“СВЯТОСЛАВ ЗАВОЙОВНИК”
“Чужого забажаєш, своє втратиш” — надпис на чаші печенізького хана, зробленої з черепа київського князя Святослава Хороброго, Ольжиного сина.*
… Ото вам
Святослав. А то — Куря.
(Курне курчаве печенізьке сім`я!)
Спритніший, бач, від грецького царя —
він уподобав, вражець, княже тім`я.
Велике діло — людська голова:
от череп та мізкú, та трохи шкіри —
а що вона ще й русинської віри,
то це, завваж, порожнії слова,
коли вона уже не на раменах,
коли завмер звитяжний напіврик,
і княжа кров на зім`ятих знаменах…
… А ти — Куря — пів звір, пів чоловік,
тобі за смак з убитого покпити,
так зажадав із черепа відпити
чи то вино — як кров, чи, може, кров, як сік!
… “Чужого забажаєш, втратиш кревне”, —
коштовна фраза, перли на льоту…
Куря тримає чару золоту —
золотоносний Київ плаче ревно:
сьорбнула трéби** божая душа,
як буйний тур на острію ножа —
допіру ось смиряла гордо грека,
та враз розбила нетривкого глека —
і нагло так змаліла на віку…
… Куриться дим на руськім жальнику.***
Повнúться череп в золотій оправі —
двосічний меч по князю Святославі.
———————————————
* Святослав Ігорович загинув у 972р. Поблизу Чорної Скелі на о.Хортиця біля Дніпровських порогів.
** треба — жертвоприношення.
*** жальник — язичницький цвинтар, що на ньому ховали урни з попелом тіл померлих русинів.
–
***
“ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВІВНА І ГАРАЛЬД СМІЛИВИЙ”
… Тут потрібно
високої ноти — без неї не можна!
Тут оспівана кожна сльозинка, сторіночка кожна:
тут Сміливий Гаральд у звитяжному юності леті
серед княжих палат — яко вой і поет —
на любов присягав ‘Лисаветі.
‘Лисавето, розквітлая руже із літніх садів Ярослава,
що бажала без царства Гаральда за мужа!.. Гучная хвала-піснеслава
о красу твою юну, незайману, вольно по світу несеться —
біля київських при́ступів кінь половецький пасеться.
… А у вікінгів серце — на ласку жіночу нечуле…
… А у вікінгів в серці — лиш море бурунне ночує…
… А у вікінгів в серці — дороги круті і скелясті…
… А у вікінгів серце з заліза — крицевої сивої масті…
… А ханенко у свіжих покосах попиває кумис з кобилиці,
а ханенкові очі – розкосі, види́ — блідолиці.
Він наврочує руському люду Косовицю* з жаркою ходою —
горезвісну Обиду** й Облуду*** руський люд називає “ордою”…
… Мій Сміливий Гаральде, хутчіше з походу вертайся.
Не питайся у моря погоди, про вроду у зір не питайся.
Мій Гаральде Сміливий, вертайся звитяжцем з походу:
порятуй і престол свій, на меч уразливий,
і дівочу неторкану вроду…
… Хай надовго пустіє бенкетная заля Валґалли …****
… Хай русалка по морю розвіє предивні корали …
Нагородою стане безцінна — як витвір поета —
надкоштовна перлина — єдина княжна ‘Лисавета.
… Історія Єлисавети Ярославни і Гаральда Сміливого повертає у світ
романтичної казки про велике кохання: руська князівна приглянула собі вікінга з
непривітних берегів скелястої Норвегії. Ким він був напочатку? —
лицарем-пройдисвітом, спадкоємцем без столу, і ще трохи — лютнярем, тямив лад
до історичної саги … А що князівна запала глибоко в його неприборкану душу,
то тим палкіше тягло Гаральда на лицарські пригоди, походи морями і суходолами,
— і між тим на пісенні тексти, як і лічить мандрівному закоханому піїті.
… Вернув до неї змужнілим воєм, на карбу мав багато звитяг, а серед них
найбільшу — відвойований престіл свого батька — Оляфа, короля Норвегії.
Повержений був і смутянин — король Кнут Великий, і половецький ханенко, що й
собі забажав ‘Лисавети. Розбиті страшні сарацини, і транди, й дротґейми…
Такий зять став Ярославові до смаку — і він благословив закохану пару.
Такого бучного весілля, як шлюб Єлисавети і Гаральда Сміливого, сивобороді
київські гуслярі ще не пригадували. От і складали про них славословія, а про
їхнє кохання — легенди …
… Десь там лютня сумує Гаральдова.
Порохом струни припали …
То був час вигнання і безпуття,
гнітючої Долі — Опали.
Вдармо струни … Хай піснь розбиває
терпіння зважнілі тенета,
як на свого Гаральда — крізь віки і каміння —
чекає княжна ‘Лисавета.
———————————————-
* Косови́ця — Смерть у міфології язичників-слов’ян.
** Оби́да — дохристиянська богиня Злої Долі.
*** Облу́да — злий Дух, що зводить на манівці, на блуканину.
**** Валга́лла — бенкетна зала богів, куди потрапляли покійні вікінги після обряду трупоспалення. Тіло померлого вкладали на палубі його корабля і спалювали разом із ним.
–
***
“ДО ПОРТРЕТА ЧИНГІСХАНА”
… Був собі вождь
на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна “р о к с о л а н а”
здригалася при дерзновеннім “ч и н…” …
А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ…
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік — скоріше, демон …
Чи то душа — непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
“ш а й т а н” взивати швидше, ніж “А л л а х”!
… “Т е м у”… — бо “т ь м а”.
То ймення нечестиве.
А все ж “Ч и н г і с” — “В е л и к и й” для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі — у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми…
Вона — така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!
Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме “с и н у … с и н у… Т – е – м…” …
… Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!
Росте трава… Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в “золотих” …
“Т е м у…” – бо “т ь м а”. То племя нечестиве.
Такий вже рід… “О с м а н и” — бо “о с а”!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве…
… Був собі вождь на ймення К у р е м с а…
——————————————
* Блискучий Поріг — архаїчна назва оселі хана. У час кочової доби ханський намет вирізнявся з-поміж інших лишень оздобами і високим блискучим порогом. За цією ознакою згодом стали називати султанський, або ханський палац.
–
***
“КАЛКА.* ТРИ МСТИСЛАВИ”
“… тоді перед вели три Мстислави:
князь Києва — Мстислав Романович,
князь Козельська — Мстислав Всеволодич,
князь Галича — Мстислав Мстиславович.
— Три Мстислави ведуть нас, перемога мусить бути наша!”
***
“… страшно замучили татари князів, що попалися їм у полон.
Поклали на них дошки. На дошках посідали і так бенкетували.
(“Княжа слава”. Уроки історії).
… А татари,
вражі гості,
гарцювали на помості:
— Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави —
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили …
А свої прелюбі кості
полишали на підмості —
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали …
… Ніхто тоді й не знався на татарах —
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** …
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік … а у щілинах — лють …
(Тваринний витвір матінки — природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис —
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз …
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!
… “Три Мстислави,
три Мстислави —
очі галки поклювали …
Три Мстислави,
три Мстислави —
десять тисяч поховали …”
… Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка —
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор …
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор —
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!
… На княжих трупах зведено помости —
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва …
… Над Калкою — ні мулко, ані грузько —
“єси за шеломями, земле руська” …
… “Баба́*** … ага́”**** — баби-агинський дух:
тут зела — пера, а земля — як пух.
… “Баба́ … яга́”***** — жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!
——————————————
* Калка — трагічна сторінка літопису монголо-татарської навали. Бій відбувся у середу 31 травня 1223р.
** згадується епоха великого переселення народів, (VI — VII ст.н.е., Придунав`я). Вказані кочові племена принесли багато лиха не тільки слов`янам, але й Візантії.
*** баба — праіндоєвропейське: пращурка, вужче тюркське: мати.
**** ага — тюркське: старшина на чолі відсіку татарського війська; ширше — старійшина, пан.
***** “баба … яга” — гра слів, версія утворення східнослов`янської і руської, зокрема, “баби Яги”.
–
***
“ГАЛИЧ. ПОВЕРНЕННЯ”
Я повернулася:в
Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго… надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”…
А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим… лиш мертвенний їдучий угар…
Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло… оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.
Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім…
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!
Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем…
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
…Чебрецеве усластя… То – щастя?!
У чім… і по чім…
———————————
*Стрибог – у давніх слов’ян бог Вітру і повітряних стихій.
**Дай-Бож (Дажбог) – найстаріший з богів Зодіакального Сонця (Зимового) у слов’янському пантеоні. Бог Новорічного календарного циклу, поза Зодіаком – бог щастя і достатку, «Той, що дає».
–
***
“ОСТАННІ ЛОВИ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА”
Вузенькою стежкою
– в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!
… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.
–
***
“НАСТЯ ЧАГРІВНА. ПОПЕЛИЩЕ”
… Знав Орлеан відьмівну Жанну д’Арк:
уп’ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк …
Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі укрилася криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця…).
Навіщо нам дівиця Жанна д’Арк
між Настоньок, Даринок, чи Одарк!..
… А хто води з криниченьки нап’ється,
тому Чагрівни постать відіб’ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік, на Золотий, на попелище …
… Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці …
“… Там овечки окотились,
там ягнята народились …” –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю…
… Черлене сонце сходить по весіллю …
… Встеляє попіл золоте шиття …
– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум’ян !..
(Буян отерп … Збуянився Буян.*)
… Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!
… Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає …
… Чагрівна у танку перед веде …
—————————————–
* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів
Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця
та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків,
де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.
** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня
Смерті.
–
***
“ОЛЕГ – ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧІ. ДВОБІЙ”
Олег Чагренко –
Ольжин Володимир.
Два леза у меча. Озіріс – Сет.
Один – із пилу, другий – із гордині.
Два паростки. Два грона. З трунком – мед.
Один супроти другого… Княженки…
Один – сирітський, другий – стольний син.
Безпутній Володимир і Чагренко –
два жмутки болю… Втрати дві сльози…
Двобій між ними! Батько – поміж ними…
Зросли чужими – і умруть чужими.
І Ольжин трунок, і Настусин мід –
Розталий лід… Всіма забутий слід…
Олеже! Володимире! Агов-же!
(Я риси ваші виловлю з пітьми).
Відомо, хто в цім герці переможе –
удар-но, Боже, з горя в два громи!
Удар, Перуне! Протверези душі:
ця віковічна звідниця – юрма!
В безоднях неба, в морі і на суші –
н е м а рятунку ! П р а в д о н ь к и нема !
Чагровичу… Чагро… Оле́же… Ольже…
Престольна чара випаде із рук.
Відомо, хто в цім герці переможе –
Не благородна г а л к а … Звісно… К р у к.
——————————
*Олег Чагренко – позашлюбний син Ярослава Осмомисла і княженко Володимир – син від шлюбної дружини, княгині Ольги. Якось так склалося, що у взаєминах між Ярославом Осмомислом і княгинею Ольгою не було родинного тепла, бо слухалася вона порад боярської верхівки, навіть у справах сімейних. До того ж, Ярослав дуже хотів мати спадкоємця престолу – сина, а перші дві дитини – були дівчатками. Отож, коли Ярослав покохав Настю з половецького роду Чагрів, і вона стала “непраздна”, себто чекала на первістка, лиха Доля-Обида зіграла з Ярославом злий жарт – майже в той самий час (на місяць швидше) “непраздною” стала і княгиня Ольга. Народилися в обох – сини, ясна річ шлюбний син Володимир – трохи раніше від Олега Чагренка. Проте засліплений коханням, Ярослав віддав перевагу новій сім’ї – і тяжко за це поплатився… Боярська рада, підбурювана княгинею Ольгою, здійснили свою “чорну справу” – спалили Настю Чагрівну живцем на вогні, а князя Осмомисла повели до церкви на присягу вірності. Князь до кінця життя не оправився від болю втрати – він знищив усіх змовників, а княгиня Ольга і княженко Володимир змушені були втікати від розправи за межі Галича у польські володіння, а згодом і в російські… Ольга закінчила свої дні у монастирських стінах міста князя Володимира-Суздальського. Втративши Настю, Ярослав Осмомисл робить Олега Чагренка своїм спадкоємцем, залишаючи Володимиру лише намісництво у Перемишлі. Та не так сталося, як гадалося Ярославу. Відразу по його смерті, на другий же ж рік – бояри отруїли Олега. Щодо княженка Володимира, що став опорою матері супроти батька, то відомо, що примандрував він у Путивль-град, у маєтки своєї сестри, знаменитої княжни Ярославни, що в 14 років була віддана в законні дружини князю Новгород-Сіверському – Ігорю. Коли ішов Ігор у похід на половців і був узятий в полон, хан Гзак у відповідь штурмував стіни Путивля-граду. І на обороні його стояла дружина Ярославна з своїм братом Володимиром. Звідси є припущення, що імовірним автором “Слова о полку Ігоревім” є саме княженко Володимир – безпосередній учасник цих подій. У вірші акценти розставлені не за княжими рангами – бо, звісно, серцю не прикажеш!..
–
***
ЄВПРАКСІЯ І.”СІМЕЙНИЙ ПОРТРЕТ”
…то сон страшний:
весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…
…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..
Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…
…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…
–
***
ЄВПРАКСІЯ ІІ. “ДВІЧІ ВІНЧАНА”
Ти, Адельгейдо,*
втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, —
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової — спокою?
примирення душі із тілом?.. ба …
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!
… Невпізнана звогніла тінь — умреш,
розтанеш між склепіннями німими …
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.
… Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи — на свити і корони —
туди, де угри, німці і саксони —
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв …
О ненаситне м`ясоїдне чрево!
… Росте собі тисячолітнє древо —
в соборних мурах кронами шумить —
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні —
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.
Собор Успіння … Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки —
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча —
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем …
… це — Україна, доню,
твій Едем.
—————————-
* У 1106 році під іменем Адельгейди Євпраксія постриглася у черниці. Похована у соборі Успіння Богородиці у Києві.
–
***
“ЛЕВ У ЛАВРОВІ*. СВІТЛО І ТІНІ”
Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.
Христа розп`ято … Ідоли падуть …
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь — провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є …
Коли у серці Бог — ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат …
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат …
… Вартує лев у княжім передмісті …
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті …
Констанції пошлюблена рука …
А далі — вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ …
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена …
Та на вазі — супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій —
на хліб і сіль, на спільний коровай!
… У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла — не бліда константа
недосконалих пошуків земних …
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних …
Суть воїна і мужа, і привідці —
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,
тоді — в и с о к а, благородна смерть!
… Констанціє … (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання …)
… Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
—————————————–
* Лаврів — місцевість у Старосамбірщині. У Спаському монастирі князь Лев Данилович провів три останні роки життя. Помер 1301 року. Похований там же.
Ірина ВОВК. Львів.
(Зі збірки історичних портретів “СЕМИВІДЛУННЯ”. – Львів: Каменяр, 2008)
П.С. За цю збірку авторка удостоєна літературної премії ім. Маркіяна Шашкевича у 2009 р.