У творчому вогні згорає гріх (рецензія на роман Ігоря Фарини «Любов у негоду» (Тернопіль: Золота пектораль, 2019. – 96 с.)

Глобалізаційна епоха не сприймає товстелезних романів на взірець «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі – ще не встиг прочитати розділу, а вже пора бігти до банку і платити за комунальні послуги; тепер письмо лаконічне, містке, щільне, енергетичне, насичене широкими просторово-часовими відношеннями і вчинками багатьох героїв, головне, щоб твір проектував у сприйманні читача «романний образ», – запевняють літературознавці.

Таким є гібридний твір Ігоря Фарини що виріс із хроніки, епопеї, пригодницького роману та інших жанрів, у ньому можна знайти прикмети кожного з них, але однозначно потрактувати його годі, бо замість епічної споглядальності і відстороненості автора від подій маємо зворотнє: його зацікавленість у змальованому, участь у конструюванні канви подій, переплетенні вчинків персонажів, а часом коротких коментарів.
Простір твору охоплює події від Першої світової війни до 50-их років ХХ століття, хоча часові маркери насправді вказують ще на 1794-1795 роки – повстання Тадеуша Костюшка проти царської Росії і проросійськи налаштованого польського короля Станіслава Понятовського, і 1830-ий -Листопадове повстання проти Російської імперії; і на далеке майбутнє – грані нового світу, у якому людство звільниться від гріха і поєднає себе зі справжнім світом космосу.
Топографія подій так само доволі широка – події відбуваються в Польщі, у Франції і на Україні, зокрема у волинському краї.
Усі герої твору Ігоря Фарини – заручники цього занепалого світу, насиченого подіями Першої світової війни, більшовицької революції, здобуття Польщею своєї незалежності, проголошення формальної незалежності України, німецької, польської, більшовицької окупацій українських земель, ворожнечею, атомізацією і розпадом живих монад космічної ієрархії. Їхній шлях – це спроба духовно звільнитися від цього грішного світу, його смертей, тиранії, переслідувань, убивств з політичних мотивів, голодомору, насилля, злих пристрастей. Шлях героїв – це рух вправо і вліво по площині світу, уверх і вглиб по лінії позасвіту, тобто рух по площині духу. Автор переконливо показує, наскільки людина є скутою у безвихідному колі гріха і зла.
Здавалося б, в основі твору лежить типовий романтичний сюжет: дівчина рятує від смерті і виходжує пораненого чужинця-воїна і закохується в нього, а він у неї: згадаймо подібні сюжети у творах «Гяур», «Дон Жуан» Джорджа Ноеля Ґордона Байрона, «Історія про чесного Касперля і чарівну Аннерлі» Клеменса Бретано, «Останні листи Джакопо Ортіса» Ніколо Уго Фосколо, «Кавказький бранець» Михайла Лермонтова та ін.
Однак, обставини в романі куди жорстокіші. Дівчина – донька Архипа
Деньчука з села Жолобки, в якого боженківці ревізували овес. У неї на очах вояки з армії Галлера, придушуючи повстання селян, притягли кулемет і влаштували розправу над чоловіками і хлопцями, серед яких опинився її коханий Сергій Ковальчук із братом Филимоном. Филимон ударом звалив поляка на землю і крикнув, щоб Сергій тікав, та йому в ногу вп’ялася куля. Поручник наказав кулеметникові їх розстріляти, та кулеметник сказав, що він шляхтич Тадеуш Козельський, а не вбивця беззбройних селян. Капрал підскочив до шляхтича і вдарив його шаблею в плече. Двадцяти двох мешканців села таки розстріляли. Оксана після того, як вояки поїхали, забрала пораненого до себе.
Ми бачимо, обставини не такі вже й виняткові, як у повістях, романах і поемах романтиків, тут нема випадковості, екзотичності, а є жорстока правда, часом навіть з елементами натуралізму. І кохання Оксани до чужинця народжується не одразу, воно постає на руїнах її почуттів до Сергія. І до часу виздоровлення Юзека набирає характеру глибокої поваги і захоплення, а не запаморочливого кохання, як у романтичних творах.
Однак, повернемося до героїв твору. Усі вони з плоті і крові, кожен із них є, з одного боку, суб’єктом змальованого дійства, стимулом розгортання подій, що лягають в основу сюжету. А, з іншого боку, кожен із них є незалежним від сюжету, виступає як носій усталених рис, властивостей, прикмет (які, зрозуміло, теж змінюються).
Звісно, кожного з героїв характеризують його вчинки, не лише те, що він здійснює, але й те, як він при цьому себе поводить, риси зовнішності і його оточення, навіть предмети, як втягнуті в його духовний світ (згадаймо хоча б кулемет Тадеуша, який він позначив ножем біля гашетки; а в останній сцені роману він умирає від розриву серця, натрапивши на цей кулемет у ямі під час сівби), а також думки, почуття, наміри, те, що літературознавці називають ціннісною орієнтацією або домінантою та інтуїцією особистості. Автор досягає максимуму деталізації зображуваного, вміє підібрати ті атоми і моменти у житті персонажів, з яких складається художня цілісність твору.
Спробуємо приглянутися до головного героя твору Тадеуша Козельського. Не скажеш, що це романтичний герой, який живе і діє у виняткових обставинах. Він швидше нагадує героїв екзистенціалізму (яких зустрічаємо у творах Жана-Поля Сартра, Альбера Камю, Айріс Мердок, Вільяма Голдінга, Ернесто Сабато та ін.). Його батько й мама загинули в Швейцарії, де їх накрило лавиною, трохи виховувався в сім’ї свого дядька з тіткою в Ліоні, а після смерті дядька зажив самостійним життям, найнявшись на роботу до багатого селянина. Там він познайомився із Малгожатою і її братом Юзеком Дзялинським. Удвох вони записалися до армії Галлера і їх кинули на фронт у Крем’янецький повіт, на придушення селянських заворушень. Після того як його поранили шаблею і в сім’ї Оксани його вилікували, він вагався, що робити далі. Допоміг випадок. Батько Оксани забрав у лісі, у мертвого вояка, документи і передав їх Тадеушеві. Це були документи Юзека Дзялинського, його приятеля, і Тадеуш тепер, як герой справжнього детективу, живе під його ім’ям, спершу за порадою Івана Штурми потрапляє до лазарету, потім його відправили до Польщі, а згодом комісували. Відтак він записується в осадники, йому дають землю у Волинському воєводстві, недалеко від Жолобків, у селі Соснівка. Він одружується з Оксаною Деньчук, у них народився син Влодко. Та події разюче змінюються: гітлерівці бомблять Крем’янець, після цього приходять радянські війська. У Тадеуша (тепер уже Юзека) забирають землю. Потім з’являються німці. Настають тривожні часи: у лісах переховуються українські поліцаї, вояки УПА, інші озброєні загони. Почастішали нападки на польські родини. Біля будинку Дзялинських у Ляшівцях за проханням Грицька Штурми партизани облаштували криївку. Їх викрили енкаведисти, та вони живими в руки їм не далися, застрелилися. Юзека з Оксаною відправили етапом у табори, у Кемеровську область. Оксана помирає у таборі, а Юзек, після амністії, за порадою свого приятеля Чарторийського, повертається у село Жолобки до його братової Катерини Софронової, чоловік якої загинув на фронті, а сина вбили. Юзек працює в колгоспі до того фатального дня, поки не наткнувся на свій кулемет і не вмер від розриву серця.
Цілісність, самостійність, повнота, безпосередність притаманні й іншим героям, це насамперед стосується образу Влодка, сина Тадеуша (Юзека) і Оксани. Автор у деталях показує, що він зростав гарним хлопцем, хоча й шибакуватим (кидав з груші камінчиками у Яблоновського); навчаючись у Крем’янецькій гімназії імені Чацького, заприятелював із простим селянським хлопцем Григорієм Ширмою, сином далекого родича Оксани. Автор всебічно обсервує життєві віхи хлопця, напр., коли Влодко і Григорій закохуються в ученицю молодшого класу Ганну Тоцьку (яка потім загине в застінках енкаведе) і чубляться, та ненадовго. Такий детальний біографічний хронометраж надає героєві життєвої вірогідності і переконливості. Пізніше Влодка заберуть до війська, у першому ж бою під Москвою, пораненого, захоплять у полон в повезуть на Захід, він потрапить у табір під Ліоном, приєднається до макі, учасників французького Руху опору. Вражає картина зустрічі Влодка з медсестрою після того, як його, пораненого в бою під двірцем, товариші забрали з місця перестрілки і відвезли до медичного намету. Медсестра виявилася старшою сестрою першої батькової коханої Мальгожати і ніяк не могла упізнати сина Дзялинського; коли батько працював у багатого селянина під Ліоном, врятував її доньку від наїзду брички. Сцена ідентифікації героя, оповита таємницею і містикою, нагадує величні сцени упізнання героїв у творах майстрів романтизму, згадаймо хоча б того ж Густава в «Поминках» Адама Міцкевича. Медсестра упізнає його після того, як Влодко, на її прохання описати батька, намалює його портрет: це насправді Тадеуш Козелський, але чому він став Юзеком Дзялинським? Цього вона розгадати не зможе, вони обоє загинуть, спершу Юзек, підірвавши себе гранатою, невдовзі і вона.
Звісно, емоційні переживання, випромінювані романом, не тотожні тому, що пережив сам автор. У процесі творчості силою фантазії він створив яскраві і багатопланові уявлення про духовно-біографічний досвід, коло умонастроїв, особисту долю кожного з героїв. На кого б із них ми не звернули увагу: на кількома штрихами змальованого Івана Штурму (працює візником; щоб віддати сина до гімназії імені Чацького, позичає гроші у Дзялинського; втішає матір Ганни Тоцької Василину, коли у відчинених казематах енкаведе на тлі забризканих кров’ю стін вона упізнає труп своєї доньки; потім потрапляє на заслання і зустрічається з Юзеком, якому розповідає про знайомство з Гірняками та ін.); його сина Грицька, який навчався разом з Влодком, його схопили енкаведисти, втік з каземату, пішов у партизанський загін; попросив дозволу у Юзека облаштувати криївку біля його дому і загинув у ній, коли їх викрили енкаведисти; коли мати дізналася, що собака несла в зубках Грицькову голову, в котрої вже не було очей, то збожеволіла); на Кшиштофа Чарторийського, з яким Юзек знайомиться у бараці (разом у Жолобках втихомирювали селянські заворушення, тоді його списали з армії, вчився в університеті у Варшаві, вчителював під Львовом, женився на полячці, після вересня 1939 року виїхати на Захід не встиг, бо захворів на запалення легень, згодом його вивезли до Сибіру і тепер він щось пише про Словацького, записавши до конторської книги його вірш «Мати до сина») та на інших персонажів, усі вони виписані опукло, рельєфно, забезпечують інтерсуб’єктивність твору, множинність різних психологічних станів, переживань, пристрастей серця і душі.
Бачимо, що автор майстерно використовує безліч композиційних прийомів – від розстановки і взаємопереплетення персонажів, конструювання предметно-психологічного світу через портрети, пейзажі, діалоги, здебільшого лаконічні, горнуті, до динаміки способів розповіді, зміни пунктів погляду, напр., відмови від хронологічного викладу матеріалу і вдається до ретроспекції, коли оповідає про прадіда Юзека Дзялинського, який жив у Шумську і брав участь у повстанні Костюшка, або забігання наперед, коли Іван Штурма і Юзек Дзялинський зустрінуться у Сибіру).
Персонажі роману є носіями духовних начал із їхніми антиноміями, напр. –
обробляти своє поле, будувати щасливу сім’ю, виховувати дітей, приязно жити з сусідами (Юзек Дзялинський, Іван Штурма, Збігнєв Яблоновський), нищити і руйнувати, калічити і вбивати (боженківці, які ґвалтують молодиць і жінок, енкаведисти, поручник і капрал з армії Галлера, німецький лейтенант – він же капітан енкаведе, його рідний брат, лейтенант у Сибіру. У той же час вчинки героїв пов’язані зі сферою інстинктів, душевно-тілесними прагненнями (Тадек запросив Малгожату до будинку своєї тітки і оволодів нею, після чого вона народила мертву дитину і померла при родах; або ще один випадок, коли Сергій Ковальчук посягає на Оксану, а вона від нього втікає; до цього ж ряду можна залічити і вчинки полковника Шимчука з армії Галлера, у нього в Парижі залишилася дружина з двома доньками, а він розважається з білявою шляхтянкою). Такі вчинки виявляють як внутрішній, так і зовнішній вигляд героїв, їх психологічну складність і суперечність людської природи.
Багатоплановість, складність, діалектика переживань з максимальною пластичністю розкриті в образі Тадеуша (Юзека), особливо тоді, коли автор пише про його внутрішній світ, наміри, думки, почуття. Вартий уваги епізод, коли в тайзі Оксана захворіла і він переживає, щоб вона не вмерла:
«У його уяві в цей час чомусь виникали всі жінки, з якими випало знатися. Першою з молодого туманцю прийшла Малгожата, позираючи на нього докірливо. Юзек ніяк не міг збагнути, чому вона стоїть на березі ріки і до її ніг тулиться хлопченя зі світлими кучериками. Бо ще у Почаєві справжній Юзек Дзялинський із жалем у голосі говорив, що його сестра померла у лічниці, народжуючи мертву дитину. Та зовсім не розумів того, чому до нього у тих видіннях приходить Агнешка – донька отого мельника, до якого найнявся, коли після госпіталю його комісували з війська. Адже між ними не було нічого серйозного. Забув і про ті квапливі поцілунки, від яких макітрилося в юначій голові.
Юзек сидів біля Оксани, не зводячи з неї погляду. Зненацька до нього прийшли інші видіння. Перше з них було таким давнім. До нього на мить повернулася свідомість, коли лежав на холодній осінній землі після удару шаблею по спині. Над ним тоді схилились якісь люди, а дівчина гукала, щоб його несли до них. А після цього до нього завітало ще одне марево. Він на змиленій парі коней примчав у Жолобки з Ляшівки і вже садовив дівчину поряд із собою у бричці, щоб везти до нової хати» (с.84).
Цей його душевно-психологічний стан можна назвати покаянням, очищенням і примиренням, свого роду катарсисом, який звільняє його від негативної емоції і додає йому віри в те, що його дружина не вмре. А коли вона заворушилася і попросила води, то він заплакав.
Усі герої Ігоря Фарини змальовані в трагічному світлі. Вони – сильні і цільні особистості, але в силу історичних обставин потрапили в ситуацію розладу із життям, не здатні зігнутися і відступитися, а тому приречені на страждання і смерть. Трагічне в такому розумінні пов’язане з уявленням про непоправну втрату людських цінностей, і водночас – з вірою у людину, мужню і вірну собі навіть на порозі неминучої поразки.
Людина – істота, що здатна перемогти себе, недосконалий світ і вийти із стану детермінованості. Як показує автор спробу своїх героїв порвати із середовищем і його причинними відношеннями?
Мені здається, що через образ поезії Юліуша Словацького у романі. Батька Тадеуша Козельського назвали Юліушем на честь видатного поета, його культ панував у їхньому домі. Дідусь не раз зустрічався з Словацьким у Вільно і той у родинному альбомі записав йому вірш «Мати до сина». Батько Тадеуша любив декламувати його вірші, найбільше – «Тестамент мій». Тадеуш також багато його віршів знав напам’ять, хотів назвати свого сина його ім’ям, але Оксана хотіла Влодка, тож з він з любові поступився їй. Ксаверій Мохніцький розповів йому про будинок Словацьких у Крем’янці, у якому вони жили, поки не переїхали до Вільна. Згодом він же з Юзеком і Яблоновським відвідали хату, де жила Зоська Бобрув-Пйотровська, якій Юліуш присвятив свій вірш. Тоді ж Юзек прочитав цей твір напам’ять. Уже на каторзі Юзек знайомиться із Кшиштофом Чарторийським, який досліджує Словацького і записує до конторної книги вірш «Мати до сина», теж добре знайомий Юзеку.
Усі ці контексти Словацького введено в роман не випадково. Саме поезія є засобом перемагання недосконалої дійсності. Микола Бердяєв пише: «Творчість несе в собі есхатологічний елемент. Вона є кінець цього світу і початок нового світу. Світ твориться не тільки Богом, а й людиною, він є Боголюдська справа». Саме через контексти Словацького автор роману пророкує інший світ, гармонійний, досконалий, у якому не буде війн, насильства, пригнічення і приниження особистості. Розгортаючи цю концепцію, Ігор Фарина вкладає в кожне слово свій екстаз, натхнення, вогонь, трансценсус. У цьому і завдання мистецтва – віддзеркалювати динаміку духу, прозрівати прийдешні століття, викриваючи злочини і брехню свого часу. «У творчому вогні згорає гріх», – каже Микола Бердяєв. У цьому нас переконує Ігор Фарина.

Олександр Астаф’єв,
село Яворів на Косівщині