Любов Бенедишин. Кульбабове віче: поезія. – Джезва. 2024. Львів. – 120 с.
Любов Бенедишин. Трійчастим нервом: поезія. – Джезва. 2024. Львів.- 144 с.
Коли оцінювати поетичний доробок того чи іншого автора (чи авторки), то, безумовно, буде правильним поділ лірики на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Звісно, що можна помітити нахил віршаря (віршарки) до певного виду вираження свого думкування.
Це характерне й для творчості Любові Бенедишин з Сокаля на Львівщині, яка недавно видала аж дві (!) поетичні книги упродовж невеликого відрізку часу, що зацікавлює, бо нечасто в останні роки поціновувачі красного письменства зустрічаються з подібним. (Про незвичайність варто, мабуть, поговорити пізніше, бо є тут цікаві нюансики).
Якщо коротко, то в обох виданнях знаходимо вірші-роздумування про болі людської душі, спонукані жорстокістю війни за волю рідного краю. Маємо й заглиблення почувань у непростість нашої минувшини. Широко представлено і спектр філософських розмислів. І не бачу нічого дивного в тому, що тут на авансцені висловлення почуттів виходять богошукальницькі мотиви. Цікавинки знаходить читацьке сприймання, коли зір потрапляє на тексти із взірцями пейзажної та любовної неповторності.
Зрозуміло, що це заслуговує на увагу. Але не бачу потреби аналізувати ці нюансики. І через різні причини. По-перше, в сучасній поезії вже рідко зустрінеш твори якогось одного творчого темарійного висловлення, бо в більшості випадках мотиви переплітаються між собою. По-друге, помітну роль відіграє виражальність, як вияв художньої індивідуальності. А тут види та підвиди лірики, як на мене, не мають значення.
Проілюструю це конкретикою видань. Скажімо, у «Кульбабовім вічі» є вірш «Осіннє. Пізнє»… З першого погляду авторка, напевно, мовить про сумовитість означеної у назві твору пори. «Осінь стоїть – в серці туга німа». Але… Побутує тут підстава і для філософічності. «Будеш багатою» – час натякав». А от свідчень неординарної вираженості є значно більше. Вчитаймося, приміром, у фрази: «поміж гілками світилася суть» (метафора), «глянула так, засмутилась немов» (порівняння), «згусток тепла» (епітет), «золотою тебе наречуть» (кольорова екстраполяція). Причаровують і слововияви: «купа», «ади»… Щось подібне маємо й у виданні «Трійчастим нервом». Візьмемо, зокрема ,твір «Млин». Тут кидається у вічі відображення сучасної непростості – промовляння громадянськості. Та текст не оминає і філософічності: «крутить час важелезні жорна». Небуденний пейзаж вимальовує уява, коли натрапляє на рядок «ніч підставить мішок з дірками». Ніхто, очевидно, не заперечуватиме, що в даному випадку маємо і метафоричність. Хоча існує вона й в інших словосполуках: «жоден привид не просить їсти», «смак і запах забуло місто».
Отже, не бачу нічого надзвичайного в тому, що в розмові про ці віршовані книги роблю наголос на виражальності, оскільки тільки вона є виразником творчої індивідуальності. І кажучи про них, безумовно, не можу не згадати про літературні тропи (метафори, епітети, порівняння), слововияви «населення» видань, кольорові екстраполяції тощо.
Зосереджу увагу на літературних тропах. Причаровують, зокрема, метафори на взір «заглушу надію спогадів цикутою», «товчу тривог дилему», «печаль налаштовує скрипку». Це вдалі висловлювання з «Кульбабового віча». Але вони є непоодинокими і у книзі «Трійчастим нервом». «Пасе війна залізних коней», «Всесвіт росте, як бісквіт», «проростають крізь серце нарциси»…
Ви, очевидно, помітили присутність порівнянь в окремих метафорах. Правда, мовлячи про цей лексичний засіб, слід розрізняти різні взірці порівняльності зі сполучниками, без них, їхня присутність та відсутність в одному словосполученні, іменники з прислівниками, іменники з іменниками. Саме такі частенько бачимо у виданні «Трійчастим нервом»: «вже сивина, мов паморозь осіння», «думки – приручені птахи», «а страх – як Голіаф», «життя-анекдот». Вдумливі читачі байдуже не пройдуть повз літературно-тропні вдатності з «Кульбабового віча»: «вже й душу світ, як яблуню, трясе», «а я – ледь помітний відбиток у мреві чужого вікна», «цей дощ – ніби азбука Морзе», «розтинала пітьму лезом-променем».
«Примагнічують» до себе й епітети. Особливо тоді, коли це стосується суто авторських словосполук. У вищезгаданому друці цю роль на себе взяли такі словосполуки, як «кольчуга відчуження», «неба нудна кантата», «дивне амплуа перевтілень», «весни кульмінація», «емоційна яма», «прірва самотності». Чимало епітетних цікавинок з авторською барвою існує також у книзі «Трійчастим нервом»: «рейка дня», «серця тиша квітнева», «світ клоунів», «змагання часу», «взаємин шаради безглузді», «розніжені пальми».
Цей список оригінальних епітетів можна продовжити. Слід також зауважити, що вони помітно виграють на тлі звичних ословлень. Але подібне не означає негативу. Бо передусім маємо на увазі той факт, що такі словосполуки є доречними у контекстах творів. Зокрема, про таке мислиться, коли у «Кульбабовім вічі» читаю словосполуки на кшталт «листки останні», «криза жанру», «холодна кров», «втрачені мрії», «пожухла трава», «нива надії». Щось таке бродить і з «Трійчастим нервом»: «п’янкий поцілунок», «тінь розлуки», «час цвітіння», «марні сподівання», «промені золоті», «пуд солі».
Та не тільки літературні тропи говорять про виражальність. Вона зримішає й тоді, коли на обрії сприймання з’являється «населення» поетичних творів. Тому й тішиться читацька душа, коли у «Кульбабовім вічі» натрапляю на ряд неординарностей: «тюльпани підставляють сонцю лобики», «зірвалася з неба зоря…», «…глухо впала у високу траву під старою як світ яблунею», «А мрії набухають, як молоком соски у юної вовчиці», «…краси польоту ластівки», «І горнуть сонце до грудей, як паляницю». Нерідко цікаві висловлювання такого плану уздріваємо й у виданні «Трійчастим нервом»: «сон, що пелюститься соняхом», «…а десь в тиші явленій цвіт мерзне на яблуні», «і далі летіти, купатись у сонці», «картала зорю безталанну», «думки, ніби хижі круки», «мабуть, миліші лев’ячий рик, вовче виття».
До взірців доречності використання згадок про «населення» творів «приєднюються» кольорові екстраполяції. Погортаємо, зокрема, «Кульбабове віче»: «Чорною лавиною біда здаля гуркоче знов», «Душа шукала золотий перетин», «Не навчена прикидатись: руда чи срібляста грива, шикарна чи некрасива – своє не ховає лице…». Кольорові екстраполяції означують й поезії з «Трійчастим нервом»: «А небо таке голубе», «прощай, мій хлопчику русявий», «А спогади наші вже сиві», «А він то щезає, то білим відлунює віршем», «промені золоті – з мовчання – у снів печаль».
Чимало про виражальність свідчать також слововияви з познаками неологічності, рідковживаності та говірковості. Чимало таких підказує «Кульбабве віче»: «оцифрований», «трафунок», «смаколики», «чорнобильно», «студня», «скляніти», «контральто», «бомбардири». Про літеросплетення гадкується й тоді, коли гортаю «Трійчастим нервом»: «альданте», «дотульні», «згага», «обдзьобують», «шпарка», «крижма», «пружок».
Якщо про літературні тропи, згадки про «населення» книг, кольорові екстраполяції можна однозначно говорити як про складові виражальності, то в обох книгах існують словосполуки, котрі бродять помежів’ям висловлювання думки та тематичності. Це стосується наявності богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів. Адже вони зберігають у собі певні впливи філософічності.
Ця думка – узагальнення ситуації: тому і спробую підтвердити вищемовлене цитатами з обох книг. Наприклад, у «Кульбабовім вічі» про богошукальництво «промовляють» такі фрази, як: «…безмежне голубе небо в ореолі Божої благодаті», «несе світанок волю Божу», «Про що замріяно мовчать – лиш Бог те знає». По-своєму перегукуються з цими словами рядки з книги «Трійчастим нервом»: «тож посилює Бог інструктаж з ангелом кожним», «І слухає Бог (і плачеться Богу) – поезію з лиха, поезію з льоху», «Довірилась Богу душа». (Тут, на мою думку, звісно, варто балакати про органічність поетичного мислення).
А хіба є далекими від цього культурологічні акцентики, які пронизані різністю, маємо, наприклад, тексти, присвячені Кобзарю. Побутують і рими з епіграфами з Григорія Сковороди, Фрідріха Ніцше, Миколи Петренка, Оксани Лозової, Володимира Полянчука, Лани Перлулайнен. А ще, напевно, в читацькому полі зору залишаться приурочення Оксані Лозовій, Олександру Свєтогорову, Ксаверу Моцарту, Калині Барвінко… («Душа ж потребує свободи хоча б у розкутих словах», «Осінь мовчки наклала табу на мелодію вже призабуту»).
Таке маємо з одного боку. А що ж з другого? Натяки на вміле використання усталених висловів, принаймні таке приходить на думку, коли уздріваю фрази: «не сотвори собі кумира», «сам перекрив мені кисень», «дім – повна чаша», «яким воно буде наступне любові «дантове коло». Питання про «пірнання» поезомови у такі вислови порушує проблему крилатослів’я самої авторки. Адже саме воно народило рядки: «гординя не вмовкне, допоки ти її у собі не вб’єш», «А руки мої рвуться в небо, як птиці сполохані, та найспокійніше їм в теплих долонях коханого». «Чекали Месію, прийшов… Вельзевул». «Далебі, як забаришся, то Сам не пробачиш собі». (Тут важливо наголосити на тому, що точність і афористичність фрази органічно переплітається з жіночою ніжністю).
Конкретика обох книг, як бачимо, враховує усі вищезгадані моменти. Та, мабуть, варто ословити ще два. Перш за все мається на увазі формовираження. Поетка шукає себе у римо-ритмічному стилі. Особливо втішно, що вона неординарно говорить про це у розділі четвериків (катренів) «Розсіяне світло» – з книги «Кульбабове віче». Навіть складається враження, що доторки до подібного вираження оригінально «підфарбовують» вільні вірші, верлібри, хоку…
Або таке. Уже було мовлено про те, що авторка за невеликий проміжок часу видала аж дві поетичні книги. Про це літературне явище, між іншим, говорити непросто. Але давайте залишимо за кадром деякі непростості та негативи. Бо набагато більше цікавить інше. Якщо, приміром, «Кульбабове віче» з різністю форм вважати стартом, то «Трійчастим нервом» – логічне продовження. Саме так! Бо говорити про повторні кола поезовираження є недоречним. Бо висновковуючи з дат під написаним, радше варто говорити про ретельність відбору у масиві написаного та поглиблення вираження окремих тем, до чого підштовхує порівняльний аналіз обох книг.
А завершити ці нотатки хочу одним узагальненням. «Кульбабове віче» та «Трійчастим нервом» свідчать про те, що Любов Бенедишин продовжує довірливу розмову з поціновувачами поетичного слова, котре запам’яталося багатьом з книг «Літа проминальна літургія» і «Дарунок Сізіфа». Оригінальність, яка по-своєму продовжує творчі пошуки посестер з українського віршоцеху, представленого іменами Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Олесі Омельченко, Людмили Ромен, Наталки Фурси… Галицьким голосом, якщо можна так сказати, поезопісню доповнюють віршарки з Львівщини: Ольга Кіс, Любов Проць, Ольга Яворська… Адже на їхньому фоні твори Любові Бенедишин стали зіркою неповторності, яка вміє неординарно читати знаки слів. Віриться, що вона ще не раз переконає у цьому наступними книгами.
Ігор Фарина
селище Шумськ
на Тернопіллі
