Цей текст пишеться в останній день 2009 року, що минає… Лише тому, що було б несправедливо ще цього року не згадати про 100-літній ювілей нашого земляка – галичанина, всесвітньо відомого літератора Станіслава Єжи Лєца. Не можна сказати, що ім’я Лєца в сучасній Україні не відоме. Його гострі фрази – неперевершені за формою та парадоксальністю думки – однаково охоче цитуються з професорських кафедр та політичних трибун, на газетних шпальтах та у „живих щоденниках” найрізноманітнішого смаку…
Звісно, так було не завжди. Покоління, молодість якого припала на 70 – 80-і, впродовж років визбирувало „непричесані думки” Лєца переважно із скупих фрагментів, що зрідка з’являлися на останній сторінці „Літературної газети”.
З того часу багато чого змінилось, та все ж – прикро, що й нині маємо лише одне видання його „Непричесаних думок”, перекладених Андрієм Павлишиним для видавництва „Дух і літера”… Окремі переклади афоризмів та епіграм-фрашок залишаються доступними лише у мережі. Прикро й від того, що 100-літній ювілей Лєца в Україні – тобто на землі його народження – видався майже непоміченим.
Причина того, гадаю, не нова: ми все ще не наважуємося розширити межі українського культурного простору – сприйнявши творчий спадок, привнесений до нього представниками інших мовних та національних традицій, як щось близьке та зрозуміле нам. Власне, як спільну культурну спадщину. Але ж не відкривши її для себе, мабуть залишатимемось малозрозумілими у новій Європі, де розмаїття мов та культур не заважає становленню спільної духовної єдності…
Станіслав Єжи Лєц залишив власний слід у світовій культурі насамперед, як „останній класик афоризму”, „геній сатиричної філософської метафори”… Він значно менш відомий, як дисидент, правозахисник, адвокат. Як галичанин також – про його молоді роки, проведені у Львові та на Західному Поділлі, відомо не так багато. А він до того ж був ще й поетом, філософом, публіцистом, перекладачем. Життєвий шлях Лєца сам по собі унікальний. Він журналіст і видавець, театральний діяч і фермер, в’язень концтабору й учасник антифашистського опору, а ще – партизан, офіцер, дипломат… Але в усі часи та у будь-яких іпостасях – яскравий нонконформіст…
Лєц не залишив по собі розлогих мемуарів, резонно вважаючи, що: „не існує біографії письменника, є лише життєписи творів “.
Майбутній літератор з’явився на світ у 1909 році у Львові. Його батько, Бенно де Туш-Лєтц (Benno de Tusch-Letz), був банкіром, володів маєтностями на Поділлі та Буковині, резиденціями у Львові та Відні, де його предки отримали від цісаря титул барона. Мати, уроджена Адель Сафрін, належала до шляхетного роду євреїв-сефардів, серед представників котрого особливо цінувалися освіченість та культура. Власне матері Станіслав найбільше й завдячував власним вихованням та особистісним становленням.
Перші роки його життя пройшли під цілковитою маминою опікою – у провінційних подільських маєтках Сафрінів, що у Шершенівцях та Тлустому (нині – Шершенівка та Товсте на півдні Тернопільщини). 1912 року пані Адель із своїм малюком перебирається до Львова, де родині Туш-Лєтц належав фешенебельний будинок у центрі міста, на вулиці Словацького.
Збереглося фото, на якому малий Стаcь увічнений разом з батьком на тлі штучного пейзажу котрогось з Lemberger studio. Хлопчина з цікавістю і без натяку на позування вивчає зовнішність тата – той, звісно ж, у традиційному баронському циліндрі та чорному пальті… Барон же з подивом дивиться на сина, вбраного вочевидь не за зразками тодішньої міської моди – у кожушок та смушкову шапку, походження скоріш за все – шершенівського. Як на мене, характерний нонконформізм Лєца проглядається вже на цьому ранньому фото…
Та сімейна ідилія тривала недовго. Надалі життєвий шлях „баронського сина” пролягає вже не завдяки, а майже суцільно всупереч обставинам та вітрам часу. Коли Станіславу виповнилося 4 роки, банкротує і згодом помирає батько, невдовзі спалахує Перша світова війна. У серпні 1914-го, рятуючись від стрімкого наступу російського війська, мати з сином змушена тікати зі Львова до Відня. І далі впродовж п”яти років руйнуються імперії, перекроюються кордони, у вогні воєн виникають нові держави, вчорашні сусіди воюють одне з одним у різних арміях, розривається на шматки звичний європейський світ…
Освіту Лєц продовжував вже у повоєнному польському Львові, котрий на той час був визнаним науковим центром, „містом професорів та бібліотек”… Спочатку він навчається у євангелічній Обершуле, за нею – у гімназії Камерлінг, згодом – в університеті Яна Казимира, закінчення якого у 1933-у було винагороджено отриманням ступеню магістра права.
Усвідомлення – „у кожного століття є своє середньовіччя”, й воно триває саме зараз, прийшло до нього ще на університетській лаві. Вже у студентські роки Станіслав починає літературну творчість, у якій домінує протест проти недолугої цензури, нав’язування владою монопольної ідеології польського ура-патріотизму та глузлива іронія на адресу її апологетів. Для нього право людини вільно мислити вже тоді було життєво важливим. Натомість легкість, з якою багато хто відмовлявся від цього права в обмін на міщанський комфорт та спокій, дивувала: “я помітив: людям подобаються думки, які не змушують їх думати”.
Дебютував Лєц, як поет. Його першим поетичним виданням була збірка „Барви”, вірші та фрашки котрої мали гостро-соціальну та антимілітаристську спрямованість. Потім був перший журнал – “Нахили”. Нахил журналу був відверто соціалістичним. Тому уже другий його номер майже цілком знищила поліція, автори потрапляють під нагляд.
Власне у цей період життя від фамільного прізвища де Туш-Лєтц залишається літературне псевдо „Лєц” – що на ідіші означає „клоун”, „паяц”, а по-польському “пересмішник”. Оцей сміх крізь сльози Лєц сприйняв, як основну форму свого літературного життя, резонно вважаючи, що у країні, „де заборонено сміятися, зазвичай і плакати не можна”.
Коли львівська поліція вкупі з польськими націонал-ортодоксами розпочала «полювання на лівих», Лєц був змушений перебратися до Варшави. Тут спільно з поетом Леоном Пастернаком він відкриває літературний „Театр Пересмішників”, невдовзі також закритий владою. У 1936-у молодий літератор мав необережність побувати на „Антифашистському конгресі діячів культури у Львові”. Ймовірно, це також посприяло закриттю нелояльного театру: “Наш маленький театрик дав усього вісім вистав. Тодішні влади вигадували найбільш немислимі приводи, аби його закрити. Врешті-решт, довелося закритися. Чому? Тому що в очах влади ми незмінно представляли якусь небезпеку. Літературне керівництво театром я здійснював разом з Леоном Пастернаком, ми писали також тексти пісень, естрадні монологи, скетчі, що коментують актуальні події. Акторами були студенти й безробітні робітники”.
Тоді ж Лєц починає активно співробітничати з варшавською газетою „Dzіennіk Popularny” – політичним виданням, що пропагувало ідею створення „Антифашистського народного фронту”. Тут публікувалася його щоденна судова хроніка, що викликала особливе роздратування охоронців порядку. Після розгрому владою газети, аби уникнути неминучого арешту, Лєц емігрує у Румунію. Через короткий час повертається до Польщі. Шовіністичний дух тут дедалі міцнішає, видавці лівої преси оголошені зрадниками. Деякий час Лєц змушений фермерствувати на Поділлі (ймовірно, у родинних Шершенівцях або Тлустому). Згодом працює у котрійсь з адвокатській контор у Чорткові.
Власне то був єдиний, не надто тривалий період, коли Лєц працював за отриманим в університеті фахом, тобто займався правничою практикою. Звісно, термін „правозахисна діяльність” у його сучасному розумінні на той час не вживався. Але якщо розуміти під правозахистом відстоювання незалежної людської особистості перед агресією режиму – то власне цій справі він віддавався чи не усе своє свідоме життя: і як літератор та публіцист, і як адвокат, учасник антифашистського опору та дисидент комуністичної доби …
Перед самою війною Лєц завершує підготовку до друку тому епіграм (фрашок) і подільської лірики за назвою „Zіemіa pachnіe” (Земля пахне). На жаль, наразі не відомо, чи було видано цю книгу, та й загалом – чи збереглася вона.
На початку Другої світової Лєц знову опиняється у рідному Львові: “Пору окупації я пережив у всіх тих формах, які дозволяв той час”. Ймовірно, причетність до польського антифашистського руху допомогла йому уникнути сталінських репресій 1939 – 41-го. Натомість драматичними виявилися наступні два роки нацистської окупації, проведені у концтаборі поблизу Тернополя. За другу спробу втечі з табору – у липні 1943-го – Лєца приговорили до страти, але йому вдається втекти з місця розстрілу, вбивши наглядача, котрий мав би виконати вирок. Мундир гестапівця плюс бездоганне володіння німецькою допомогли втікачеві перетнути Генеральне губернаторство і дістатися до Варшави. Навіть з приводу цього епізоду „пересмішник” був спроможний жартувати: „Лягти-встати” — то усього лише побут новобранців. Помри-воскресни!” — оце життя!”.
У варшавському підпіллі Лєц працював редактором газет Армії Людової. У 1944 році його було направлено до загону Армії, що діяв поблизу Любліна. Лєц закінчує війну вже майором Війська Польського, кавалером ордена „Polonіa Restіtuta” (Відроджена Польща)…
Але відродилася повоєнна „народна” Польща далеко не у тій якості, про яку мріяла більшість поляків. Це було відчутно навіть у Відні, куди у 1946-у Лєца було направлено польським аташе з питань культури, адже „якщо народ не має голосу, це помітно навіть при співі гімну”…
„Середньовіччя” відновилося – лише у новій ідеологічній обгортці. Атмосфера несвободи та придушення всілякого інакомислення просталінським режимом Берута ставала все більш задушливою. Інтелектуали змушені були обирати: писати „до шухляди”, або плазувати перед владою. Більшість обирала плазування. То було важко зрозуміти, адже плазували навіть герої вчорашньої війни. „Я не впізнаю цих людей. На барикадах вони були вищими”, „Він вчинив злочин. Вбив людину. У собі.” – раз по раз розпачливо констатує Лєц.
Відчуваючи, що дипломатична служба позбавляє його свободи самовираження – „особливо страшний кляп, намазаний медом” – Лєц наважується на небачене зухвальство. Він самовільно покидає польське посольство й подається до Палестини.
Врешті-решт ностальгія змушує його повернутися додому – без жодних ілюзій щодо можливості друкувати свої твори. Впродовж п’яти років Лєц заробляє виключно перекладами німецьких, російських, білоруських та українських авторів: „Я перекладаю зазвичай лишень твори, котрі виражають – як правило, інакше, аніж чим це зробив би я сам, – думки, що хвилюють мене”.
Незважаючи на труднощі, йому вдавалося не грішити ані членством у офіціозних „творчих спілках”, ані підтакуванням – підспівуванням системі. Тоді як саркастичними шпильками на її адресу – скільки завгодно. Приміром: “Ви розхитуєте устрій!” – кричав на мене представник влади, – “Це Ви зауважили по мені, чи по устрої?” – з цікавістю запитав я.
Жарти – жартами, але можливо зусиллям таким як він „маргінальних інтелектуалів” східно-європейська культурна традиція й мала б завдячувати своєю неперервністю, а їхні сучасники – збереженою вірою у те, що тоталітарні експерименти не триватимуть вічно… Адже ж „Ренесанс відбувається не лише після ґотики, бароко і рококо, але й після соцреалізму”…
Лише польська „відлига” 1957-го зробила можливою публікацію збірки афоризмів „Непричесані думки”, котрі вважають вершиною та квінтесенцією творчості Лєца. І ще – „унікальним протияддям проти страху”. Як писав польський літератор Станіслав Гроховяк: „Непричесані думки” залишаться твором, у якому, мабуть, точніше всього простежується ескалація сучасної омани: від позиції інтелектуального самовдоволення до дурості, від дурості до узурпації права висловлювати „істини”, від узурпації права до тиранії, від тиранії до злочинів”.
Непричесаність” його думок полягає не тільки в спонтанності їхньої виникнення та парадоксальності мислення, але у першу чергу – у відмові підкоритися гребінцю пануючих понять та ножицям цензури. Глузлива, або й саркастична форма тих афоризмів подекуди таїть у собі відкриття глибокого філософського змісту – причому, тез тіні нудно-настановчого моралізаторства! Тому не випадково „Непричесані думки” Лєца стали літературним бестселером… Поза сумнівом, після жахів Аушвіца та ГУЛАГу вони підносили нове гуманістичне світобачення, нові цінності – взамін девальвованих. Адже то направду був час, коли „сатирі доводиться відновлювати те, що зруйнував пафос”.
Можливо, найпомітнішою людською рисою в усі періоди життя Станіслава Єжи Лєца його сучасники вважали його підкреслену особисту автономність, демонстративне інакомислення, незгоду жити за правилами, що нав’язувало тоталітарне оточення – незалежно від кольору котрогось з конкретних тоталітаризмів . Як згадувала його дружина: «Бувши молодим, користуючись розкошами, які дала йому його родина — був соціалістом, у Польщі фашистській — комуністом, у Львові за радянських часів — писав вірші німецькою, у Народній Польщі — виліз баронський титул „де Туш Летц”. Незалежно від карколомних обертів вектора суспільних настроїв – від агресивного націоналізму до комунізму сталінського зразка – Лєц зберігав вірність засвоєним в юності цінностям: людської гідності та свободи.
Помер Станіслав Єжи Лєц у 1966-у. В одному із своїх останніх інтерв’ю на питання про те, які цінності він шанує більш за життя, відповів: “Гадаю, то перше слово у гаслі французької революції: свобода, Liberte. Так воно, ймовірно, і є “…
Ким же він був насправді, цей майстер довершених словесних прикрас: австрійцем? поляком? євреєм? родовитим шляхтичем? просто європейцем? Гадаю, не буде перебільшенням таке узагальнення: він був одним з найпомітніших у ХХ столітті творців неформального етичного кодексу – для особистості, що прагне відстояти свою незалежність від тоталітарного оточення. Цей кодекс був насправді вистражданий автором – адже практично все свідоме життя Лєцові довелося творити саме в умовах диктатур, коли лишень „сліпий і глухонімий громадянин є благодаттю для держави”…
До речі, багато хто з сучасників, відзначаючи у Лєца блискуче володіння словом – причому на кількох мовах – звертав увагу на легкий „іноземний” акцент… Чи то з його боку було блазнювання? Гра у такого собі віденського Оскара Вайльда? Підсвідоме відсторонення від заляканого оточення, властиве „баронському синові”, спадкоємцеві культурного спадку обсягом у шість тисяч років?.. Дозволю собі припущення – то в нього був вроджений подільський акцент.
Адже говорити майбутній літератор та дисидент почав не де-інде, а у наших Шершенівці та Товстому…
P.S. Цей текст десятирічної давнини, але актуальний донині. Тому що Єжи Лєц, дуже шкода, майже забутий у наших краях.