Книга Володимира Пилиповича «Спадок» нагадує сучасному українському читачеві, що Галичина в минулі часи була потужним українським континентом. Для українців Галичини її духовною столицею було місто Львів. Проте важливу роль відігравади також інші міста регіону. Недарма Перемишль мав назву «Атен над Сяном» – як вагомого осередоку галицького національного українського відродження. У Перемишлі знаходилася історична церковна установа Греко-католицька єпархія, яка своєю душпастирсько-культурницькою діяльністю підтримувала українську тотожність Надсяння.
Книга почесного доктора Українського католицького університету у Львові Володимира Пилиповича, яка недавно вийшла в Перемишлі, називається «Спадок», з підзаголовком «Статті і матеріали до історії української культури Надсяння» (Видавництво «DOMI», Перемишль, 2022). Вона містить сім статей і присвячена 175-им роковинам смерті владики Івана Снігурського – особи заслуженої для розвитку української культури в Галичині першої половини ХІХ ст. Отже в книзі знайшлися описи мовних пам’яток та літургійного осереддя Перемиської єпархії ХVIІ — середини ХІХ століття. Тут також цінний мовний матеріал з ХІХ ст., який можна би назвати внеском у розвиток української національної тотожності в Галичині.
Уміщені в книзі статті, це вибрані тексти Володимира Пилиповича, з яких частина була друкована у щорічнику «Перемиські Архиєпархіяльні Відомості». Дають вони читачеві відчуття глибокого зацікавлення автором історією Надсяння, як визначного українського релігійно-культурного регіону.
Книгу відкриває стаття «Барокові літературні miscellanea з Надсяння», в який автор описує рукописні пам’ятки з XVII-XVIII ст., віднайдені ним в Національній бібліотеці у Варшаві, що потрапили сюди у 1947 році зі зліквідованої внаслідок акції «Вісла» Бібліотеки Капітули греко-католицької єпархії у Перемишлі. Текст статті супроводжується цікавим факсимільним ілюстративним матеріалом та численними науковими посиланнями. В тексті, автор розглядає цінні пам’ятки XVII й XVIII ст. написані українською мовою. Це паралітургійні пісні, епіграми та інше.
Друга стаття «Українські назви місяців в календарній традиції Перемиської єпархії» розповідає про назви місяців умішені в Типіконі з Лежахова з ХVI ст., в календарі «Перемишлянин» з 1850-1864 рр. та в календарі о. Грегора Команецького з 1725 року. Оже ми маємо на прикладі трьох пам’яток, в дость об’ємному часі, від ХVI ст. до 1864 року, зафіксовані назви місяців в український церковній традиції. Вони – як пише автор, не відбігають від сучасних назв місяців в український мові. Це засвідчує факт, що українська мова розвивалася досить давно як одноманітний континент, а новітня доба українського правопису лишень закріпила всі закономірності по відношенні до назв місяців. Покликуючись на наукову роботу Тетяни Голинської «Ukraińskie nazwy miesięcy na tle ogólnosłowiańskim» (Wrocław-Warszawa-Kraków 1969) автор стверджує, що українські назви місяців на тлі слов’янських мов збереглися в найбільш первісному українському варіанті. Адже назви українських місяців не мають латинських запозичень і навіть, як пише автор, вони виявляли дедальший розвиток: квітень – цвітень, листопад – падлолист, грудень — студень.
П’ять подальших статей у книзі Володимира Пилиповича, об’єднує один часовий простір. Автор описує у статтях приблизний хронологічний період – ХІХ ст. Цей умовний період, є дуже важливий для розвитку української культури та тотожності. Культурно-освітна діяльність української спільноти в Галичині, спричинилася до зросту української національної свідомості та до побудови новітньої національної ідеї. Тому автор у статті «Бідермаєрівські літературні miscellanea» з Надсяння пише: «Культурна доба – бідермаєр, на надсянських теренах має свої яскраві здобутки й оригінальних творців». Володимир Пилипович аналізує у статті український аматорський театр у Перемишлі, який виник на хвилі спалаху «Весни народів» 1848 року й романтичних ідей першої половини ХІХ ст. Варто зауважити, що перемиські театрали свою діяльність почали від виставлення двох п’єс Івана Котляревського, що зафіксовано на двох, збережених до нашого часу афішах, надрукованих у Перемишлі українською мовою. Виявляється, що театральні афіші були наявним свідком розвитку живого мовлення. Люди бачачи афіші на оголошувальних майданчиках, наочно вчилися української мови, присвоювали нові слова тощо.
У статті «Дві пісні о. Івана Лаврівського на слова перемиських поетів Константина Антонія з-над Солокії та о. Антонія Лужицького» автор зосереджується на питанні участі священиків Греко-католицької церкви у розвитку української літератури й музики. Це важливо, адже і Галичина також мала своїх романтиків, вшановуючи і пам’ятаючи звичайно про геній Тараса Шевченка. В контексті статті варто нагадати просвітницько-літературну діяльність членів Руської трійці: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Вони створили підвалини під новітнью українську літературу, обстоюючи при тому запис української мови саме кирилицею, а не латинкою, як тоді пропонували деякі культурні кола Надсяння.
Цікавою є також стаття «Епідемія холери в Перемишлі 1831 року в листуванні, документах і спогадах сучасників». Автора цікавить не лишень сама трагічна подія в житті міста Перемишля – виникнення епідемії холери у 1831 році, але також форма її опису та мова якою її представлено. Матеріал статті побудований на прикладі листів митрополита Михаїла Левицького до єпископа Івана Снігурського. У ньому ми маємо можливість доторкнутися до документів тамтого часу – першої половини ХІХ ст.
Завершує книгу стаття «Перемиські некрологи-афіші (клепсидри) ХІХ – початку ХХ століття». Автор представляє у ній ряд некрологів-афіш, які в тому часі мали також назву клепсидр, тобто оголошень про смерть даної особи, найчастіше відомої в суспільстві. Володимир Пилипович аналізує зміст некрологів-афіш, описує їх жалобно-траурну побудову та похоронне призначення. Як пише: «Клепсидра цікавить нас як прояв культури пам’яті модерного часу, як фунеральний жанр мистецтва й літератури». Це звичайно дуже цінний матеріал для подальших наукових досліджень.
Книга Володимира Пилиповича «Спадок» виконує важливу функцію. Вона є джерелом різноманітних знань і науково-популярних зацікавлень автора. Крім авторського матеріалу, вона візуалізує вагомий архівний ілюстративний матеріал у факсимільному відтворенні та накопичує цінні наукові посилання. Її завершує покажчик імен, цитованих праць і географічних назв. Тому, на мій погляд книга перемиського дослідника, повинна зацікавити істориків та дослідників церковної культури Греко-католицької Перемиської єпархії. Безумовно, книга також виконує анторпологічну роль. Вона повертає до нашої свідомості архівний часто призабутий і припорошений безпам’яттю матеріал. Він не вимагає коментаря, будучи історичним осереддям, але домагається відсвіжування пам’яті про нього.
Тадей Карабович,
Національна спілка письменників України
Вересень 2022
Володимир Пилипович. «Спадок. Статті і матеріали до історії української культури Надсяння». Видавництво «DOMI», Перемишль, 2022. 226 с.
Тадей КАРАБОВИЧ, поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної Спілки письменників України. Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).