Мирослав Лазарук. Тилинка й литаври. – Чернівці: Друк Арт, 2021. – 216 с. – Серія «Третє тисячоліття: українська поезія». Випуск 11
«Прокидайся, вже вишні не сплять» – так починається один із віршів Мирослава Лазарука (розділ про кохання). Оцей рядок згадувався мені кілька ранків сучасної війни, коли треба було починати черговий день невідомості й надії, а за вікнами цвіли вишні.
З анотації: «Тилинка й литаври» – нова поетична книжка поета з Чернівців Мирослава Лазарука. Тилинка – музичний гуцульський духовий інструмент, його знавці і ті, хто його виготовляє й грає, – вважають Господнім творінням, де однаково народжуються, як сумовиті, печальні ноти, так і розважливі, веселі, який можна почути як на весіллях, інших забавах, так і під час прощань з людиною. Переважають як знані мотиви, так і окличні акорди литавр, котрі по-козацьки закликають українців на безкомпромісну боротьбу за волю та справедливість, котрі притаманні кожному нашому поколінню».
Нинішній літпроцес в Україні нагадує клювання риби на ставку. То в одному, то в іншому місці (не обов’язково – місті) то намалюється, то зникне певне коло. Можливо, і про це думалося потетові, коли писав: «Прозорі кола на воді / Лише з’являються й зникають, / Ба й не лишаючи слідів, / Ні тішать, навіть не лякають…»
Якщо говорити звичніше чи канонічніше – це чергові літературні покоління, які від шістдесятників активно відраховують десятиліттями. Кола-покоління досить герметичні. Старші здебільшого не знають і часто зневажають написане й тиражоване на папері або поширене в соцмережах. І молодші відповідають їм активним ігнором чи й презирством. Але ж в історії літератури залишаться не кошториси післяпрезентаційних фуршетів. Хоча не раз доводилося чути: «Ти чого до Спілки не приходила на вечір такого чи такої? Там такі качки (торти, домашні наливки) були!» Не книжку згадують, а застілля.
Серія «Третє тисячоліття: українська поезія» мимоволі чи й свідомо, дякуючи авторові ідеї Мирославу Лазаруку, долає замкнутість літературних особистостей у власному колі писання-читання-ігнорування-забування. Передмову до «Тилинки й литавр» написав молодий критик Данило Ільницький, літературознавець третього тисячоліття, молодший за автора книжки на 30 років. Вони обидва закінчили Львівський університет імені Франка, перетинаються на багатьох літературно-інтелектуальних подіях. Процитую його далі, а спершу про витоки Лазарукового зшивання поколінь. Ще коли він був школярем на Франківщині, учитель літератури й малювання дав почитати йому роман «Мальви» Романа Іваничука із проханням нікому не показувати і повернути швидше. «Твір справив на мене унікальне враження, перевернувши свідомість, посіявши в душі велику недовіру до тодішнього ладу. Тоді пробував сам щось писати і в прозі, і в поезії», – згадував М. Лазарук. Навчання у Львові подарувало і знайомство з Романом Іваничуком. На другому курсі Мирослава обрали головою університетської літературної студії «Франкова кузня». Він і влаштовував зустрічі з відомим прозаїком для студентів. І як же без кавування у Львові після творчого зібрання?! Це ж природне продовження. Лазарук пише: «Досі пам’ятаю розповіді Іваничука про кумедні пригоди письменників у будинку творчості в Ірпені, де частенько любили розіграти когось зі знаменитих, то Павлові Загребельному повписують в один із його романів на робітничу тематику нісенітниць, котрі нічого спільного не мають зі змістом тексту і з цими «додатками» твір виходив у світ, то ще комусь коня заведуть до кімнати замість… пегаса. Нас, молоденьких, геть жовторотих літераторів, це дуже забавляло, здавалося, що й ми причетні до «дрібного хуліганства». Проте й самі частенько потрапляли у веселі ситуації, то з прекрасними поетом та прозаїком Романом Кудликом і Дмитром Герасимчуком, протоптали доріжку і до голови обласної спілки письменників Ростислава Братуня. Були вони в ті часи, як і Роман Іваничук, доступними для початківців, яким кортілося якомога більше почерпнути від знаних і вже маститих літераторів».
Життя словесне чи точніше, літературне мало у різні часи свої розрахунки й прорахунки. Межа 70-80-х – застій відстою, перегони на катафалках вздовж кремлівської стіни. Тож Мирослав Лазарук, який їде до Чернівців працювати в молодіжній газеті та й залишається на довгі роки на Буковині, звикає до емоційно-репортажного способу відтворення буття у сповідадьних, але й метафоричних віршах. Дискутували під вихід дебютних книжок вісімдесятників, хто з них важливіший чи вагоміший – сповідальники чи метафористи. Але якщо це поєднувалося в одній особистості, то поетичне письмо набувало такого ж звучання, як у старого музичного інструменту, що здатен оповити затишною мелодією, а ще – розважити в печалі.
«Іншого разу все буде інакше». Так назвав свій аналіз природи поетичного письма Мирослава Лазарука (тобто передмову до книжки, яку для вас уважно гортаю) літературознавець Данило Ільницький: «Його вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці – це буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше. Інакші мотиви, інакші сенси, інакший семантичний і семіотичний набір. А відтак – рух далі, вперед… У наших руках – не підсумкова збірка, не збірка вибраного, натомість вірші конкретного періоду: ми запрошені до слухання імпровізацій у неповторному моменті. Імпровізацій творчо дозрілих, хоча й творених спонтанно, імпульсивно, як і належиться поетичним творам. Імпровізацій здебільша ранкових, імпровізацій тихого часу».
Збірка поезій, циклів і поем «Тилинка і литаври» видана 2021 року, одна із чернівецьких презентацій була влаштована у лютому 2022, фактично перед гарячою фазою російсько-української війни. Тихий час імпровізацій заховався під обкладинку. Зберігся, щоб і читача в лиху годину вберегти від душевного спустошення. Багато хто з молодих літераторів пише зараз, що не може читати книжок (вдома у Харкові, Києві чи навіть після від’їзду до Варшави або Мадрида). Для мене прислухання до віртуальної тилинки у строфах Мирослава Лазарука стало по-своєму рятівним. «Як треба довго вірити й чекати, / Аби себе в собі переступить!» Різних себе, коли триває війна, до Чернівці стали другою домівкою для багатьох переселенців, зокрема, й для моїх знайомих-харківців – музикантів, науковців.
Згадую і власний єдиний приїзд до затишного і тихого міста ще старшокласницею. Найвиразніший спогад – споруда Чернівецького університету, у літню спеку – храмова прохолода аудиторій, де колони підтримують склепіння, але деякі старі чорні столи втиснуті між тих колон. За один я навіть присіла, притулилася плечем і скронею до холодного каменю й уявила, як добре ховатися в такому місці від лектора на першій парі й читати своє або солодко куняти.
Тепер подумала, що Мирослав Лазарук тривалий час залишався для мене затуленим уявною колоною, яка склалася-спрумувалася із буденного дріб’язку. Крізь оту марноту українського книгоНЕрозповсюдження, регіональної відстороненості пробивалися до мене його окремі публікації, повідомлення в Інтернеті. Навіть «Буковинський журнал», де він – головним редактором, брала у знайомих почитати. Але ж «Тилинка і литаври» – це вже для мене аж ніяк не сидіння в зоні недосяжності Лазарукової поезії. Навпаки, читання й перечитування.
До речі, музично-поетична харківська поїздка 2018 року Лариси Вировець (засновниці літературно-мистецького клубу «Апостроф», авторки поетичних книжок) та співачки і літераторки Люцини Хворост на Буковину мала би продовжитися гостюванням-спілкуванням буковинців на Слобожанщині, але поки що задум відкладений у часі. Відвойовувати, захищати своє, це ніби за афоризмом Лазарука, «води крізь безводдя гнати». Не на готове прийти через пустелю випробувань, а прокласти туди живий канал, виростити свій запустельний сад. Він принесе плоди вічних роздумів. «За ніч лиш яблука впадуть, / Ти й не почуєш, / О землю вдаряться: / Кого що заболить?/ У кожному плодові заночуєш, / Впадуть, немов зістаряться,/У болі перейдуть».
Давно городянин, Мирослав Лазарук залишається не урбаністом, а вогне-траво-вітропоклонником, осучасненим язичником. Не тільки «мама овеча із голосом вітру, води і трави». Скільки може бути поетові, невже 65, якщо так молодо пише: «А я – на серпокрильцеві, як Бог / Малих вертлявих чайок пурпурових, / Які бояться повеней до сліз».
Існує у Мирослава Лазарука роман із лаконічною й ніби надто спрощеною назвою «Ріка». Але це Ріка його дитинства, яке промайнуло у верхів’ї Пруту. «…я виразно бачу її, вигнуту шабелиною, запінену, розгарячілу, ніби хто гнався за нею, та водночас якусь усупокорену, надміру зверхню і недоступну, точнісінько таку, яку пам’ятаю з давніх-давен, коли вона ще вільно розгулювала цими зарінками-поділками, незважаючи ні на кого і ні на що». Можливо, справді кожна людина народжується зі своєю Рікою, просто у когось вона пересихає влітку, бо жабі по коліно або взагалі підземна? Ріка дитинства присутня й у «Тилинці…». За нею так само пильно стежить її хлопчак, правда, вже іронічний, хоча за вмінням відчувати і розуміти природу аж ніяк не столичний:
«Ріка уже нас слухати не хоче – / З коси в косу зухвалий бог бреде./
Він тут живе, на березі-вінці, / Ночує в жовтих квітах серед плеса,/
А з ним – стара ропуха-поетеса, / Що коси чорні миє в молоці».
У книжці геть мало діалектизмів, але хіба обійдешся без них у посвяті Галині та Василеві Герасим’юкам?! Автор зумисне вдається до наслідування Герасим’юкового сплітання потоків давно відомих і майже так само давно забутих, але згаданих і все-одно затишних образів: міцної нитки для кептаря – волічки, свічки із тваринного жиру – лоєвої. «І мамина пісня в святошній убері, / Вона колисала, та не заколисувала, / Бо кров таку неможливо приспати, /Бо кров – не волічка / Й не лоєва свічка, / Що на Спасові мовчки згорить…» Матері обох поетів пережили заслання. Василь народився в Караганді, Мирослав – уже під Коломиєю. «За Воркутою, аж під Тюкалою, в западні Сибіру…» залишилася могила Мирославового діда-вигнанця Василя. «Останній лист від нього пожовтів, / але не втратив присмаку гіркого / і запаху їдкої самоти…» Листи, написані на папері, для покоління вісімдесятників, ще зберігають магнетизм. Є у В. Герасим’ юка рядки: «Люблю мамин почерк. Слова її переловім, / їх можна читати, шептати і не відпускати. / Не жить мені більше, у світі не жить молодім, / та нинішню радість не зможе ніхто відібрати».
Якось прочитала на сторінці іншого поета про знайдені листи відомих літераторів до нього. Приватні, молоді. Що з ними робити? – шукав поради чоловік. Здогадайтеся, яких підказок було найбільше – опублікувати найцікавіші? Здати до літмузею? Ні! Спалити.
Про вогонь чи про сніг написано більше у Лазарука? Він частіше спалахує чи холодно спостерігає за світом? Не полум’я нищівного, а тепла розквітлого, розбудженого саду знаходила моя душа в його віршах частіше. «Крадьми заховати до зими /Бурштинову знаджену ожину – / Янгола з вишневими крильми».
Скочування-накочування часу можна передати ще й через графічно прописану аудіовізуальну картинку: «Тонке відлунює безкрилля… / Лишень шурхочуть, шелестять / Вітрил нерозповиті очи». Крилами – польотом у битву, а не ширянням над нею – закінчується перегук ніби непоєднуваного – тилинки й литаврів.
ІДИ НА БІЙ
Жадаєш мови негучної, як сплеску крил,
Тонкої дивної лляної, що додає живильних сил,
З якими гори перевернеш, прискориш крок,
Летить в тобі гарячий вершник, аж – до зірок.
Хмеліє слово вишньо-житнє, тече й тече,
Тендітне, начебто із шовку шите, та не пече.
Фінал вірша нашептаний багатьма попередніми звертаннями автора до Бога й розквітлого саду. «Допоможи мені, Всевишній, допоможи, / Зрівнятися із цвітом вишні, – мій шлях вкажи». Хай швидко знаходять дорогу до читачів книжки Лазарукової поетичної серії. І щороку вона розростається.
Ірина МИРОНЕНКО, Харківщина