Життя так склалося, що я спочатку познайомився із братом Дмитра Креміня Іваном,з яким ми разом навчалися на факультеті журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Тоді я ще мало знав про його рідне село Суха, яке загубилося у горах. А з братом Дмитром лише через кілька років потому познайомився у стінах редакції районної газети “Нове життя”, яка об’єднувала не тільки творчих людей Іршавщини, а й далеко за її межами. Тут діяла літстудія “Промінь”, підвалини якої свого часу заклали відомі українські письменники Федір Потушняк, Юрій Станинець, Юрій Мейгеш та Степан Жупанин. Проводив засідання на громадських засадах брат відомого письменника Ф.Потушняка вчитель української мови і літератури Осійської загальноосвітньої школи Петро Потушняк. Уроки віршотворення давав поет-аматор, фельдшер фельдшерсько – акушерського пункту Іван Сухан. Ази літстудії пройшли відомі творці художнього слова лауреати всеукраїнських і міжнародних премій Іван Петровці і Василь Кузан, поети, прозаїки і майстри пензля Михайло Ціцак, Марина Михтонюк (Кухар), Іван Шмулига, Василь Ловска, Василь Феннич, Іван Шмулига, Василь Кузан. Засобами мистецтва вони прагнули не тільки відобразити перетворення, які відбувалися на Срібній Землі, а й своїм життям, своїми творами були причетними до важливих соціально-політичних явищ.
Так сталося, що районка чи не першою надрукувала вірші молодого автора із гірського села. Сприяв цьому колишній редактор газети Василь Звонар, який добре знався із батьком хлопця.Василь Юрійович охоче сприяв молодим талантам. І він цим гордився. “Де ще як не в районці вони опублікують свою творчість”, — не без гордості казав він. – І якщо хтось колись доб’ється успіху, я тільки порадію за нього. Аякже – ми повинні підтримувати таланти”. По радіо Дмитро Кремінь почув, що у Виноградові на засіданні районної літстудії “Пролісок”, яку вів поет Степан Жупанин з Іршави, виступатимуть поети з Ужгорода Петро Скунць і Василь Вовчок, і навідався туди, щоб почути їх слово, поспілкуватися з ними, почерпнути щось вагоме для себе. Уже відомі на той час поети розповіли про теорію і практику віршування, читали свої поезії, відповідали на численні запитання літстудійців. Свої перші літературні проби прочитав і худорлявий школяр із Сухої. Гості з обласного центру підтримали Дмитра і пообіцяли надати всебічну підтримку. А це, звісно, дало йому ще більший поштовх до творчості. Тут же, на засіданні творчо обдарованої молоді познайомився із молодим поетом Василем Густі. Із тих пір вони були у добрих стосунках усе життя. Із часом Дмитро Кремінь навіть присвятив вірша Василю Густі, який образно назвав Посланням поетові.
Минуло двадцятьроківчужини, Ми відцвітаєм. Розцвіли сини. Але не гаснеліто у Карпатах, Щоти у юнімвіршіоспівав. Тибув поет,прекрасний як лелія, Тепер–міністром в УстичаСергія… Прощай,мій краю голубих отав! Тебе я бачу в снах своїхдонині. Василю,спогадай:на полонині, Ми стрілися,щобзновурозійтись… Вякому ми жили з тобою віці? Усе змішалось:люди,хмари,вівці. Булоцевчора?Чибуло колись? Чумацькою в степу ласуюсіллю… Та юністьзновпривидиться,Василю, Болегіні в нас виросли – сини. І я до тебе мовлюнаодинці: Ми русини,тому ми українці, Ми українці,отже,йрусини.
Коли працював над книжкою “Стежина” про життя і творчість Степана Жупанина, чимало цікавого почув із вуст Степана Ілліча про його улюбленого вихованця Дмитра Креміня. Він не просто гордився ним, а й всіляко підтримував його. Із болем у серці дізнався, коли його, як і Василя Густі, було звинувачено в націоналізмі. Ось що про той період у житті Д.Креміня згадував відомий український письменник Василь Басараб.”…Саме на Закарпатті, ще у студентських зошитах, почав писати вірші. Заабстраговуючи дивне поетичне мислення і творячи не завжди зрозумілий художній світ, він водночас чимось задаровував і викликав у читачів великий резонанс. Відчувалося – це рідкісний талант. Та саме цим молодий поет не вписувався в сіре, застояне на звичному, оточення і у пильних органів викликав підозру… “Інородне тіло інородно сіло…”- міг би поримувати про себе Дмитро – хай і невибагливо, зате вже цілком зрозуміло для тих можновладців, які поспішили спровадити випускника вузу далі від Закарпаття, в інше середовище – Казанка, що у Миколаївській області. Чого гріха таїти: і це Україна, та ж рідна земля, але для поета таки не той грунт. Напевне, гадали, що там, у Таврії, тонкий гірський паросток знидіє, засохне, якщо не всох у своїй Сухій.” Василь Басараб, як і багато інших його побратимів по перу, істинно радів за Дмитра Креміня, що вижив і там, бо підтримали його кращі люди з Києва, десь допомагало й товариське слово в листах земляків, а головне – його нестримна любов до поезії.”На Закарпатті,- писав свого часу В.Басараб про Д.Креміня, – міг би домогтися хіба щось якогось мізерного видання – одного “метелика” і чекати наступних роками, тоді як в чужих краях крамольна репутація ніби не заважала. Ріс і по роботі – став викладати рідну мову в самому Миколаєві, у педінституті, потім облюбував собі журналістську працю, вів літоб’єднання “Джерела” і в той же час плідно друкувався: одна за одною виходили збірки віршів “Травнева арка”,”Південне сяйво”,”Танок вогню”,”Бурштиновий журавель”,”Шлях по зорях”. Найповажніші журнали України охоче друкували його есе і культурологічні матеріали. Василь Басараб сказав про свого побратима по перу, що істинний поет, звичайно, належить усьому народові, а, зрештою, й культурному світові.
Але усі ці роки до щему відчувалося, що його, Дмитра Креміня, у нашому краї таки не вистачало. Як йому, напевне, не вистачало нас. Про це красномовно свідчить його поетичні рядки:
Хай землячки погрузли у зраді.
Є холуї,вони при кожнійвладі,
Та не тому моє лице смутне…
Край едельвейсів,мій далекий краю.
Хочти не винний,ятобі прощаю,
Як дівчині,щозрадила мене.
Ми всі під єрихонською трубою,
Січе нас вітер лютої зими.
Та всенькі “на планетіпід вербою” (ІзМейгеша) –
любилисяі ми.
У одному із інтерв”ю Дмитро Кремінь зізнався,що дуже любив,шанував і поважав Івана Чендея та Петра Скунця, Василя Басараба і Фелікса Кривіна, Юрія Шкробинця, Івана Долгоша, Людмилу Кудрявську. Так само собою його університетське братство літстудії Ужгородського державного університету імені Юрія Гойди – Василя Густі й Дионизія Миколу Матолу, Дмитра Кешелю та Івана Петровція, нині відомих письменників, хоч із різними векторами літературного буття. Із великою повагою ставився до поета й критика Володимира Фединишинця. На жаль, доля склалася так, що Д.Креміню довелося покинути рідне Закарпаття і продовжити працювати над словом уже в степовому краї – на Миколаївщині. Василь Кузан на одній із творчій зустрічі сказав: “Гірський дух волі та близькості до Бога, що панував у текстах поета, підсилювався гарячими степовими вітрами Миколаївщини і перетворювався на міцний і неповторний коктейль, який зачаровував і закохував у себе. Саме така сила і пристрасть вирували у його словах, коли ми спілкувалися з ним”.
Загальноосвітній школі в с.Суха, у якій навчався свого часу майбутній лауреат Шевченківської премії, присвоєно ім’я поета. …70-річчя Дмитра Креміня відзначили на державному рівні. А в рідному краї, у якому довелося жити письменнику всього 22 роки, проведено ряд заходів.
Василь ШКІРЯ,
член Національної спілки письменників України
м.Іршава