Ти – спогад сам собі і нагад про майбутнє.
Знайшов ти жилу світла у надрах родових.
І покоління всі в тобі людські присутні…
Ти згорнутий словник слів мертвих і живих…
Павло Мовчан, «Материк»
Є речі, які мусимо пам’ятати, а підростаючому поколінню українців нагадувати: «Нині ми вже вивчаємо історію України, але в пам’яті нашій усе ще домінує звук старих імперських міфів, на яких виховувалися покоління слухняних імперських “малоросів”. Комплекс меншовартості не дає сучасній молоді тверезо сприймати факти в потоці лжеінформації» (Євген Сверстюк, «Що ми? Чиї сини?» – У кн. Івана Корсака «Імена твої, Україно»).
…Не вперше пишу, нагадуючи собі й іншим, що пам’ять – фундамент душі нації, основа елітного розуму, запорука майбутності, коріння, яке тримає і живить нашу українськість, адже вона основа нашого розуму і не має права старіти.
Переді мною – роман-автобіографія Мирослава Лазарука «Сага про незакінчені війни» («Буковинський журнал», ч. 1 (127), 2023). Неможливо читати, бо сльоза проймає, і неможливо не писати – це життя минулого і мого поколінь. Мусимо залишити про це пам’ять прийдешнім поколінням, бо незаписані події часу – мертві. Пригадаймо думку Фрідріха Ніцше: «Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда». Дуже хочеться, щоб прийдешні покоління українців не повторювали думку Миколи Петренка: «Чужий я у долі, чужий у людей». В одному рядку – безодня людського болю.
Мама Мирослава Лазарука «мужньо перенесла понад вісім років каторги» в спецтаборах. А її обереги оберігали, не покидали сина – один із рушників прикрашав портрети Шевченка і Франка в студентському гуртожитку: «Мамина любов прив’язувала до себе так тісно, що вирватися від неї ніколи не зможеш…» А може, саме в тому вишитому рідненькою матусею рушникові – таїна вимереженої синові долі на полотні? Бо ж українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти. Не порвіться, нитки! Пам’ять не має права старіти, піти в забуття. Хай не переривається нитка нашого роду, бо щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас, хто поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Хай для нас залишається живою вишита нитка життя…
Не прагну досліджувати тих чи інших явищ у книзі-життя, пережитого паном Мирославом, бо є речі буття, які потрібно читати-перечитувати. Я лише заохочую до роздумів, читання – події потребують осмислення. Тож зацитую ще один фрагмент із книги: «Отак і живемо, не забуваючи про власні втрати. Дай, Боже, нам незнищенної пам’яти.
– Мій тато Йван, – частенько згадує тета, – казав, що не все залежить від Бога, випадку, себто природи, а й від тебе самого. Коли йшли на війну, затято мовчали…» Наші батьки, діди володіли мудрістю від спілкування з Богом і Його творивом (ПРИРОДОЮ). Пригадаймо Шевченкове:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Бог помагає, коли ми саме діємо, працюємо, докладаємо зусиль! Наш
Шевченко надзвичайно глибоко осягнув розумом сутність Бога і сенс постійної боротьби за життя…
Плаче небо над Україною, земля горить, здригаються зорі, але у Всесвіті не чутно наших молитов… Здіймімо камінь з душі серця, щоб в нас не було «Зерна неправди…», адже «Мусить…бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, – ось що конче потрібно для держави роду людського!» (Луцій Анней Сенека, «Діалоги». Про стійкість мудреця, XIX). Андрій Содомора. https://zbruc.eu/node/110988). «Боже, це у Твоєму домі / Гине і гине, і гине солдат»* – солдати добра і світла, мирний люд України…
- S. Продовження роману чекаємо в наступних числах часопису!
____________________________________
*Мирослав Лазарук, «Невідомому воїну»
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів