Слова говоримо лише мовчки, про поетичну збірку Назара Данчишина «Постання в повстанні»

Перша книга поета Назара Данчишина «Постання в повстанні» (Львів, 2018) ніяк не запізнилася для її літературознавчого обговорення. Посеред багатьох літературних пропозицій цей поетичний дебют є глибокий верлібровими творами і образний в своїй філософський суті. Цю книгу високого поетичного рівня, поет подарував мені на Львівському книжковому форумі, у вересні 2019 року. Я прочитав і переосмислив натхненний та глибокий її зміст. Тому пропоную кілька моїх думок на тему цієї важливої поетичної книжки в найновішій український літературі.

Дебютна поетична книга «Постання в повстанні» Назара Данчишина, за своєю багатою метафорикою і концептуальним поглядом, говорить, що  поезія  народжуються незалежно від літературних віянь і моди. В своїй внутрішній цілісності збірка дуже світла та натхненна. В поліфонічному плані, вона є інтелектуальною мандрівкою знайомими поетові світами. Адже багато віршів присвячено переосмисленню світу і себе. Адресатами творів є також постаті української літератури. Але є ще одна важлива риса творчого дискурсу поета. Його твори наскрізь дозрілі і водночас доглибинно романтичні. Звернув на це увагу автор вступу до неї, відомий поет Ігор Калинець. У слові «Стане третій день – воскреснемо». Він пише: «Вірш молодого поета, верлібровий, він енергійний, не розповзається «по швах», в’яжеться чітким розміром або внутрішньою музикою, цементований багатою метафорикою. І що важливо, поет не впадає у крайнощі: вірш зрозумілий, не є абсолютною загадкою, як це тепер часто буває з поетикою молодих. Його вірш гарний, не попсований гидотними словами чи образами».

Така вдумлива характеристика поезії Назара Данчишина, відомим українським класиком, нагадує рунічну істину, що поетичні покоління, хоч і минають, не втрачають між собою сакрального  зв’язку. Літературна тяглість богемного Львова і української  натхненної поезії, знову полониться містикою. Поет, посилається на Ігоря Калинця, присвячуючи йому свій багатозмістовний вірш «Митуса». Покликається у ньому на постать середньовічного княжого співця, якого Ігор Калинець пригадав в своїй творчості у 60-х рр. Калинець тоді надав давньому співцеві право на поетичне існування. Це були складні часи репресій та поневірянь української літератури. Відкликання пів століття пізніше, Назаром Данчишином до Митуси,  стає знову апеляцією тяглості літературних поколінь. А втім, співець князя Данила, постає новою вигадкою, яка летить понад вежами прадавнього міста Лева і оживає новими емоціями у творі Данчишина.  Це ознака міфічності легендарного Митуси, переосмислена сучасним пером, як образу самого Ігоря Калинця. Ось натхненні рядки:

Ми побачили засудженого Митусу

на протилежному краю нашої вулиці

ми побігли за арештантом

аби торкнутися метафори

і сховати її від конвоїв

але він раптово звернув

(праворуч або ліворуч)

Поетична замисленість Назара Данчишина робить реальною парадигму філософської сукупності і говорить, що поезія спроможна долати епохи та історичні краєвиди. Вона може черпати навмання з минулого, відкривати нове одкровення, не порушуючи догматичну правду, яка світиться над Вселенною знаком комети. Як пише поет: «закон застосовували / до Христа Франка Стуса / до букви ґ і правопису Скрипника /  як і до скараних за п’ять колосків». У цій, можна сказати, історичній експозиції правди, проглядається авторська суб’єктність. Про нею Назар Данчишин сказав: «це вміння створювати свою авдиторію, а не підлаштовуватися під авдиторію інших». Цей сміливий код про авторську суб’єктність, може підтвердити вдумливий текст «З Варшави»:

Коли повернешся в те саме місто,

знайомі очі впізнають у тобі

того самого незнайомця.

Чужинко, не бійся

викласти всі карти –

(…)

Історіософська сутність – характерна ознака не лишень вірша «Митуса», але також інших творів збірки. Яскраво виділяються, зокрема, твори «Спільнота і зір» (с. 16-17), «Історія в чорному» (с. 19), «Сповиді таємницям» (с. 31-35), чи вдумливий цикл «Зміст З міст» (с. 20-28). У названих творах бринить особисте і загальне, пережите автором і зачуте. Це і вулиця гомінкого урбаністичного простору і природа, як апеляція до вічності. Це зрозумілий код, адже все натурально вписується у загальну структуру збірки і сакралізується словом «буття», «пам’ять», чи «кохання». Ми бачимо таку виразну експозицію у творі «З Києва», де парадигма пам’яті і кохання позначена чимось глибшим:

наша революція, дівчино,

має смак тих несказаних слів,

що з’юрбились на майдані твого язика

і поки ти мовчала,

встигли поставити

велетенське наметове містечко;

(…)

і, так, дівчино

наша революція — вибух поцілунку,

де слова говоримо лише мовчки

Реальність змісту і її абстрактність у творі «З Києва» вимірюється поняттям «існування». Автор говорить мовою поезії, про такі важливі теми як Майдан, гідність, Київ, наметне містечко. Події 2014 року, так болючі для історії України, постають у творі, як перемога. Майдан в уяві поета – це вибух нового, від якого починається інша епоха, позначена дорогоцінним – волею. Загалом у творі багато посилань до української історії та до минулого.

У збірці «Постання в повстанні», привертають увагу цікаві прозові мініатюри. Вони є знаковим дискурсом поета – не все можна охопити поетичним рядком. У прозових мініатюрах відчутна поетичність та музична синкопність. Зокрема у творі «Дідо» лунає ностальгічний спомин про рідну людину, яка несла впродовж життя відповідальність і гордість.

Гортаючи збірку Назара Данчишина, можна поставити літературознавчу аксіому, що поезія автора має багатогранні виміри. Вони, залежно від контексту, озвучують внутрішній світ поета, або ведуть читача на первісні ґрунти. Твори обумовлені особистим змістом, вписуються в концепцію ідеї, що поезія повинна відповідати тільки на особисте і тільки такою спроможна долати поліфонічність сучасністі. Поет у творі «Дорога» каже:

нам зійти б на гору

заки зійде зерно

і заки небо не сходило кольору

нам зійти б визріти

заки заюшений вітер не обстриг

білого волосся голосу

Цей, можна сказати, абстрактний дискурс, дуже важливий в поетичному фонді Назара Данчишина. Поет зупиняється на формі опису дороги, як  особистого шляху. Його дорога – це експресивна одиниця, яка веде в глибину. Прошарок лексикону відчуттів, сам її автор порівнює з Ойкуменою, невідомою ще територією його майбутності. Її можна також назвати Terra Incognita, тобто незвідана ще земля прийдешнього. Поетична свідомість стосовно Ойкумени, в збірці, дуже містична і знакова. Автор прагне відгадати невідомі символи, пізнати новий, ще неназваний прийдешній (грядущий) час. Це видно у концептуальному творі «Стих(кох)ання», де  Назар Данчишин говорить про існування в простих і водночас складних поняттях сакральності плоті.

Зміст збірки «Постання в повстанні», на мій погляд, дуже свідомий. Його оконтурюють такі символи, як відповідальність за слово, закоханість у минувщину, чи дозрілість поетичних рядків. Тому збірку Назара Данчишина слід вважати важливою літературною подією на карті української поезії найновішого періоду.

Тадей Карабович

січень 2021

Довідка.

Назар Данчишин (рік народження 1992) – український поет. Живе та працює у Львові. Науковий співпрацівник Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК), викладач української мови як іноземної в Національному університеті «Львівська політехніка», рок-музикант (соло-гітарист андеґраундного гурту «Poltva sharks»). У 2018 році видав збірку поезій «Постання в повстанні», за яку здобув премію «Молода надія» Всеукраїнського конкурсу патріотичної поезії імені Катерини Мандрик-Куйбіди (2019). Переможець Всеукраїнського поетичного конкурсу «Гайвороння» (2018), лавреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2018). Його поезії неодноразово друкувалися, зокрема у літературному часописі «Дзвін», газеті «Літературна Україна». Автор доступного в інтернеті відеопроєкту «Мистецькі прогулянки з МІОКом», у якому він розмовляє з відомими українськими діячами культури. Поет на своєму фейсбуці публікує короткі роздуми на різні актуальні теми.

Назар Данчишин. Постання в повстанні: поезії. – Львів: Сполом, 2018. – 40 с.