Рік за роком… Непомітно, але нестримно щезають з нашого життя, попутньо забираючи з собою родичів, друзів, знайомих… Забирають у вічність, а для нас – в нашу пам’ять, в історію. На цьому мінорному тлі ще дорожчими стають ті, які не схиляються перед віком, а продовжують творити свою улюблену справу. У Львові це майстри слова Микола Ільницький, Левко Воловець, Василь Лизанчук, Андрій Содомора, Ігор Калинець, Степан Гелей, Тарас Салига і, звичайно, Юрій Коваль, котрий досяг, так би мовити, повноти літ – 80! Не хочеться називати таку цифру, та від неї не сховаєшся. Головне – що за ними (і що перед ними).
А за ними – рідний Новомиргород Кіровоградської області, закінчення школи із золотою медаллю, перший приїзд до Львова, щоб вступити на факультет журналістики в Університет ім. Івана Франка (для цього мати вишила сорочку, а батько подарував сині козацькі шаровари). Та ба! Виробничого стажу катма. І повернення додому, праця в районній газеті. Через два роки знову галицька столиця, зарахування в студенти. Нарешті диплом! І з 1966-го та по сей й день – невсипуща праця в журналі “Жовтень” (від 1990 – “Дзвін”): спершу завідувачем відділу поезії, через сім літ – відповідальним секретарем.
Давно нема вже тих головних редакторів, які при Ковалеві провадили часопис (Ростислав Братунь, Микола Романченко, Роман Федорів, Роман Кудлик); відійшли у засвіти і чільні співробітники (Тарас Мигаль, Іван Сварник, Роман Іваничук, Роман Лубківський…), а Юрій Коваль залишився, щоб продовжувати традицію видавання журналу, започатковану ще 1940 року (аналогія – Дмитро Сапіга, який в інших умовах, але й далі, і теж сам-один, провадить видавництво “Каменяр”).
Характерна і така аналогія. Мирослав Лазарук видає в Чернівцях “Буковинський журнал”, Теодозія Зарівна в столиці – “Київ”, а Юрій Коваль – “Дзвін”. Та якщо перші два часописи – квартальник і двомісячник, то львівський “Дзвін” виходить (хоча й із запізненням) щомісяця. (Наскільки мені відомо, у Дніпрі реґулярно йде до читача щомісячник “Бористен (Борисфен) ” під проводом Фіделя Сухоноса). Зате щоквартально виходить “Харків. Lit ”.
Щодо “Дзвону”, то в його тривкому існуванні заслуга двох подвижників. Це директор видавництва “Апріорі”, він же й оригінальний духовний письменник і водночас жертовний видавець журналу Юрій Николишин, і головний редактор Юрій Коваль.
Я подивляю, який огром роботи впав на плечі Юрія Андрійовича: вибрати з потоку творів найбільш вартісні, прочитати їх, при потребі поправити, вдало розмістити, а ще шукати додаткові кошти на видання, піклуватись про передплату і т. п. І все це при мізерній оплаті (допомагає тільки один працівник – Роман Гринько, літературний редактор, як рівно ж і коректор). Отож, попри всякі негаразди, часопис виходить… І тут Юрій Коваль – справжній подвижник, йому належить найвища оцінка від авторів з усієї України, зосібно подяка молодих, яким щороку присвячено окремий, зазвичай березневий (що вельми символічно), номер.
І все ж не треба забувати, що наш ювіляр насамперед письменник, причому якнайвищого рівня.
***
Перша книжка Юрія Коваля – “Віднайдена фея” – вийшла ще 1965-го, в рік закінчення ним університету ім. Івана Франка. Опісля нові художні видання: “Зелена Україна” (1966), “Гармонія” (1969), відтак “література факту”: нариси “Львів”, “Аптека-музей у Львові” (1976), документальна повість “Село, а над ним – лелеки” (1979). 2011 року вийшли ще дві Юрієві книги: “Одвічна клятва. Прозо-поема” та “Цей лагідний-лагідний світ”, до якого увійшли також фраґменти роману “І ріки впадуть у море”.
З нагоди свого 70-річчя Юрій Андрійович подарував мені саме цей “лагідний” том своєї прози – а се 576 сторінок! Прочитавши тепер, через десятки літ, всі художні твори Юрія Коваля, зібрані під одним розлогим і високим дахом (в юності читав їх вибірково), я був подивований великістю і свіжістю таланту Автора, передусім тим, що він – художник слова. На відміну від багатьох іменитих трудівників пера, які здебільшого вдаються до описовості, Юрій Коваль м а л ю є. Кожне слово в нього на потрібному місці, функціональне. Мова персонажів індивідуалізована, образна, деталі виразисті, візуальні. Для прикладу: “Тітка Горпина плакала. Велика сльоза сріблилася намистинкою на вії, а інша тихо котилася по щоці”.
Друга особливість – підтекст. Прийомом підтексту Коваль користується вільно, органічно, навіть не замислюючись над цим (а ми колись гадали, що підтекст – винахід Хемінґвея, його принцип айсберга: сім восьмих його перебуває під водою, і лише одна восьма на поверхні). Не час тут, для ілюстрації сказаного, наводити інші приклади. Але наголошую, що Коваль не лише віртуоз слова, психолог-людинознавець, – він заразом романтик, філософ і… поет. Його проза всуціль поетична, позаяк одухотворена, піднесена, художньо-правдива.
І зрозуміло, чому, ще на другому курсі університету, на нього звернув увагу Іван Дзюба (це коли Юрій надіслав до журналу “Вітчизна” свої оповідання), викликав його на розмову до Києва, розповів про талановитого автора на засіданні правління Спілки письменників. І редактор “Літературної України” Павло Загребельний опублікував етюд “І люди помиляються” в рубриці “Молода проза”. В цьому ж номері молоду прозу репрезентували Василь Симоненко, Григір Тютюнник і Валерій Шевчук.
Це була честь побачити своє творіння поруч з такими славними згодом майстрами слова. Власне, відтоді прізвище Юрія Коваля постійно фігурувало в перелуку найвидатніших імен. В ту пору – пору обнадійливої Хрущовської “відлиги” – не було такого місяця, щоб Коваля не згадували в пресі. Скажімо, 1962 року його ім’я зафіксоване в одинадцятьох публікаціях. Про нього похвально відгукувалися Максим Рильський (у передмові до збірника “Весняне зілля” він відзначив Юрієві “ніжні й теплі зарисовки живого життя”), пізніший дисидент і письменник Михайло Осадчий, критики й літературознавці Юрій Бурляй, Кость Волинський, Михайло Логвиненко, польський літературознавець і перекладач Єжи Єнджеєвич – автор славнозвісного роману-бестселера про Шевченка “Українські ночі, або Родовід генія”…
І ще. В біографічній довідці до “Цього лагідного-лагідного світу” зазначено, що окремі новели Юрія Коваля перекладено французькою, чеською, угорською, російською, латиською, молдавською, хакаською мовами. Але – новели окремі. А якби всі? Чи більшість із них? Причому головними мовами світу? Тоді Юрій Андрійович був би удостоєний всіляких літературних міжнародних відзнак, а тим часом він навіть Шевченківської премії не має. (Хоча нагороджений орденом “За заслуги” 3-го ступеня; лауреат премії братів Лепких і Пантелеймона Куліша).
***
Отож своє “повноліття” Юрій Андрійович Коваль зустрічає в розповні творчих сил і задумів, світлих спогадів про юність, щирих відгуків про його літературну та редакторсько-видавничу діяльність. Він щасливий в оточенні дружини Ярослави, доньок Дзвінки (перекладачки з латини й давньогрецької мови), журналістки Ярини, друзів, серед яких і я. І який присвятив йому цей вірш, написаний десять літ тому, але, без сумніву, актуальний і досі.
НАГОРОДА КОВАЛЕВІ
в День його 70-річчя (17 січня 2012)
Друзі зблизька і здаля –
Всі вітають Коваля.
Бо Коваль –
це погляд вдаль.
Бо Коваль –
це честь, мораль.
Бо Коваль –
це дум кришталь,
А для “Дзвону” –
це скрижаль.
Адже знають всі, що він
Сорок літ шліфує “Дзвін”.
Знають всі, бо так і є:
Кого хочеш підкує.
Мудрий в будь-якій порі,
Авторам – як сват і брат…
Знають це всі “дзвонарі”,
Що зросли із “жовтенят”.
Знає кожен любомудрик:
І Дідула Ром, і Кудлик,
Та й Ільницький і Лубківський,
Знає папа* – класик львівський
(З Вандою** він по-кумівськи).
Знає кожен, хто не шельма, –
Як сказав солідний Стельмах.
Любить знайдену він фею***
(Бо в дорогу рушив з нею).
Любить (бо душа натхненна)
Україну, що зелена,
І гармонію усюди,
Любить Львів, де рідні люди,
Любить над селом лелеки,
До музейної аптеки
Теж заходить, хоч не часто,
Але зважено, як пастор.
Знає він, що в цьому суть:
Ріки в море упадуть,
Та не обірветься путь,
Бо до вічності лункої
Наші-бо діла ведуть –
Й злагідніє світ похмурий, –
Вірить змієборець Юрій…
Тож Ярина й Дзвенислава
І дружина Ярослава,
Що при Юрію, мов ружа, –
Всі здоровлять батька й мужа.
Бо Коваль –
це погляд вдаль.
Бо Коваль –
це честь, мораль.
Бо Коваль –
це дум кришталь.
Бо Коваль –
це не москаль.
І я вірш йому вручаю,
як заслужену медаль.
—————————
* Папа – Роман Іваничук
**Тодішня працівниця “Дзвону”
*** Тут і нижче обіграні назви книг Ю. Коваля
Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук, м. Львів