Життя генерала Грекова було неспокійним і часто трагічним. Безхмарну юність і початок блискучої кар’єри гвардійського офіцера змінили довгі роки воєнного лихоліття. Далі була вимушена еміграція, довгі десятиліття на чужині, злам особистого життя, самотність, передчасна втрата сина… Нарешті, вже у глибокій старості – вісім років, проведених в сталінських тюрмах та таборах.
Але був у його житті й зоряний час – це, поза сумнівом, “Чортківська офензива”, героїчний наступ Галицької армії, у якому вповні проявився його талант полководця та організатора українського війська.
Олександр Греков походив з давнього аристократичного роду. У сім’ї Грекових культивувалася історична версія власного родоводу, згідно якої їхній пращур, грек Легофетус, приїхав до Росії в 1472 р. у складі делегації грецької царівни Софії Палеолог, нареченої московського царя. Легофетуси залишилися в Московії, через складність вимови прізвища їх кликали просто Греками, а за часів царювання Катерини ІІ нарекли Грековими. Один з нащадків Легофетуса, Іван Греков, був учасником війни 1812 р. у чині генерал-майора. Саме він придбав маєток у селі Сопич Чернігівської губернії, що неподалік від колишньої гетьманської столиці Лівобережної України, міста Глухова. Тут, у Сопичі, 21 листопада 1875 р. у консервативній поміщицькій родині Петра та Марії Грекових і народився їхній перший син — Олександр Греков, майбутній генерал та військовий міністр УНР, громадсько-політичний діяч в еміграції.
Попри заплутаність питання про етнічну приналежність роду Грекових, Олександр Петрович у зрілому віці однозначно визнавав себе українцем. Це він зазначав у персональних анкетах та навіть на допитах сталінських слідчих. Витоки цього патріотичного самоусвідомлення можна відшукати лише у “голосі рідної землі”, у дитинстві та юності, які минули у родинному маєтку в Сопичі, де серед сільського люду на той час ще збереглася етнічна українська культура.
Так нині виглядає церква, у якій скоріш за все був охрещений Олександр
Як стверджує Ярослав Тинченко, найбільш авторитетний біограф Грекова, свою базову освіту той за родинною поміщицькою традицією отримав вдома, у приватних вчителів. Хоча в недалекому Глухові від 1880 року вже діяла чоловіча гімназія. Але домашня освіта виявилася напрочуд якісною. Коли Олександру виповнилося 20, він вирушив до Москви, де в одній з столичних гімназій успішно склав екстерном випускні іспити. Тоді ж за наполяганнями батька подав документи до юридичного факультету Московського університету. За твердженням його доньки, Єлизавети Олександрівни, батько добре вчився в університеті, однак ще з дитинства мріяв бути військовим.
Після отримання університетського диплому правника Греков приймає вже власне самостійне рішення – про військову кар’єру . Він вступає юнкером до Московського військового училища (1899). Після закінчення курсу училища гвардії підпоручика Грекова направляють на службу в столичний Єгерський полк 1-ї Гвардійської дивізії, найбільш привілейованої в усій Імператорській армії. Невдовзі він продовжує академічну військову освіту – навчається у Миколаївській академії Генерального Штабу в Петербурзі (1902 – 1905). Іспити в академії здає на відмінно і випускається з неї по першому розряду. Офіцерів 1-го розряду зараховували до Генерального штабу. Вони мали право обіймати штабні посади в армії, що сприяло їх швидкій кар’єрі.
У цей час молодий гвардійський офіцер Греков знайомиться з петербуржанкою Наталією Кабат (1883 – 1958), донькою таємного радника, гофмейстера Імператорського двору, члена Сенату Івана Івановича Кабата (1843-1902). У 1905 році Олександр та Наталія одружуються. Від цього шлюбу Грекови мали двох дітей: доньку Єлизавету (1906 – 2002) та сина Олега (1914 – 1942)
Греков продовжував службу штабі 20-ї Гренадерської дивізії та штабі Петербурзького військового округу, де до його компетенції відносилися питання розвідки та безпеки Імператорських резиденцій у столиці. Паралельно займався викладацькою діяльністю в Павлівському піхотному училищі, де читав курси лекцій з військової історії та тактики. У 1912 р. захистив дисертацію з історії військового мистецтва та став екстраординарним професором. Його було допущено викладати та приймати іспити на кафедрі військової історії Миколаївської військової академії Генштабу. Словом, у ті роки перед Грековим стелилася блискуча кар’єра військового науковця та столичного штабного офіцера, наближеного до Імператорського двору. Можливо, саме такою вона і склалася б, якби не початок Великої війни…
Чотири роки “першого світового безумства”
З оголошенням в Російській імперії загальної мобілізації підполковник Греков був призначений начальником штабу 74-ої піхотної дивізії, що формувалася у Петербурзі, а згодом пасивно прикривала столицю від можливого десанту німців з Балтики. Та він неодноразово подавав рапорти про перевід до фронтової частини. Нарешті – від січня 1915 року і до кінця Світової війни він вже на Південно-Західному фронті, начальник штабу 1-ої Гвардійської дивізії. Свій перший орден Святого Георгія отримав за успішно проведену військову операцію в долині річки Лімниці у Галичині. У 1915 – 16 роках був учасником жорстоких боїв, які вела імператорська гвардія на річці Стохід – у Ковельській битві, а також у Литві – у Віленській. Згодом ці бої були названі «могилою гвардії».
Після Лютневої революції в армії наростали хаос і розпад , спричинені більшовицькою агітацією: мітинги, відмови виконувати накази командування, випадки самовільного залишення позицій ставали все частішими… Олександр Греков не підтримував революцію, однак залишався на фронті. У квітні 1917 р. його було призначено командиром гвардійського Єгерського полку.
Влітку 1917 -го, після провалу т.зв. “наступу Керенського” у Галичині розпочався безладний відступ російської армії. У ситуації її майже повної демораліації Преображенський та Єгерський полк – а другим командував Греков – вписали останню героїчну сторінку в історію російської гвардії – пішли у багнетну контратаку і впродовж двох днів утримували наступ німецьких дивізій на Тернопіль. Але це не могло змінити загальної ситуацію – відступ тривав.
Останнім місцем служби Олександра Грекова в російській армії у серпні – жовтні 1917-го була посада начальника штабу 6-го корпусу, який тримав оборону в районі Збаража. Корпус на той час залишався одним з небагатьох військових з’єднань, котрі ще не втратили боєздатності та не піддалися більшовицькому розкладові. Частково – через те, що дві його дивізії ще навесні були “українізовані”, а невдовзі й увесь корпус. У ньому служило чимало офіцерів, які згодом стали старшинами армії УНР. Новий начальник штабу, намагаючись зберегти порядок у військах, наскільки міг, намагався протистояти більшовицьким впливам – аж до жовтневого перевороту у Петрограді, після якого російська армія фактично перестала існувати.
Творення нової української армії – у вирі політичних протиріч
У листопаді 1917 року Греков, на той час генерал-майор армії держави, яка щойно припинила своє існування, прямує до Києва, де зустрічається з Михайлом Грушевським та Симоном Петлюрою. Тут він приймає пропозицію служити Центральній Раді. Пізніше, на допитах у сталінських тюрмах, він визнавав, що зробив цей крок свідомо – через те, що побачив у Центральній Раді силу, спроможну протистояти більшовизму в Україні. В грудні його призначено командиром 2-ої Сердюцької дивізії, що мала бути сформована з різних поодиноких військових частин.
За дорученням Грушевського Греков зайнявся також створенням Штабу Київського військового округу, Дивізії Українських січових стрільців – з числа військовополонених у Світовій війні галичан. Ця справа просувалася з великими труднощами. В країні панував хаос, фронт розпався, солдати були втомлені чотирирічною кривавою війною, тому гостро бракувало вояків, готових захищати молоду Українську державу.
У той час вже почалася українсько-більшовицька війна, і Червона армія наступали на Київ. За таких умов Греків запропонував кілька планів організації українського війська та ведення війни з більшовиками, однак військовий міністр М. Порш, адвокат за фахом і людина, що не мала жодного відношення до військової справи, відкинув їх. Олександр Петрович добре усвідомлював те, що втримати Київ перед наступом кількісно переважаючих більшовицьких військ не вдасться. Власну пропозицію не жертвувати життям людей, відступити з міста, евакуювати Уряд до Житомира, щоб там завершити процес створення боєздатних частин, він публічно висловлював тодішньому військовому міністрові. На жаль, до думки досвідченого бойового генерала не прислухалися – що й зробило неминучою трагедію Крут і ту ж таки евакуацію Уряду.
З березня 1918 року він – помічник Військового міністра УНР О. Жуковського. Про цей період свого життя Греків згадував із вдячністю: «Мені випало щастя вести технічне відбудовування української армії і всього складного апарату військового міністерства… З великою вдячністю і глибокою пошаною можу згадати всіх моїх співробітників з усіх відділів велетенського військового тіла. Здоровий будівничий настрій захопив усіх і справа йшла з кожним днем виразно наперед. Уже можна було почати організацію кадрів 8-ми територіальних корпусів в усіх колишніх губерніях і кадрів окремої дивізії для Таврії ( для тієї частини її, що була на північ від Перекопу, бо в Криму була Татарська республіка). У повітах готувались до першого набору. Всі центральні апарати міністерства були зорганізовані. Почали працювати військові школи. Проведено було реєстрацію всього військового майна, що залишалося від колишніх російських армій».
Цей творчий етап невдовзі скінчився – і не в останню чергу через боротьбу амбіцій в українському політиці. З приходом до влади гетьмана Скоропадського той відправляє у відставку генерала Грекова. Згодом буде схожа відставка – але вже з посади військового міністра Директорії УНР від Симона Петлюри. Обоє вождів підозрювали Грекова в намірах розіграти власну політичну карту. Важко сказати нині, так це було, чи ні…
У половині 1918 року стало зрозуміло, що переможцем у війні виходить Антанта, тож сепаратна Берестейська мирна угода з цього моменту вже не грала на користь України. Греков, як військовий міністр Директорії, особисто виїздив кілька разів до Одеси для встановлення контактів з командувачем французького експедиційного корпусу А. Фрайденбергом з метою укладення договору про допомогу УНР зброєю та боєприпасами. Але французькі представники виставили Директорії низку політичних вимог, зокрема – видалення з Директорії соціалістів Винниченка та Петлюри. Згоду на це останнього не було отримано, в результаті чого перемовини зайшли в глухий кут. Як наслідок, договір між Директорією та країнами Антанти не був укладений, що сам Греков підтверджував пізніше на допитах в тюрмі. Тож врешті-решт переможці у Світовій війні розгорнули надання воєнної допомогу Польщі та Добровольчій армії Денікіна, але не Директорії УНР…
Розходження у багатьох політичних та військових питаннях та звинувачення у безуспішності переговорів з французами визначили наростання особистого конфлікту Грекова з Симоном Петлюрою.
У березні1919 року його вдруге звільнено з міністерської посади і призначено командувачем Армії УНР. За короткий час Грекову вдається зупинити другий наступ більшовиків та налагодити нову модель управління армією. Успіхи генерала в розбудові армії призвели до того, що у війську та серед політиків почались розмови про те, що саме він мусить стати на чолі української держави. Прилучилися до цієї справи і більшовики, які у своїх провокаційних листівках зазначали, що на зміну коаліційному уряду Директорії іде диктатура з Петлюрою або Грековим на чолі. Звичайно, це непокоїло й Симона Петлюру, який одразу вжив заходів щодо усунення конкурента від командування армією. Спонукав Петлюру піти на цей крок і той факт, що генерала Грекова підтримувала партія самостійників, яка несвоєчасно поставила себе в опозицію до соціалістів, що обіймали ключові посади в Директорії. Зрештою, цілком ймовірно, що чергова відставка врятувала його розділення трагічної долі іншого авторитетного “самостійника”, полковника Болбочана…
Греков перебирається до Галичини, де Голова Уряду ЗОУНР Євген Петрушевич пропонує йому очолити Галицьку армію. Греков погодився не відразу – близько двох місяців він вивчав моральний стан та рівень боєздатності армії, які на той час виглядали критичними. Армія стрімко відступала перед польськими силами. Але водночас йшов процес її очищення від усіх випадкових людей: дезертирів та мародерів, слабодухих та розчарованих у керівництві, зрештою – просто виснажених п’ятирічною війною … Залишалися сильні духом та вірою у можливість перемог. Вони зверталися до командування з пропозицією переходити у контрнаступ.
Звитяжні бої за Ягольницю і Чортків 7 – 8 червня 1919 року засвідчили відновлення бойового духу армії. Греков зрозумів, що з цим військом можна перемагати. На той момент сили Галицької армії та польських дивізій, розміщених у Східній Галичині були приблизно рівними. Отже був шанс відвоювати втрачені території…
Тож він дає згоду – 9 червня наказом Диктатора ЗОУНР Євгена Петрушевича генерала Грекова було призначено головнокомандуючим Галицькою армією.
Не всі вітали наділення диктаторськими повноваженнями Петрушевича і призначення Грекова конамдувачем. Зокрема Директорія УНР відреагувала негативно… Але наступального пориву Галицької армії вже не могли спинити політичні непорозуміння.
Власне тут настає недовгий зоряний час генерала Грекова на службі Українській державі. На цій посаді він пробув трохи менше місяця, але те, що він встиг зробити, дорівнювалося праці кількох років.
“Воюємо з ворогом в чеснім бою!”
У своїх спогадах про перші перемоги УГА під проводом Грекова один з учасників Чортківської офензиви О. Ключенко згадував: «Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Грековим керування армією. Начеркнув він,використовуючи перший успіх під Чортковим, глибоку операцію. Частини ламали раз-по-раз опір противника, йшли з ентузіязмом на пробій — хоча було в набійницях стрілива дуже обмаль, і то рос. набої до австр. рушниць! — бо вірили в здібність і знання свого вождя”.
Показовим є зміст першого наказу Грекова – про вступ у безпосереднє командування Галицькою Армією. Подаємо його із збереженням автентичної орфографії: “Наказ військам. В щасливий для Галицької Армії день, славний побідою під Чортковом, я прийняв на себе безпосереднє командування військами. Поздоровляю армію з великим успіхом і гаряче дякую всім учасникам і героям послідних боєвих днів. Твердо вірю, що від сьогодня ми будемо знати тільки слово «вперед» і боєм та хо¬робрістю здобудемо назад всю нашу землю. Бог свідком, що ми боремося за святе і праве діло. З Богом вперед! Пам’ятайте, що в нас муніції обмаль і тому бережіть її до посліднього. Пам’ятайте, що ми воюємо з ворогом в чеснім бою, а мирних жителів, якої б народности вони не були, не обиджати і не грабити під загрозою найострійшої кари. Новосілка, дня 9 червня 1919”.
Як бачимо, Греков не намагався збудити люту ненависть до неприятеля, не наділяв його нелюдськими рисами. Він добре розумів, що перемоги досягаються не ненавистю і не прагненням помсти. Що солдат воює добре, коли він ситий, добре споряджений і довіряє командуванню, коли у війську є дисципліна, а в тилу – спокій. Поза сумнівом він, як правник з університетською освітою, знав про існування Женевських та Гаазьких конвенцій гуманітарного права та намагався гарантувати їхнє дотримання в Галицькій армії. Треба визнати, що це Грекову вдалося: немає документальних свідчень про погроми над мирним населенням, ані польським, ані єврейським, вчинені його стрільцями.
Грекову вдавалося здобувати перемоги “малою кров’ю”, не ризикуючи даремно життям своїх стрільців. І все ж втрати були, наступ Галицької армії вимагав поповнення війська, тож Головнокомандувач оголошує мобілізацію. Свідчить історик Олександр Дєдик у своїй монографії “Чортківська офензива”: “Осіб віком од 18 до 40 років, які не з’явилися добровільно, мобілізували підрозділи Команди етапу. Щоби запобігти зловживанням, генерал Греков виразно заборонив брати до війська українців віком понад 40 років, а також євреїв. Останнім слід було подякувати за лояльність і залучати до допоміжної служби без зброї (постачання боєприпасів, телефоністи, розвідники тощо) тільки на добровільних засадах. Виняток зробили лише для сформованого в Тернополі Жидівського пробоєвого куреня І корпусу. Надзвичайно цікаве питання українсько-єврейських взаємин під час Чортківської офензиви ще чекає свого дослідника”. Як бачимо, галичани єврейського походження добровільно зголошувалися на службу. Однією з причин їхньої прихильності до Української держави були єврейські погроми, влаштовані у 1919 році польськими частинами у Львові та Тернополі.
Далі розповідає Олександр Дєдик: “Досвідчених вояків з числа добровольців і мобілізованих одразу зараховували до складу фронтових підрозділів. Тих, чиї навички вимагали додаткового вишколу або перепідготовки, скеровували до корпусних вишколів…, які дозволяли не лише негайно поповнювати втрати, але й забезпечувати максимально ефективну підготовку вояків. Досвідчені фронтовики навчали перевіреним прийомам боротьби та всьому тому, що виявиться необхідним у повсякденному побуті під вогнем ворога. Вони порівняно мало звертали уваги на формаль¬ний бік справи. Новобранців скеровували до Армійного вишколу під командуванням отамана Еміля Клюна для проходження базового 6-тижневого курсу навчання”. Тож треба визнати – генерал Греков не кидав необстріляних новобранців під вогонь. Оскільки наступальна операція тривала менше місяця, ніхто з мобілізованим ним новобранців участі у ній не брав. Життя солдата не було розмінною монетою заради перемоги…
Наступ червня 1919 року розвивався успішно не в останню чергу завдяки таланту полководця, яким було наділено Головнокомандувача. Під час військових операцій він “не знав ночі”. Захлинувся офензива через відсутність боєприпасів та кількаразову перевагу супротивника у військовій силі. За планом Грекова УГА почала планомірно відступати за Збруч, щоб допомогти армії УНР у боротьбі з більшовиками. Відступ не похитнув його авторитету – серед стрілецтва ширилася думка, що Греков повинен очолити обидві армії.
У цій ситуації Євген Петрушевич звернувся з проханням про допомогу Галицькій армії боєприпасами до Голови Директорії УНР. Той погоджується допомогти, але тільки ціною… відставки генерала Грекова.
Це викликало певне обурення серед стрільців та старшин. Наприклад, генерал Капустянський розцінював відставку Грекова критично: «Здається нам, однією з підстав до усунення ген. Грекова від керування армією була необхідність числитися з настроями Головного Отамана і його Уряду, які поставилися вороже до ген. Грекова за його небажання працювати на Наддніпрянщині в справі формування соціалістичного уряду… В ГА серед старшинства ген. Греков користувався великою повагою й популярністю. Його демісія боляче відбилася на настроях Галицької армії”.
Як бачимо, особисті амбіції в українській політиці мали надмірну вагу і в ті вирішальні часи. Можливо й справді неприйняття соціалістичних ідей вихідцем з поміщицького середовища зіграло тут свою роль…
Зрештою, на весь шлях Олександра Грекова на службі УНР можна подивитися, як на черговий приклад хронічної хвороби українського державотворення, яка супроводжує його чи не від княжих часів – аж до сьогодні. Це фатальна неспроможність до порозуміння та національної консолідації у вирішальні історичні моменти і взаємне поборювання, як наслідок.
А тоді, у липні 1919-го, Греков знову іде у відставку, Галицька армія відступає за Збруч, отримує на деякий час потрібні їй набої, але слави чергової офензиви вона вже не поверне собі. А зимою 1920 в лавах армії пошириться новий невидимий ворог – тиф…
Наприкінці ж липня 1919 року опальний генерал Греков змушений полишити Галичину. Якимось чином йому вдається вивезти родину з польської окупаційній зони, не будучи арештованим. Слід згадати, що дружина Грекова Наталія разом з дітьми під час війни за Східну Галичину залишалася у Станіславові. Олександр Петрович з родиною переходить на правий берег Дністра через міст у Заліщиках і звертається до румунської окупаційної влади з проханням про політичний притулок. Йому дозволяють оселитися на деякий час у Чернівцях, але невдовзі присутність в окупованій Буковині популярного серед українського населення генерала стає небажаною для румунських чиновників і Греков отримує від них пропозицію покинути країну. Він перебирається до Австрії, де й проводить наступну чверть століття.
Гіркий хліб вигнання
Спочатку був Відень. На той час у столиці колишньої імперії зосередилася чисельна українська громада, серед якої було чимало політичних діячів: Кость Левицький, В’ячеслав Липинський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Опанас Андрієвський та багато інших.
У їхньому колі Греков став ініціатором об’єднання різних політичних сил, створення у 1921 році позапартійної української організації, метою якої була боротьба з більшовицьким режимом та становлення незалежної Української держави: “Всеукраїнського національного союзу”. Першим завданням Союзу під головуванням Грекова була спроба змінити рішення Версальського договору та Паризької мирної конференції щодо України через направлення лідерам Антанти спільного меморандуму з проголошенням права українців та створення власної незалежної держави.
Звісно, представницьке українське середовище у Відні не могло не зазнавати стеження та впливу іноземних розвідок, у першу чергу радянської та польської, які конкурували між собою, але сходилися у меті ослаблення української діаспори. Відтак, присутність у ній такого авторитетного лідера, яким вважався екс-міністр Греков, була для цих зовнішніх сил небажаною. Що й зумовило його швидке відсторонення від керівництва “Всеукраїнським національним союзом”.
У наступні роки Греков сповна розділив гірку долю тисяч українських політичних емігрантів. Але він не складає рук… 1922 року колишній генерал та міністр купує поблизу Відня ділянку землі площею біля двох гектарів та на вісім років поринає у ведення на ній селянського господарства. Воно у наступні роки стало єдиним джерелом існування його родини та навчання дітей.
У 1929 році Греков розлучається з дружиною. Одною з причин розлучення було те, що пані Наталія, донька імперського сенатора, ніколи не поділяла його політичних поглядів і неодноразово просила припинити проукраїнську діяльність.
У 30-і роки немолодий вже Греков знову повертається до Відня. Ініціює тут рух за відродження “Українського козацтва”. Втім, попри очевидну утопічність такого роду починань, ця його активність викликала роздратування спецслужб. Після аншлюсу Австрії екс-генерала було викликано до віденського Гестапо, де він отримав ультимативну вимогу припинити проукраїнську активність. Але його намагання відродити ідею українського козацтва в діаспорі продовжувалися вже нелегально.
Собі на прожиття у цей період Греков заробляє написанням статей для різних емігрантських видань, роботою у книжкових видавництвах, приватним викладачем іноземних мов… В останні роки свого проживання у Відні – працює бухгалтером готелю “Де-Франс”.
Впродовж усього свого перебування в Австрії Олександр Петрович принципово не звертався по отримання іноземного громадянства, залишаючись в статусі політичного імігранта. Лише у 1946 році він отримує громадянство Австрії, яка на той час перебувала в радянській окупаційній зоні, вочевидь сподіваючись, що це захистить його від сталінських репресій. Але його сподівання не виправдалися.
“Дело № 149176”
21 вересня 1948 року його, на той час вже 73- річного політемігранта, було викрадено агентами радянської держбезпеки просто на вулиці Відня, без жодних пояснень причин та жодних повідомлень австрійської влади. Формальною підставою для затримання була Постанова начальника військової контррозвідки радянської групи військ в Австрії генерал-лейтенанта МДБ Бєлкіна, але рішення про нього приймалося, звісно ж, у Москві. Затримання проводив такий собі майор контррозвідки Данільєв. Він же вів допити на перших його етапах, у таємній в’язниці МДБ СРСР, влаштованій підвалі одного з будинків у курортному містечку Баден, що за 25 км від Відня.
Допити за сумнозвісною чекістською традицією здебільшого розпочиналися пізно ввечері і закінчувалися після півночі. Умови перебування у підвалі імпровізованого застінку були нестерпні: холод, вогкість, сон – наскільки він можливий просто на кам’яній підлозі, по кілька днів без їжі. Тобто все заради того, щоб морально знищити людину: “Ми пішли до підвалу, відчинилися важкі залізні двері, і я опинився один в досить великий, абсолютно порожній кімнаті з бетонною підлогою, покритою на кілька сантиметрів водою; зі стелі повільно і безперервно капала вода. Хоча я був дуже стомлений допитом і вже другий день нічого не їв, я вирішив цілу ніч ходити взад-вперед, так як не було сухого місця, де можна було б сісти або лягти. Але цей план мені не вдався, як тільки пролунав відбій – сигнал лягати спати – у дверях відкрилося маленьке віконечко і тюремник грубо наказав мені лягти. – “Та де ж мені лягти?” – запитав я. – “Там, де стоїш”, – з реготом відповів тюремник. – “Дай мені хоч соломи під голову”, – попросив я. – “А ти поклади свого капелюха, а тепер досить розмовляти”... Втім – не забуває відзначити екс-генерал – його не били, як інших в’язнів.
Допити на баденському “курорті” тривали щодня майже три місяці. Хоча вже на момент арешту чекісти володіли достатньо повною інформацію про те, що Греков був воєнним міністром в уряді Директорії, головнокомандуючим Галицької армії, учасником українських емігрантських організацій у Відні…
В грудні 1948-го його етапують до внутрішньої тюрми МГБ УСРСР, що на Луб’янці у Києві. Від січня 1949-го допити вів вже інший майор МГБ на прізвище Черкасов. Протоколи тих допитів збереглися в архівах КДБ УРСР (нині – у ЦДАГОУ). Олександр Петрович у власних “Спогадах військового міністра” констатував, що згаданий Черкасов ставився до нього винятково “гуманно”: “Також і мій слідчий в Києві не застосовував до мене жодних фізичних насильницьких дій. У нього був інший метод: протягом кількох місяців він майже щоночі змушував мене сидіти в своїй канцелярії до п’ятої години ранку, при цьому він часто зовсім мною не займався, читав газети, приймав підлеглих і т.д. Зрештою я так ослаб від нестачі сну, що майже не міг ходити. Тоді слідчий дозволив мені спати дві години вдень, але це було більше теоретично, так як часто в цей час нас вели на “прогулянку”..
Слідчі наполегливо підводили Грекова до звинувачення в “контрреволюційній антирадянській націоналістичній діяльності” та співпраці з іноземними розвідками. Зрештою, він не заперечував на допитах того, що вважав головною метою свого життя боротьбу з більшовизмом і створення незалежної соборної Української держави.
Слідство у справі Олександра Грекова було завершено лише у травні 1949 року. Звинувачувальний акт, який зводився до того, що він перебував на службі у військах “контрреволюційних урядів Центральної ради та Директорії”, а в еміграції входив до низки “антирадянських націоналістичних організацій”, підписав особисто міністр держбезпеки УРСР Савченко. 74-річному екс-міністру повідомили зміст звинувачення і пропонованого покарання – виправний трудовий табір строком на 25 років: “Мені не залишалося нічого більш, як подякувати за те, що мені наказують дожити до ста років. На це підполковник вже добродушно вирішив мене потішити і сказав: “Та Ви не турбуйтеся, вирок не має для Вас практичного значення, більше п’яти років ви все одно в таборах не витримаєте”.
“Шаг в сторону – стреляю без предупреждения”
Звісно, про будь-які судові процедури на той час не йшлося. Затвердити вирок київських чекістів мала Москва – “Особое совещание при МГБ СССР”. Вирок прийшов лише у липні, у Москві постановили: “Направьте в Озерный лагерь МГБ на 25 лет”. Етап до збірного табору тягнувся більше трьох тижнів : “Нарешті нас привезли в новозасноване маленьке місто Тайшет, що знаходиться приблизно посередині між Красноярськом і Іркутськом на сибірської магістралі Москва-Владивосток. Від станції до табору ми повинні були йти пішки близько 5 кілометрів. Конвой прийняв нас від залізничної охорони, і тут ми вперше почули команду, яку потім чули кожен день: “Становись по пяти, берись за руки, шаг в сторону — стреляю без предупреждения”.
Пізньої осені 49-го Грекова перевели до постійного табору особливого режиму – робота у ньому полягала у лісоповалі та видобутку каменю у кар’єрі. І це тривало довгих сім років.
Разом з опальним генералом та екс-міністром у таборі Озерлагу каралося чимало політичних в’язнів, серед них такі відомі, як патріарх Йосип Сліпий. А в одному бараку з колишнім гвардійським офіцером і міністром Грековим мешкав відомий діяч ОУН Михайло Сорока.
Олександр Греков (у центрі) та Михайло Сорока (справа) незадовго до звільнення.
Після смерті Сталіна почався процес звільнення в’язнів ГУЛАГу. Першими, як відомо, звільнялися кримінальні злочинці – вже у 1953 році. Черга “політичних” дійшла лише у 1956-у.
Влітку 1956 року Грекову було видано документ такого змісту: «Выписка из протокола № 118 заседания Комиссии Президиума Верховного Совета СССР по рассмотрению дел на лиц, отбывающих наказание за политические, должностные и хозяйственные преступления от 20 августа 1956 г. Слушали: 30. Греков Александр Петрович, 1875 года рождения, уроженец Черниговской области, осужденого 6 июля 1949 г. Особым совещанием при МГБ СССР по ст. 54–2, 54–11 УК УССР на 25 лет лишения свободы за участие в антисоветских белогвардейских организациях и активную антисоветскую деятельность. Постановили: Признать правильным осуждение по ст. 58–4 УК РСФСР и от дальнейшего наказания освободить. Председатель комиссии Меркурьев.”
Але реальне звільнення Олександра Петровича з табору відбулося лише в грудні, хоча на той час австрійська влада вже неодноразово порушувала питання про повернення свого громадянина. До Відня, де його чекала донька Єлизавета, Греков повернувся лише напередодні католицького Різдва 1956-го…
Свої спогади про табірний період життя Олександр Греков закінчує думкою про радянський репресивний режим, яку можна застосувати й до нинішньої путінської Росії: “Як і всюди на світі, є ідеалісти і в Радянському Союзі, але поки що принципи людської гідності і гуманності, які так високо підносять там в теорії, і те, що існує там насправді і практикується на кожному кроці, являють собою ножиці, що далеко і широко розходяться своїми кінцями. Вже давно немає на світі ані Сталіна, ані Берії, але сталінізм не тільки живий, а навіть ще й вельми актуальний”.
У Відні Олександр Петрович провів останні два роки свого життя. Помер він у 1959 році. Похований на цвинтарі у містечку Санкт-Андре-Вердерн (Sankt Andrä-Wördern), що неподалік Відня. Під одним надмогильним каменем поруч з ним покояться донька Єлизавета та колишня дружина Наталія.
Реабілітований генерал Греков був лише у часи “перебудови”,1989-го, на підставі відповідного Указу Верховної Ради СРСР. Акт про його реабілітацію затвердив вже відомий сучасному поколінню прокурор Михайло Потебенько.
Але чи можемо дати ствердну відповідь на питання про те, що відбулася реабілітація Олександра Грекова в суспільній свідомості? Так, є кілька публікацій про його шлях військового та політичного діяча. Хоча глибокого та позбавленого помилок біографічного дослідження він все ще не удостоївся. Відзначався в Україні його ювілей – 140-а річниця від народження. Його ім’я носять вулиці у Києві, Львові та Глухові. В Чорткові, який був свідком “зоряного часу” генерала, поки що такої вулиці нема.
Олександр Степаненко, Гельсінська ініціатива-ХХІ
* * *
Використані джерела інформації:
1. Олександр Греков ” Спогади військового міністра УНР генерала Грекова”
2. Олександр Дєдик “Чортківська офензива” у 2-х томах, Львів, “Астролябія”, 2013
3. Ярослав Тинченко “ГЕНЕРАЛ ОЛЕКСАНДР ГРЕКІВ: ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ І ДОЛЯ”, інтернет-видання “Чтиво”, 2011.
4. Геннадій Іванущенко “Доля і недоля генерала Грекова” (До 120-річчя з дня народження), видання Державного архіву Сумської області.
5. ЦДАГОУ , фонд 263, опис 1, АКС № 62149
6. Michal Klimecki “Czortkow 1919”, Dom Wydawniczy Bellona, Warszawa, 2000