нову Божу і вічну правду постає і Іван Гус, герой поеми «Єретик», який став на чолі чеського народу в боротьбі з німецькою агресією («І став єси / На великих купах, / На розпутті всесвітньому / Ієзекіїлем, / І –о диво! – трупи встали / І очі розкрили, / І брат з братом обнялися / І проговорили / Слово тихої любові / Навіки і віки»). Ян Гус – Єретик для короткозорих сучасників, і месія – для великого майбутнього нації.
Насамперед слід звернути увагу на постаті національних провідників у поемах Шевченка. Першою такою постаттю для нього є козацький отаман Іван Підкова, «козак з Божим даром провідництва» (Лесько І. Постаті національних провідників у поемах Шевченка // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1989. Річник 79. Джер Сіті – Нью-Йорк, 1988. С.24). Він користується безмежним довір’ям і авторитетом серед козаків і вони миттю готові виконати його наказ («Підняв шапку – човни стали. / «Нехай ворог гине!!»), бо козаки збираються у «Царгород, до султана» в гості. Шевченко геніяльно змальовує братське співжиття й діяння нації та її провідника. Іван Підкова – це перший справжній образ у творчості поета, перший, але величавий, як скала, як монумент, що прорізує майбутність України і стоїть попереду української нації, як її єдина визвольна ідея, як туга поета і вказівка на те, якою Україна повинна бути» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.1. С.144).
Зразком козацької мужности й відваги є отаман-провідник Гамалія – герой однойменної Шевченкової поеми («Забрав хлопців та й поїхав / По морю гуляти; / По морю гуляти, / Слави добувати, /Із турецької неволі / Братів визволяти»). Окрім сміливості й відваги провідника, поет порушує у творі ще одну важливу ідею: оволодіння Чорним морем: «Чорне море визнає за своїх господарів тільки українське козацтво. Чорне море допомагає тільки козакам в їх перемогах і війнах. Чорне море визволяє тільки козаків з турецької неволі. Цим Шевченко підкреслює, що Чорне море є тільки українське» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.1. 179).
Постать козацького провідника, що бореться за українську віру, змальовано в образі Тараса Трясила (поема «Тарасова ніч»), який долю нації ставить понад усе («Обізвався пан Трясило: / – А годі журиться! /А ходім лиш, пани-брати, / З поляками биться!»). Леонід Білецький пише: «…Із поеми випливає цілком ясний висновок: гнуть шиї і ходять у ярмі тільки невільники, а герої, хоробрі із зброєю в руках перебувають на полі бою за свою волю до загину або до перемоги. Ось – сенс і основна ідея поеми «Тарасова ніч» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.1. С.146).
Провідників коліївщини Шевченко змальовує в поемі «Гайдамаки», один із них – Іван Ґонта. Він із Максимом Залізняком очолив загін повстанців, які штурмом здобули Умань. Та російські офіцери підступно схопили їх і передали польській владі. Ґонту люто скарали у с.Серби. Шевченко його змальовує «мучеником православним», борцем за правду, трагічною постаттю. Він, щоб дотримати гайдамацької присяги, стратив власних синів. Цю колізію поет запозичив з повісті «Wernyhora» Міхала Чайковського. «Шевченко найделікатнішими нюансами оспівує цього борця, що прийшов до цієї ідеї через зраду і вбивство дітей і через покуту страждання в муках сумління» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.3. С.144). Ідея покути за гріхи супроти рідного краю є центральною в «Гайдамаках», і її носієм виступає Ґонта. Як символ патріотичної самопожертви він також фігурує в поезії «Холодний яр», поемах «Великий льох», «Сліпий».
До національного проводу належав і Максим Залізняк, один із керівників повстання на Правобережній Україні, який навесні 1768 року спільно з іншими низовими козаками в Холодному Яру, біля Мотронинського монастиря, зібрав повстання і вирушив проти можновладців і барських конфедератів, захопивши Жаботин, Смілу, Богуслав, Канів, Черкаси, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку, а після приєднання загонів Івана Ґонти, оволодів містом Умань. Його підступно заарештували російські офіцери і засудили до побиття батогами, заслали на довічну каторгу в Нерчинськ. Шевченко змальовує образ ватажка в поемах «Гайдамаки», «Сліпий», «Холодний яр», а також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».
Героїчною постаттю був і Ярема Галайда, хоч він і не належить до національного проводу. Поет розвиває тему народної пісні, народних переказів про ватажка Ярему-безбатченка, який став на боротьбу з владою, щоб помститися за народну кривду («А Ярема – страшно глянуть –По три, по чотири /Так і кладе. – Добре, сину, / Матері їх хиря»). Він став борцем за народну справу, за національні ідеали, месником за смерть батька і своєї нареченої Оксани. Образ Галайди для поета є засобом пізнати і розкрити народну волю і народну душу, провідні ідеї і цінності свого народу, «вловити ту нитку історичного процесу, по якій український нарід мусить увійти у лябіринт світової історії та вічних ідей абсолютного духа, провидіння Божого, себто намагається збагнути ролю Української нації у світовій історії та в Божому Провидінні» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. С.250).
До провідної верстви Шевченко зараховує українських гетьманів і державних мужів, їх ділить на добрих і лихих, останні йшли на співпрацю з ворогами. Наскрізною у творчості Тараса Шевченка є постать гетьмана України Богдана Хмельницького, який у 1648-1654 роках провадив національно-визвольну війну проти польсько-шляхетського панування й ініціював Переяславську раду 1654 року. Про Богдана Хмельницького і події, пов’язані з його діяльністю, йдеться у поемах «Гайдамаки», «Сліпий», «Великий льох», віршах «Розрита могила», «Стоїть у селі Суботові…», «За що ми любимо Богдана…», «Сон (”Гори мої високії”»), «Заступила чорна хмара…», «Ой чого ти почорніло…», «Осії. Глава ХІV» та ін., у драмі «Назар Стодоля», трагедії «Никита Гайдай», повістях «Близнецы» та «Прогулка с удовольствием и не без морали», в «Щоденннику», а також в «Археологічних нотатках», листі до Михайла Лазаревського від 08.ХІІ.1856 р. та ін. Образ Хмельницького присутній у живописних роботах Шевченка: ранній малюнок «Смерть Богдана», офорт «Дари в Чигрині 1649 року» й однойменний малюнок, ескіз «Богдан Хмельницький перед кримським ханом», малюнки «Богданова церква в Суботові», «Капличка», «Чигрин з Суботівського шляху», «Чигринський дівочий монастир», «У Корсуні», «В Черкасах» та ін.
Найтрагічнішою подією в історії України поет вважав Переяславську раду, про яку йдеться в містерії «Великий льох». В основу поеми автор поклав переказ про Богданові льохи, легенду «про невичерпні козацькі сили, що перебувають у сховищах землі козацької та в душі народній, про їх провідника, що має з тої сили зродитись й Україну визволити» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.1. С.326). Держава, на думку Шевченка, є віддзеркаленням духу нації, вічною ідеєю Божого розуму, і коли нація опиняється на роздоріжжі, то все залежить від політичної далекоголядності (зіркості) провідників. Шевченко якраз «народження українського національного месії робить центральною подією поеми» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.1. С.328). Сама подія народження месії відбувається за незвичайних обставин, коли творяться «два дива» і «земля затряслася, застогонала» («То близнюки народились… / Один буде, як той Ґонта, /Катів катувати! / Другий буде… /Катам помагати»). За Леонідом Білецьким, народжується провідник нації, її месія, що має націю відродити, і в той же самий момент народжується його антипод, що має націю довести до повного занепаду. І далі поет змальовує Україну в трьох найвизначніших гріховних моментах її історії і занепаду: 1) коли Богдан Хмельницький уклав Переяславську угоду і добровільно наклав на Україну московські пута, зізнається перша душа: «Дивлюсь – гетьман з старшиною. / Я води набрала / Та вповні шлях і перейшла: / А того й не знала, / Що він їхав в Переяслав / Москві присягати!… / Оту воду… Чом я з нею / Відер не побила! / Батька, матір, себе, брата, /Собак отруїла / Тією клятою водою! / От за що караюсь, / От за що мене, сестрички, / І в рай не пускають»…»; 2) під час війни Мазепи з Петром І українська старшина і народ стали на боці Петра і зрадили Україну (друга душа: «А мене, мої сестрички, /За те не впустили, / Що цареві московському / Коня напоїла / В Батурині, як він їхав / В Москву із Полтави. / Я була ще недолітком, /як Батурин славний / Москва вночі запалила…»; 3) за часів Катерини ІІ український поневолений народ навіть не усвідомлював свого занепаду і покірно переносив усі знущання (третя душа: / «Мене мати забавляла, / На Дніпр поглядала: / І галеру золотую / Мені показала, / Мов будинок. А в галері / Князі, і всі сіли, / Воєводи… і меж ними / Цариця сиділа. / Я глянула, усміхнулась…» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.1. С.329-330). На моральному роздоріжжі опинилися не тільки три душі, а й Мойсей в однойменній поемі Івана Франка, і Богдан Хмельницький у поемі «Великий льох». «Але провідник відійшов від Бога і став сам із собою. Тоді він відривається від універсальної волі і ставить на місце цієї останньої свою волю персональну. Ось таке піднесення особистого свавільства в повнім засліпленні собою над волею абсолютною є вже зло» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.1. С.333).
У «Розритій могилі» Україна-мати суворо дорікає синові: «Ой Богдане, Богданочку! / Якби була знала, / У колисці б задушила / Під серцем приспала». У вірші «Чигрине, Чигрине…» автор вдається до синекдохи міста як резиденції гетьмана: «Чигрине, Чигрине / Мій друже єдиний, / Проспав єси степи, ліси / І всю Україну… / Спи, гетьмане, поки встане / Правда на сім світі». У вірші «За що ми любимо Богдана?» на поставлене запитання автор відповідає: «За те, що москалі його забули, / У дурні німчики обули / Великомудрого гетьмана». А в творі «Якби-то ти, Богдане п’яний» у сатиричному ключі Шевченко знову стверджує, що гетьман відпав від універсальної Божої волі і впав у зло, підписавши Переяславську угоду: «Амінь тобі, великий муже! / Великий, славний! Та не дуже… / Якби ти на світ не родивсь /Або в колисці ще упивсь». В «Осії. Глава ХІV. Подражаніє» знову звучить визвольна проблема українського народу і драматичної долі її провідника: «Вкраїно! Мій любий краю неповинний! / За що ж тебе Господь кара, / Карає тяжко? За Богдана, / та за скаженого Петра / Та за панів отих поганих / До краю нищить».
Ще одного провідника нації гетьмана Петра Дорошенка поет змальовує у поезії «Заступила чорна хмара..» у мить відмови від гетьманства і передачі клейнодів московському цареві: «Возьміть мої гетьманськії /Клейноди, панове, Та однесіть москалеві, / Нехай Москва знає, / Що гетьмана Дорошенка / На світі немає. / А я, брати-запорожці, / Возьму собі рясу / Та піду поклони бити / В Межигір до Спаса». Конкретного виразу трагедія України та її синів набуває у рядках: «Не пустили Дорошенка, / У рясі впізнали, / Закували у кайдани, / В Сосницю заслали». До образу гетьмана Шевченко звертається й у повісті «Наймичка», називаючи його «неукротимым гетьманом».
Пробував відродити націю і започаткувати нову добу в її історії і гетьман Іван Мазепа, образ якого з’являється в поемі «Великий льох», і в поемі «Іржавець», де поет стверджує, що якби не було конфлікту гетьмана із фастівським полковником (Палієм), то не було б і поразки під Полтавою, «не плакала б матір Божа / В Криму за Украйну». Цей же конфлікт ліг в основу поеми «Чернець» і переданий через сумні роздуми Семена Палія. Про Мазепу згадано і в повістях «Музыкант», «Близнецы». Збереглися поетові записи народної пісні про Мазепу і Палія. За мотивами поеми Олександра Пушкіна «Полтава» Шевченко створив акварель «Марія», а під впливом поеми Кіндрата Рилєєва «Войнаровський» – ескіз «Мазепа і Войнаровський». Йому також належать три ескізи «Смерть Івана Мазепи», ескіз «Мазепа і Карл ХІІ», згадки про гетьмана в «Археографічних нотатках».
«До інших гетьманів, що свідомо йшли на співпрацю з ворогами україни, Шевченко ставиться ще більш зневажливо, ніж до Хмельницького. Він називає їх «рабами, підножками і гряззю Москви», «варшавським сміттям». Це ті, що проливали кров за ворожу справу «І нам, і синам передали свої кайдани, свою славу». Івана Скоропадського називає «дурним гетьманом», Самойловича – «дурним поповичем», а про Кирила Розумовського і його старшин каже, що вони «пудром обсипались і в цариці патинки лизали» (Лесько І. Постаті національних провідників у поемах Шевченка // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1989. Річник 79. Джер Сіті – Нью-Йорк, 1988. С.31).
Отже, бачимо, що ідея національного проводу, ідея визвольника української нації і її вождя була однією із головних у творчості Тараса Шевченка і її поет розв’язував по-новому й оригінально. Леонід Білецький вважає, що Шевченко ретельно студіював українську історію й українську націологію на основі популярних на той час теорій про національне питання, міфології, вірувань, образів, переказів, усієї усної народної творчості. Цей синтез дав про себе знати в героїчній постаті народного співця-кобзаря, що виявляв національний світогляд і переживав за долю народу і нації. Свою рідну історію поет презентував не абстрактно, а реально, через індивідуалізовані образи Івана Підкови, Гамалії, Тараса Трясила, Івана Ґонти, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Дорошенка та ін. Народ у його змалюванні також має індивідуальне обличчя, віддзеркалює визвольну силу української нації. «Поет у своїй творчій дійсності, як у сні, мандрував серед оцих могил, льохів, серед оцих духовних мавзолеїв української нації, творив її містерію, з’єднував світ дійсний із світом потустороннім, тайну минулого із таємницею Провидіння Божого, бо в тім убачав глибоку і єдину визвольну ідею перемоги життя над смертю нації во ім’я великого й вічного майбутнього свобідного існування України» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.3. С. 268).
Шевченко добре розумів, що в народній історії заховані первні національно-визвольних змагань, потенція здійснення вищої історичної місії. Це була подія «народження національного Месії, вождя, апостола правди, що має переродити із «рабів німих» народ і створити одну монолітну націю» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.3. С.270). Поет вірив у велике майбутнє свого народу. «Цілий ”Кобзар” його є велика містерія народження національного Провідника. Своїм чином і своїм великим та проникливим словом у найглибші основи української нації Шевченко дав почин націоналістичному здвигові України» (Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. К., 2013. Т.3. С.272-273).
Олександр Астаф’єв (Київ)