Єжи Гарасимович (Jerzy Harasymowicz; 1933–1999) — один із найбільш самобутніх польських поетів другої половини ХХ століття, творець унікального поетичного всесвіту, міцно пов’язаного з культурою та ландшафтами Карпат.
Народився 24 липня 1933 року в Пулавах у родині з глибоким корінням (батько мав українське походження, мати — німецьке). Навчався в лісовому технікумі в Ліманій, а згодом у Кентах, що заклало в ньому глибоку, майже релігійну любов до природи, лісу та гірського трибу життя.
З 1953 року і до кінця життя Єжи Гарасимович мешкав у Кракові, проте його справжньою духовною батьківщиною стали Бещади та Лемківщина.
Він був зачарований культурою лемків, бойків, карпатським фольклором та східнохристиянською духовною традицією. У часи, коли після операції «Вісла» лемківські села у Польщі стояли пусткою, Гарасимович став поетичним хронікером цієї втраченої землі. Образи покинутих лемківських церков, старих ікон, карпатських пралісів та пастухів стали наскрізними у його творчості.
Його перша збірка «Cuda» («Чудеса», 1956) одразу привернула увагу критиків свіжістю образів, буйною фантазією та гротескно-іронічним світосприйняттям.
Загалом за життя видав понад 50 поетичних збірок, серед яких найважливіші: «Powrót do kraju łagodności» («Повернення до країни лагідності», 1957), «Mit o świętym Jerzym» («Міф про святого Юрія», 1960), «Bar na bagnach» («Бар на болотах», 1971), «Wesele saskie» («Саксонське весілля», 1980), «Lichtarz ruski» («Руський ліхтар», 1987) та інші.
Поетичний стиль Гарасимовича — це химерне поєднання сюрреалістичної метафорики, наївної простоти, побутового примітивізму та глибокого ліризму.
Помер поет 21 серпня 1999 року в Кракові. Згідно з його останньою волею, прах Єжи Гарасимовича було розвіяно над його улюбленими Бещадами — горами, які він усе життя оспівував і увічнював своїм словом.
Пропонована добірка перекладів відкриває українському читачеві Гарасимовича у розмаїтті його чуттєвих та образних регістрів
БОГОРОДИЦЕ, ЯКА СТЕРЕЖЕШ ЇЇ ГРУДИ
Ти, що стережеш її груди
мечем вогняним і щитом,
Матінко Божа на горі чудес,
не гнівайся задуже.
Навіщо нам між собою
в прибережних лозах боротися —
краще випусти для мене з кошика
двох її голубок із золота.
Будь опікункою моїх задумів,
намірам моїм злодійським спомогою,
і нехай не лякаються херувими
її грудей овечого бекання.
Ти, що стережеш її декольте,
немов свою Ясну Гуру,
прочини у її ліфчику хвіртку,
коли треті заспівають півні.
І місяць заслони короною,
Моїх пальців будь заступницею,
а я офірую тобі за це
поему з вежею готичною.
НЕ БУЛО ВЖЕ СНІГУ
У місті
не було вже зими.
Тут, у горах,
сніг іще показує мені
твої блакитні сліди,
і я вистежую тебе, мов сарну,
а ти мчиш, і я не знаю —
чи то хмари склубочені,
чи твоє волосся.
І ти зупиняєшся, спіймана,
як лань,
у ялицевих гілках
жадань.
І груди твої
від передвесіння
важкі.
Але ти знаєш,
і я знаю,
що можу тебе торкнутися
лише віршем.
НА ДАХУ ВАГОНА
З усіх домівок
найбільше люблю товарний вагон.
Порожній вагон,
у якому можна жити
на соломі.
Їде невідомо куди,
і ти їдеш, награючи собі
на губній гармоніці.
Уночі спиш на даху,
лежачи долілиць.
Згадуєш жінок,
які плакали через тебе.
І та, через яку
ти хотів підрізати
вірші,
не була того варта,
як і ти не був вартий любові,
яку винесли на ношах.
Ти був при цьому і пішов,
змішавшись із деревами
парку.
Добре,
що лежу горілиць,
граючи на губній гармоніці
на даху поїзда
Ряпідь — Команча.
Пробачать мені
усе листя
осені,
неземні
вогні.
НОТАТКА МІСЯЧНА
справді
як і місяця
люди знають мене
тільки з одного
осіннього
боку
ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ
Сидить перед дзеркалом,
та навіть не знає,
як їй личать
вірші.
Сидить перед дзеркалом
і навіть не знає,
як шугає довкола неї
моє чорне,
крилате
перо.
КАЖЕ МЕНІ
Вона — захоплива.
Та щораз більше
згадує свої давні
пристанища щастя.
І коли водночас
її руки й ноги
борються зі мною,
мов хижий
кущ глоду,
не знаю,
чи її серце —
це намет,
у якому я оселюся.
Моя гордість
подряпана до крові,
і я сідлаю
коня для від’їзду.
ЧОМУ ЙДЕ СНІГ?
Якось на небі двоє святих за грою в доміно
сказали одне одному: ах ти ж такий-сякий сину.
Як почув це архангел Михаїл,
то одразу сів на велосипед,
шпорами поганяв, важко зітхав.
І приїхав Михаїл,
і тих святих забрав до мішка,
хоч за них заступалася
їхня сестра Агнешка.
Ну і так, святі без пасків, без шнурівок,
у блакитних кальсонах,
серед тюремних дахівок.
Святі нудьгують, сидять удвох,
і виривають собі з бороди
сивий пух, наче навіжені.
СВІТАНОК У ГОРАХ
Вийшов з хати —
з-під ніг випурхнув краєвид,
що заспав у траві.
Листок цвірінькнув,
мов горобець.
Посеред лісу
раптом розсміялося дерево —
то птахи.
УСЕ МОЄ МАЙНО
Усе моє майно —
це довга сорочка поеми,
у якій я сплю
і в якій приймаю гостей.
Покручені черевики з носами,
загнутими догори,
як у джонки.
І ще стіл,
що біжить підтюпцем,
наповнений саквами уяви.
А ще при поясі маю
дерев’яний кухоль дня.
Оце і все.
ЧЕРЕВИКИ ДІДА
Діду, ви знову
пішли красти сливи —
і то в костельних черевиках.
Хоч би взяли
буденне взуття.
Авжеж, — каже дід, —
що це їм спало на гадку,
тим черевикам костельним.
Стільки наслухалися ксьондза,
так настоялися —
і пішли.
ПРОБУДЖЕННЯ РАНКУ
Спершу покашлює
стара ікона.
Потім
дзвонять у печі.
Потім
співає чайник.
Потім
запрягають стіл,
стільці рушають учвал.
І парує кава,
і новий день
розкриває ножа.
***
Коли, мов буки на мороз, серце моє трісне,
покладіть мене на віз з краєвидом на Бещади,
на велику пожежу гір, на велику осінь,
яку я сам розпалив, пишучи.
Нехай той віз сам їде у хуртовину листя.
Нехай там навіки залишиться.
Переклад з польської Василя ТЕРЕЩУКА,
члена Львівської обласної організації НСПУ
Leave a Reply