Марина Горбатюк: «Книга мовчань», м. Чернівці, 2022 рік
Живемо в епоху мовчань та духовної кризи, не дивлячись на безкінечно розлогі можливості соціальних мереж, онлайн конференцій та зустрічей. Існуємо, ховаючись у власні мушлі, особливо це стосується сучасного літературного процесу. Рідко, читаючи тексти колег та справді цікавих авторів, я спостерігаю таку сентенцію останніх декількох років. І от потрапляє до мене інформація про книгу талановитої поетеси з Чернівців Марини Горбатюк «Книга мовчань» з передмовою поетеси, якою давно захоплююсь і стежу, Світлани Кирилюк. Але книги не маю. Тільки маю можливість спостерігати і вичакловувати інформацію про книгу із сучасної інтернетної павутини, зовсім не нарікаю, навпаки, знайшовши достатньо інформації, вирішив написати свої рефлексії щодо згаданої книги.
Мене завжди захоплювала поезія усвідомлення, відчуття справжнього авторського голосу, і як буває приємно, коли цей голос випромінює світлу енергетику. Себто, насправді автор вкладає в текс властиву йому ноту, навіть біологічну особливість, яку можна спостерігати в кожному образі, в кожній метафорі…
Таким автором є Марина Горбатюк — у її рядках простежується справжність поетичного сенсу. Загострене відчуття світу та світобудови на рівні височин і смислів. На сьогоднішній день то є рідкість, коли поет намагається відштовхнутися від моди і піти власним шляхом — самозбереження та саморозуміння. Обираючи свою стежку в поезії, пишучи так, як хочеться від свого імені та свого світу. Без будь-яких наративів щодо елітарності або масовості, але в той же час із тонким відчуттям мови як матерії, а не як засобу. У деяких текстах відчувається дійсна залежність від метафори, а у інших вона періодична. І це мене зовсім не дивує, навпаки, оця власна органічність справді захоплює:
«Я відмірила чашу покори предтечі
предвічного смутку й зросила лице.
Дні — лишень звуки, пусті довгі звуки
слова що вливаються в вуха не те:»
А далі:
«Ці дні, наче ніч перед сходом, — чужі.
Ці дні, наче втрата себе у словах.
Ці дні, наче глечик розбитий: ці дні
зламалися, зрадили, боже, болять…»
Прочитавши ці рядки можна відчути внутрішню мелодику рядка і катрена. Мені здається, що алітерація зовсім не механічна, навпаки — це саме слово, сам голос, який сповнений звукопису авторки. У цій книзі можна знайти цілком експериментальні речі, але відчутно, що авторка готувала рукопис ретельно, будуючи цікаву структуру книги. Вона дійсно вивірена і вистояна, хоча це слово рідко можу поєднувати з поезією. Однак суть полягає в іншому: поезія Марини Горбатюк — це опис світобудови сучасності. Це світ, який не потребує узагальнення і пояснення. Але чи можна не захоплюватися такими рядками:
«Отрута і сік
стікають із кутиків скривлених губ,
вповзають під одяг, мов змії,
стискаючи тепле ніщо між пустої нудьги:
до ранку лишається темрява ночі
і присмак заліза –
ти ґудзик,
пришитий до тіла-матерії
міста, що тягнеться вниз.
Per aspera до пекла.
Ab ovo.
Холодні гранітні будівлі із дерева й ґрунту – звідсіль
насідають птахи.
Камера. Кадр.
Ти ще не ти.
Тоді
згадуєш Ікара.
Просиш за нього в його померлого бога, мовляв,
вбережи, захисти, не убий.
Але бог затуляє вуха
тілами тих, хто впав,
обпаливши крила,
засліплює очі глиною з ребер.
Мовчить милосердно. Мовчить.
Око звикає до зміни ландшафтів.
До брудних вікон і заплутаних думок.
До холоду літніх ночей.
До відсутності.
До наявності.
До світла і темряви.
Тоді усвідомлюєш, що звикнути можна насправді до всього.»
Я щиро хочу аби «Книга мовчань» знайшла щирих поціновувачів, любителів живого поетичного слова. Тих, які зможуть полюбити внутрішній світ Марини Горбатюк крізь розуміння її поезії.
Саме в це хочеться вірити… Що комусь потрібна поезія, наче повітря або вода…
Станіслав Новицький