«За день до весни» – друга книга сонетів уродженця Прикарпаття, видана ним за короткий відрізок часу. Принагідно нагадаю, що його сонети вперше прийшли до поціновувачів красного письменства у 2012 році. І немає значення, що збірка кількарічної давності стала своєрідною основою нової.
«Сонет – то таємниця, загадковість».
Михайлів Л.Л. За день до весни: книга сонетів. – Івано-Франківськ: Місто НВ. 2016. – 144 с.
Упіймав себе на думці, що вперше пишу рецензію на окрему книгу сонетів, хоча до цих пір перечитав чимало подібних видань. Чому воно так? Не знаю. Та й, чесно кажучи, не маю жодного бажання дошукуватися причини такого явища. Мене більше цікавить питання, чи нова книга Любомира Михайліва «За день до весни» відповідає канонам поетичної форми, як вона виглядає на загальноукраїнському тлі?
Відразу зауважимо, що сонет має давні традиції в національній поезії. Згадаймо про Івана Франка, який нерідко припадав до його криниці. Здається, що це він колись написав, думаючи про чотирнадцятирядкове творіння: «Свобідна думка в них тремтить закута». Подумаємо принагідно і про сонетний ужинок Миколи Зерова, Максима Рильського, Дмитра Павличка. Цікаві зразки використання цієї форми можна надибати у творах Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича, Миколи Бажана, Олега Зуєвського, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка, Богдана Кравціва, Миколи Вінграновського… Цей перелік, звісно, можна продовжити, бо, слава Богу, цікавих сонетярів у нас вистачає. Але не будемо цього робити. Мовимо про інше. За допомогою класичної форми версифікаторам вдалося передати власні почування, непроминально узагальнивши конкретику, яку мали на увазі при написанні своїх творів.
Отже, Любомир Михайлів мав з кого брати приклад, коли теж спробував сонетами виповісти про те, що найбільше хвилює. «Я теж не раз в сонеті дна шукав, а він мене, немов гірська ріка, підхоплював і ніс у далеч невідому». Зумисно загострюю увагу на цих рядках, бо вони, на мою думку, так багато говорять про авторові творчі координати і орієнтацію на ліпші зразки доробку попередників. Це з одного боку. Але, очевидно, є і другий бік медалі. Маю на увазі постійність творчих шукань. Не випадково це кажу. Адже «За день до весни» – друга книга сонетів уродженця Прикарпаття, видана ним за короткий відрізок часу. Принагідно нагадаю, що його сонети вперше прийшли до поціновувачів красного письменства у 2012 році. І немає значення, що збірка кількарічної давності стала своєрідною основою нової.
Нинішні наклади настільки мізерні, що можна сказати – автор таким чином розширює коло своїх читачів. Зрештою, не будем забувати, що автор має право укладати нову книгу з урахуванням попереднього доробку, аби підсилити регістри її звучання. Хоч, звичайно, при роздумах над цією книгою першочерговим стає питання про її поетичність.
Чи є вона в цій книзі? Думаю, що так. Наведу кілька цитат, які на мою думку свідчать про це. «Дерев також, як і людей, болить», «На кроснах буків хмари рядна тчуть», «Вирізьблює листки на гілках день»… Хто і що не казав би, а подібні вдатності переконливо свідчать, що автор знаходить свою струмину у вираженні теми. Сонетяр і не приховує це. Поряд з творами на філософську і громадянську тематики маємо пейзажні та інтимні сонети. Та і формалістичність вираження думки зацікавлює: традиційний сонет, вінок сонетів, обірваний вінок сонетів, цикл сонетів. «Усе, як фатум, і вогонь, і слово під небесами наших днів і стріч».
Скажу, зокрема, про громадянську і філософську лірику, не розділяючи їх, бо автор теж не ставить водорозділи між ними. Наприклад: «Ідем під небо канівське високе, свої тісні змикаючи ряди», «Вчусь говорити і мовчати, але не жити навпаки». Немає нічого дивного, що маємо сонети і про війну, яку проти українського народу розв’язала Росія на східноукраїнських землях. Не бачу нічого поганого в тому, що автор заримовує те, що стає відоме широкому загалові із повідомлень різних ЗМІ. Головне, як це він робить: «Згорає день на вогнянім коліні», «Розбитих териконів генерали», «А кулі – косарі сліпі у полі», «На площині фугасів і ракет не про красу розмислює поет», «Протнула кожного стріла-тривога»… Хіба на основі таких цитувань не з’являється думка про переплетення в одній сув’язі публіцистичності та ліричності? Це однозначно бачимо на прикладі сонетів, які належать до так званої любовної лірики: «Біля урвищ, де гостре каміння, мов розмотую неба сувій», «Жорнує час років рої», «Кудись хмарки біленькі линуть, а ти, як мить моя єдина». Тут на перший план виходить поєднання пейзажності та інтимності. Звичайно, можна говорити про деяку прямоту і узвичаєність міркувань, дорікаючи за це автору. Але чи варто «забивати гол в одні ворота», коли він творить на поклик читачів, які чекають від нього саме таких творів. Зі смаками, як кажуть, не сперечаються. Тому, напевно, не слід зациклюватися на питаннях сприйняття.
Окремо хочеться сказати про сонети із циклу «Багнет сатири». Спочатку подумалось, що автор насмілився поєднати те, що не поєднується. Мовляв, не варто плутати праведне з грішним. Та вчитавшись у твори, дозволив собі провести одну паралель. В історії української літератури вже маємо «Тюремні сонети» Івана Франка та Івана Світличного. Майже два десятиліття тому оприлюднив свої «Кримінальні сонети» Юрій Андрухович. І що? Після їхньої появи теж чулися голоси несприйняття. Але поступово вони затихли. Чи не тому, що літературознавці та літературні критики почали душами заглиблюватися у тексти? До речі, зацікавинки можна знайти і у творах Любомира Михайліва: «Сучасна влада – то театр новітній», «Та попливли в минуле, як дараби, новітні клоуни, державні циркачі», «Мінялись влади, наче пори року» та інше…
Усе вищесказане стосується розділу «У течії сонета», який відкриває книгу. Інший розділ – «Вінки сонетів та цикли». Продовжу свої роздуми про вінок сонетів «Осіннє багаття», врахувавши, що саме він починає розділ. По-перше, пишучи якось про сонети автора, письменник Василь Олійник мав рацію, коли говорив, що вони наснажені енергетикою минувшини і сучасності: «Тепер ідем до втрачених багать, там, де дерева, як смиренна рать, ні перед ким коліна не схиляють». По-друге, поява цього вінка сонетів у новій книзі дозволила порозмірковувати ще над одним нюансом. Буває, що декотрі поети уже не повертаються до оприлюднених творів, вважаючи їх пройденим етапом. А інші – вдосконалюють написане, вважаючи це своїм обов’язком. І усвідомлюють, що навіть найменше редагування спроможне істотно поліпшити текст. До цих других належить і Любомир Михайлів. Наприклад, у першому вірші цього вінка сонетів автор замість першопочаткового слова «марево» вжив «тінява», рідко вживаність якого ошляхетнило текст.
Хотілося б поговорити ще про одну обставину. В останні роки все частіше чути мову про краєзнавчу поезію, питання про яку чомусь соромливо оминали. Це смішно. Хоча б тому, що в тоталітарні часи вже існували «Сонети подільської осені» Дмитра Павличка. Добре, звісно, що цю традицію продовжив Валерій Кулик. Згадаймо хоча б про його автобіографічні сонети. Гадаю, що по-своєму в даному випадку розділ краєзнавчої поезії доповнюють львівські, осмолодські, рахівські сонети Любомира Михайліва, «бо сонце вже накреслило маршрут туди, де сокіл тільки стрімко лине», «я чую стук твого гірського серця». Між іншим, в «Рахівських сонетах» Любомир Михайлів не приховує те, що він «тут лиш гість». Враження туриста допомагають створювати неповторні картини. Наприклад: «А Тиса – розпеленане дитя», «Застигли гори – хвилі кам’яні», «На полонині арніка цвіте, немов сонця маленькі розбрелися». Подібні приємні думки виникають, коли читаєш цикл «Ольвія» та «Очаківські сонети»: «Сивіє з горя камінь на помості», «В порту стрічати ранок вийшло місто» і т.д.
Окремо хочеться сказати про цикл «Зустрічі», присвячений пам’яті поета сонетяра Ярослава Дорошенка з Івано-Франківська. «Він іде навпрошки в наші думи і долі». Звичайна фраза. Але чи не можна тут водночас балакати про творчу спадкоємність поколінь? «Бо поезія, наче окрема планета, яка має і землю свою, й своє небо». Додам до цього, що Івано-Франківська міська рада свого часу заснувала премію імені Ярослава Дорошенка, лауреатами якої вже стали Василь Рябий з Коломиї, Іван Павліха з Калуша, Олександр Гордон зі Львова, Олекса Різників з Одеси та інші…
Зверну увагу ще на таке. Розділ завершує цикл «Сонети минулого року». Мене привабив вже перший рядок: «У рукавичці білій снігу…». Цікавинки знаходимо і пізніше: «Курчатка розвеснілих стріх вапно зими взялись клювати», «Берізки вітерець гортав, немов зелені книги літа»… Пейзажна лірика, скажете. І матимете рацію. Але мені особисто здається, що пейзажність не зачарувала б, якби не було поєднання з громадянським голосом та філософічністю: «А я пригадую, як мати раділа березню завжди», «Прийшла пора давати звіт: змінились люди й цілий світ». Чомусь подумалось, а чи не є оте поєднання шляхом, яким має йти сонетна форма до читача, наповнивши тексти поетичними відкриттями на зразок: «неба древній патерик», «фрески думок», «підкови потоків» тощо. Така образність не тільки причаровуватиме читача, але й спонукатиме автора до наполегливих пошуків нових образних скарбів.
Роздуми про книгу сонетів прикарпатця Любомира Михайліва «За день до весни» хочу завершити висновком, що вона відбулася і впевнено йде до читача, простеляючи собі сонетну дорогу у нові часи.
Ігор Фарина,
член НСПУ,
м. Шумськ на Тернопільщині