Двадцятого липня виповнюється 80 років від дня народження відомого українського поета, автора нев’янучих «Квітів ромену» Бориса Демкова. І ось уже скоро 15 років, як його немає серед нас. А в мене немає мого доброго, красивого, талановитого і такого непростого батька… Розповідати про нього можу дуже багато. Але сьогодні хочу надати слово іншим. Зараз у тернопільському видавництві «Джура» завершується робота над книгою спогадів про Бориса Демкова, уривки з яких і пропоную читачам. А ще — нехай скаже він сам, у своїх віршах, які завжди були сумішшю любові й болю.
— Я добре пам’ятаю поета Бориса Демкова — динамічного, високочолого чоловіка з власною точкою зору на світ, який в усьому мав тверді переконання, тож ніколи нікому не «підігравав». Він якщо вірив у щось, то до кінця. Був послідовним і тримав цілий літературний фланг на західноукраїнських обширах.
Вважаю, що він був одним із кращих поетів не тільки Галичини, а й усієї країни. Тернопіль у моїй уяві поставав саме з Бориса.
Я неодноразово залюбки приїжджав до нього у гості. В цікавих розмовах у Тернополі завжди сиділи по-козацьки із взаємною симпатією. Пили чай, закусювали салом, згадували юні літа. Ця людина була дуже відкритою, без жодних утаємничених розрахунків на кар’єру, які проглядались у багатьох інших, адже зі своїм талантом Борис Демків міг би зробити й всеукраїнську кар’єру. Але він тримався свого краю і підтягував резерви до найвищого національного рівня.
А серце своє, перефразовуючи відомий вислів педагога Сухомлинського, віддавав людям. Ці слова дуже пасують до життєвої позиції Демкова.
— Упродовж багатьох років Борис Демків опікувався юними талантами Тернопілля, багатьох благословив у літературу, хоч тепер дехто чомусь про це намагається не згадувати, багатьох вчасно підтримував із публікаціями у місцевій та республіканській пресі, редагував рукописи перших книг молодих авторів.
Уся літературна юнь була під його батьківською опікою. Тож творче життя буяло довкола його «Сонячних кларнетів» (клубу творчої молоді. – Авт.), куди щомісяця з усієї області зліталися молоді таланти, щоб побути хоч якусь мить у полі творчої наснаги Бориса Демкова.
27 лютого 1984 року у Тернополі було утворено обласну письменницьку організацію. Логічно, що її першим відповідальним секретарем мав би бути найталановитіший поет Тернопілля Борис Демків, але… не судилося. А причина була проста — він не був членом КПРС.
Тому керівництво області обрало на цю посаду члена партії Петрука-Попика. Я був на тому історичному зібранні і бачив, як Борис зайшов до зали пізніше. Обличчя було захмарене, очі наповнились болем. Як було йому тоді на душі?
Важко сказати, бо він ніколи не виносив свої болі на публіку, він виливав усе на папері поетичними рядками. А писав їх кров’ю серця. Інакше не міг.
— Як тільки він переступав поріг Тернопільського театру, з усіх куточків відразу лунало доброзичливе: «Боря, Боря Демків пройшов!». А він знаходив собі темний куточок десь на гальорці і… підглядав життя театру, «збирав» інтонації акторських образів, щоб замережити потім в рядки майбутнього вірша. А в парку біля озера міг годинами стояти і зачаровано дивитися, наприклад, на пташину, що годує своє потомство.
— Поглянь, Петя, на божественне творіння, на диво-гармонію природи!
— Боря, мені немає коли дивитись, у мене клює!
Знімаю з гачка окунька, а Боря, похитуючи головою, гуде:
— У-у, живодер, відпусти — хай живе…
Ніжна душа поета вимагала: хай все, створене Всевишнім, живе. Він умів берегти чистоту своїх рук, доброту свого серця і милосердя душі своєї. Був майже завжди одиноким, сам у собі, зі своїми думками і мріями. Добрий, привітний, усміхнений, але коли в якійсь компанії чув лицемірний «віраж», без слів відходив, тікав, і вже було його не повернеш. Не терпів також цинізму і примітивності.
Шлях, пройдений поетом — чистий, світлий, і сам Борис був прямим, чесним, прозорим і на будь-який дотик чутливим, як беззахисна дитина.
— У 1993-му редакційна рада часопису «Тернопіль» звернулася до Бориса Демкова з пропозицією очолити відділ поезії. Авторитет Майстра поетичного слова був незаперечним. Інші кандидатури навіть не обговорювали. Того ж дня він облюбував робоче місце біля вікна.
Телефонував колегам на Волинь, у Слобожанщину і Крим, на Буковину і Закарпаття, робив замовлення для редакційного портфеля. У ті роки журнал міцно стояв на ногах, редакція платила високі гонорари.
Борис Миколайович завжди просив, щоби не забували поетів з інших областей. Про себе — жодного разу. В редакції помітили, що завідувач відділу готує до друку переважно чужі поезії, забуваючи про свої. «Я поруч, устигну», — відповідав, бо переймався справами інших більше, ніж своїми.
За це його поважали, цінували не лише як знаного поета, а й як людину, для котрої моральні норми цінніші за будь-які матеріальні речі.
У 1996 році редакція «Тернополя» висунула Бориса Демкова кандидатом на здобуття літературно-мистецької та громадсько-політичної премії імені братів Лепких. Людина скромна, інтеліґентна, освічена, він спокійно сприйняв рішення комісії. Бачив, як окремі кандидати зубами виривали лауреатство. Він же ніколи не дозволяв собі позу живих «класиків», які цінували себе вище загалу, ще при житті споруджуючи пам’ятники і приміряючи лаврові вінки. На врочистій частині був небагатослівним: «Дякую за нагороду. Кожне моє слово слугуватиме Україні».
Далі прочитав вірша «До рідної мови» — програму свого літературного служіння Батьківщині, народові. Це саме та поезія, якої так не вистачає сьогодні.
Тієї птахи, що упала з неба
І більше не підніметься з землі,
Бо їй в житті нічого вже не треба.
Перехворію деревом в саду,
Яке в собі вже не народить плоду,
І увійду чи просто перейду
Своїм сумлінням у живу природу.
І хай вогні повстануть із очей,
І хай у грудях закиплять вулкани,
Щоб лише день мій каменем не канув
В безодню всіх змарнованих ночей.
І закричу з усіх-усіх мовчань,
Які були і будуть ще у світі,
Благословлюсь жорстокістю меча,
Який рубає збайдужіння сіті.
Коли прийме хтось цю жагу мою
У невідступній молодій тривозі —
Я аж тоді крізь сльози засміюсь
І на життєвій зупинюсь дорозі,
І залишу комусь свою печаль ….
* * *
Я не буду ганити Будду,
Як він в щирім мовчанні стерп,
Цицерона хвалити не буду,
Якщо слово його пусте.
Я не буду писати гімнів,
Бо некрологом світ пропах…
На найвищім художнім рівні
Хочу бачити правду в словах.
Хай це слово страшне чи красне,
Хай воно воскресить чи вб’є,
Тільки щоб у цім слові не згасло
Одкровення людське моє.
Щоб не стліла в цім слові іскра
І не вмер гомеричний сміх,
Щоб жалі, як на зриме вістря,
Нанизати на нього я міг…
А якщо на словах не зумію
Спопелити чиюсь біду,
Хай я краще тоді онімію,
І, мов камінь, до ніг впаду.
І до слави мене не повабить,
Як в тривку і зрадливу тьму…
Й будуть гратись камінні баби
Кістяком моїх мук і дум.
* * *
Помиймо руки, як до хліба, чисто,
Коли стаєм під знаками пера,
Задумаймось над словом, товариство,
Бо вже давно задуматись пора.
Що ми не допотопні менестрелі,
Які з нічим виходили на бій,
Солодкі губи і гіркі пастелі
Так мирно не вживаються в собі,
Бо ще ніколи не лягали в риму
Проклята правда і свята олжа,
Самі собі вони могили рили,
Самі себе карали без ножа.
Але нащо — в ім’я чужого Бога?
(Звідкіль йому висока честь така?)
Кривавилась прокляттями дорога
І ніжністю суворою рекла:
«Шануймо позументи, еполети
Й не оскверняймо гострого пера»,
Задумаймось над словом «єсмь», поети,
Бо вже давно задуматись пора.
На фото: правнучки Бориса Демкова Еліза і Мішель біля його зірки на тернопільській Алеї зірок.