Треба змиритися із сентенцією, що проживати минуле – не вельми доречно. Як-не-як, а минулого вже нема, а майбуття ще не наступило. Є нинішній день, і жити необхідно в ньому.
Іще звечора, дякуючи нашому Творцеві за проминальний день, просимо за день грядущий. І в перманентній молитві його розважливо проживаємо.
Психологи, маючи рацію, стверджують шкідливе, коли ми не відпускаємо минуле, зокрема, втрату близької людини чи інші неприємні оказії. Рекомендують вони, звісно, матеріальні речі: тренінги, рефлексії, сеанси гіпнозу, трансцендентальні й окультні нісенітниці. Одначе про духовне затято замовчують, бо, бачте, матеріалісти, а то й атеїсти.
А позбутися минулого сміття допоможуть молитва, свята Сповідь, Причастя, Літургії. І не треба тут ні знахарки-ворожки, ні воску-олова.
Щоденне ревне читання Святої Євангелії, Псалмів, молитовників – вони, які теперечки ще є нинішнім днем, небавом перетворяться в минуле й якого нема потреби боятися, бо воно, минуле, світле. Ми самі вершимо своє минуле, воно не береться з нічого.
Тому як приємно почитувати щоденники, мемуари знаних людей, які в ангельській формі згадують-описують прожиті дні. Люблю купатися в цій літературі, зосібна, переживати разом з героями Ілона Маска, Генрі Форда, Михайла Грушевського, Олеся Гончара, Тараса Шевченка, Генрі Марша, Деніела Сміта, Рабіндраната Тагора, Свамі Вівекананди та ще в не одній сотні мемуаристики, епістолярії шляхетних і славних людей світу.
В нашому житті трапляються такі моменти, які ми будемо тямити кожен раз. Вони потьмяніють, затруться, пожовкнуть, як старі фотографії, але залишаться навічно. І навіть через довгий час при одній згадці про них усередині все стискається, завмирає, перевертається, ми починаємо згадувати людей, щасливі та сумні моменти буття, події – і тоді посмішка на губах чи раптово сльози…
Народ наш – неперевершений мастак відгукуватися на всі непересічні речі. Є в нас низка приказок і про спомини-згадки.
Був час – пила баба квас, а тепер стара стала – перестала; пила молоко, а відригується молоком. Згадала баба діверя, що добрий був. Колись прадіди їли просто, а жили по сто. Те, що пройшло, то не вернеться.
Отож, згадуймо завше лишень привабливе, думаймо-мріймо про солодке, і буде нам утішно!
Зиновій Бичко