Косенко О. Гартування води. Поезія / Олександр Косенко. – Український пріоритет. -2013 – 96 с.

Є книжки, котрі звертають на себе увагу не одразу. Вони наче мають відлежатися, набратися тепла твого дому, бо потрапили до тебе випадково, без дарчих підписів і магазинних цінників. Коли ж, нарешті, вчитуєшся в рядки, розумієш, які перлини зберігаєш на своїй полиці. І пишеться про них з особливим натхненням.

«Гартування води» Олександра Косенка. Майже стосторінковий поетичний збірник з передмовою Євгена Барана. Видання, як тепер можемо казати, – дореволюційне, довоєнне – 2013 року – та чи прочитане до глибини кожного слова, до бездонної філософської виваженості кожного рядка?

Мабуть, ні! А поезія цього непересічного автора вартує багаторазового прочитання з олівцем і захопленими знаками оклику на полях.

Перший вірш, здавалось би, з такою філологічно-безпристрасною назвою АПОСТРОФ, проте, очі зупиняються на словесній формулі, що складає таємницю таємниць, звучить заспівом:

                                   …і губи твої

                                   Ніжно торкають мого невагомого тіла

                                   Крапля роси на долоні

                                   Мене натремтіла

                                   Щоб розділити минуле з майбутнім

Поетичний світ Олександра Косенка, як «негода і сміх», «мовчання і сонце», «як сутінь і день» – розділений між нестерпним болем чекання і радістю довгоочікуваної зустрічі, зі «снопами хризантем» на «капищі пам’яті». Як і в реальному житті, тут не існує цілісності, гармонійної єдності – лише одвічний дуалізм:

                                   у світі твоєму самотність дуріє

                                   в моєму є гріх божеволіти так

Естетизм авторської поетики перетікає крізь «кванти пам’яті» від апокрифів, вічного образу Діви Марії, до мадонн Да-Вінчі, «тюльпанів з трояндами» Мане. «Наші біди уявні…» – констатує автор. Їх «наче пашу волочать… сім феншуйних слонів на комоді».

Замислюєшся, вчитуєшся і знову інтелектуальна констатація філософських сенсів межує з емпірично-чуттєвим; традиція переплітається з модерним світосприйняттям:

                                   Це ж не Ангел

                                   Не Доля

                                   А байдужа як цифра

                                   Кармічність

                                   Днів топитиме лік у Ковші

Традиційно-римовані вірші з-під пера Олександра Косенка виходять не зовсім традиційними, з пристрасно-танцюючим ритмом, з наскрізною, наче мандруючою вздовж канви твору римою, плавно перетікають у поезії верліброві. Головне не форма – головне змістова наповненість, сенсова глибина!

                                   Я міг би виплекати слова

                                   І хтось почув би їх

                                   Я міг би сказати

                                   Люди вірте

                                   І хтось повалив би своїх кумирів

                                   Я гукнув би

                                   Живіть праведно

                                   І хтось повірив би мені

                                   Та чи доніс би

                                   Я

                                   Свого хреста до вершини

                                   Споконвічно

                                   Тому

                                   Хто несе людям вогонь

                                   Трапляється свій

                                   Іуда

Чи силабо-тоніка, чи верлібр – в кожній поетичній формі, якими наповнене «Гартування води» відчувається витончена майстерність, первісне відчуття звукових вібрацій. Неможливо такі поезії різати на цитати, потрібно випивати, як гіркий трунок, – одним подихом від першого ковтка і до дна:

                                   Нагартовують крицю

                                   Щоб вдиралась вона

                                   До покоїв болю

                                   Рвала з нього злиденне вбрання

                                   Гнала терновими стежками

                                   Напружених нервів

                                   До глибин душі

                                   Тоді розум виходить з берегів

                                   Спливає з кров’ю

                                   І в надрах єства тужавіє біль

                                   Як розпачлива пустка покинутої хати

                                   А що

                                   Коли нагартувати душу

                                   Може тому

                                   І трапляються люди

                                   З холодними лезами

                                   Замість очей

У своїй передмові до книжки Євген Баран назвав Олександра Косенка вибухово-практичним, приховано-романтичним Поетом, одним з касти диваків, що «можливо, і є давніми нащадками волхвів, мольфарів, шаманів, які забули своє давнє покликання, а може прогнівили Бога, і той у них забрав сей дар (шаманування), залишивши тільки уміння плести мережива слів» [с.4]. Словоплетива Орфея з Кропивниччини – хай Поет вибачить мені це закручене порівняння! – неоднорідні, далекі від матеріальних канонів. Можливо, це хитросплетіння канатів на величній бригантині серед просторів океану, а можливо, – нереально правильне поєднання  тонесеньких павутинок між двома гілками, з міріадами краплинок росі, що виблискують під вранішніми променями сонця. У світі, де ніщо нікому не належить, потрібні кілька рядків, що не вкажуть, а лише натякнуть на марноту марнот:

                                   І належу я беззастережно

                                   Мурашиній

                                   Нудній метушні

                                   Лиш торкає мене обережно

                                   Тінь крила

                                   На уявній стіні

  До спазмів у горлі, тахікардією в грудній клітці відлунюють Поетові слова:

                                   я став глухим

                                   і мовкнуть солов’ї

                                   коли коханням марить надвечір’я

                                   яка сльоза

                                   болить мені душа

                                   бо я і ти

                                   це двоє…

«Мені імпонує повнота Його поетичного дихання» – з передмови… Мені імпонує – доповню – сповідальна чистота і відвертість, щирість пережитого болю. Болю мовчання, болю забутого голосу, болю розлуки «у світі давно незнайомих людей». На розрив душі, чи на її гартування:

                                    Ця любов,

                                   Ця невтішна мука!

                                   Чим я, люба, тепер живу?

                                   Збилась пісня стріли і лука.

                                   Дні осипались у траву.

                                   Тож, на вістрі якого болю

                                   Я торкнувся твоїх доріг?

                                   Загадково мовчать тополі,

                                   Загадковий гойдають сніг.

Після цих рядків не хочеться говорити… Просто закрити книжку, розгорнути на першій сторінці і почати читати знову. З Апострофа…

04.10.2017