А ЯКЩО ТАК?..
Богдан Чепурко – один із найбільш загадкових сучасних українських поетів. Додам, парадоксальних. Постійно – на людях і, разом з тим, відсторонений, мов нетутешній, якось не надто й публічний. Притишено зворушливий у своїх довершених поетичних сентенціях, й водночас голосно дотикальний в рясних витворах громадянської лірики. Надійно професійний! Самітний затворник у певні періоди творення знакових текстів й постійний подорожник-непосидець селами здебільш західного регіону Вкраїни в будь-яку пору року або час доби. Спонтанно-сентиментальний, аж на сльозу пробиває, в окремих миттєвостях приватних взаємин, і забудькувато-неуважний, бо ж витає в імпіреях („Я не тут”) у здавалося б очевидних чи й банальних ситуаціях. Талановитий проникач майже до невтямного у слові й спантеличений юнак перед простими, поверхнево обов’язковими вимогливостями світу. Такий собі майже підліток-невіглас.
Скажу більше, оте неодмінне протистояння душі й тіла, що так помітно виканвовується в його способі життя, спостерігаю мало не в кожній ліричній поезії цього манрівця „ще невідкритими галактиками”. Віддалений від сподіваних й несподіваних винагород і готовий повірити в зненацьку прихильність власть
імущих до літературо творящих… Одне слово, його парадокси незліченні, тож не беруся їх усіх отак поспіль перечисляти. Так воно є. Або не є. Треба змиритись, бо в цьому довіра до світу і всепрощення до людських вад. Припускаю, що це просто літературні й нелітературні маскарони. Оце так! Маскарони. Читаймо. Вчитуймось! В цьому щось є: постійно добирати маски… Шарм перевтілень.
НЕВИМОВНЕ
Колись я принагідно дійшов до висновку, що найсправдніша поезія, це коли, „незважаючи ні на шо”. Тепер, хіба що з меншою запопадливістю, готовий повторити це твердження. І такі вірші в Чепурковій книжці „Кровінка” є.
НЕВИМОВНЕ
Вже розлились мої ночі
На три броди, на три шляхи:
Гляне погляд мені в очі,
Й буде погляд той з-під плахи.
Як би хто не лихословив,
Вже давненько все відбулось:
Пише правда тайну повість,
Пише кривда тайну вулиць.
Стане світу в серці тісно –
Вихлюпну його із кров’ю.
Вмиється сльозою пісня,
Стане мовне невимовним.
ЧЕПУРКО
В своїх есеях не схильний особливо захоплюватись
Біографічним автора. Втім, вгледівши у книжці поезій Б. Чепурка „Кровінка”, Тернопіль, ФОП Осадца Ю. В., 2017 р., 59 с., самовивідний життєпис, найстисліший з усіх, що їх довелося зустрічати, вирішив відверто повторити цей текст. „Богдан Чепурко. Народився 26 серпня 1949 в Осівцях Бучацького району Тернопільської області. Автор тридцяти трьох книжок. За півстоліття творчих змагань оприлюднив у періодиці понад тисячу різножанрових текстів”.
А чому б і ні?! Самовивід. Доклалося до особистості. Саме так!
„ЛЕТЯТЬ ЧАСИ”
Насправді та навпрошки; без зайвини: підсвіломі векторні стремління Чепурка засадничо позначені винятковим авторським талантом поета-контактера. – Коли в поетичних рефлексіях не аж так має значення образно-раціональне, як проникнення в несвідоме; віра. „Бо йде Боже надхнення до вибраних нас”.
Вже день відбувсь: в міжзір’ї зазорівсь.
Летять часи із провалу у провал.
І десь далеко дзвонять угорі
Дзвіночки душ у кронах яворових.
Чи знаєш ти, куди подівся світ,
Й куди згубилось золоте кресало?
Паде згори на землю, може, й мід.
Й хтось зажуривсь. Й когось уже не стало.
Майнуть зірки з високих потойбіч.
Летить любов запекатись до раю.
Почавшись звечора, впаде на землю ніч.
Й скрипаль на скрипочці в одну струну заграє.
Тут авторське „Я” не губиться десь у безконечних просторах, як це могло б здатися. Радше, увіходить, зливається з певним ментальним контактним полем. І „текст” стає спорідненим із пророцтвом; самочинністю, неквапною несподіваністю одкровень й вільним перетіканням…
Гадаю, майже винятковість такого поетичного явища – очевидна й заслуговує на окремі літературні дослідження та психоаналітичні спроби. Хоча життя – завжди ризик, що його неможливо передбачити.
Йде хаос по вінця налитий
Червоною магмою барв.
Йду я, щоб тебе сотворити,
А ти мене зрадою вдар.
Ніхто й не згадає ніколи,
Для чого прийшли ми звідтіль –
З далеких космічних околиць –
По воду, по хліб той, по сіль.
По правду й незраджену совість,
По чесність і чисту любов,
По ласку, а ти нам натомість
Влий оцту в палаючу кров.
Повстану – такий, а не інший:
Нам космос серця отворив!
Й візьму на той світ я не вірші,
А духа високий порив.
ПРО ІНШЕ (ТАКИ!)
Поняття смерті не є для Чепурка якимось табуйованим символом. Нерідко надибую в його „Кровінці” речі, що свідчать навіть про певну естетичну гру (саме так!), але не загравання, художника з вічністю. „Й обнявшись із життям, йде завжди вчасна смерть”. Талановито, Богдане, аде ж не звісно. Пригадую твої ж рядки „Вип’ю домашнього трохи вина за те, що не буде мене”. Й ось знову!
Ми були молоді, молоді –
Нас таких вже ніколи не буде!
Рефлексії не підсвічені якимось відверто діловито-містичним осяянням. Але й не полишені напризволяще, як фігури у незавершеній шаховій партії. Вони направду творять якесь нове поетично-театральне дійство, що подеколи може добряче пробити на сльозу, однак в екзистенційному плані залишається філософсько незворушним і безжально точним, узагальненим. Може здатись, що самодостатньо вибудувана сценічність відволікає художність, але це не так – Чепурко здатний творити щораз нову дійсність, фіксуючи певну якість поетичного хисту, неповторної піраміди неспокою й відчування самого процесу творення, що належить лише йому. Чепуркові. Мистцеві. Навіть, якщо це декорація. Все ж вибагливо вибудувана в справдешню сценографію, в художній твір. Також.
„ВІД ЗРАД ТЯЖКИХ…”
Видобута мною із задавненого записника епістолярна думка авторства Василя Стуса про те, шо „поезія – знімок душі, фотокартка психічного стану. Царина психіатрії, не мистецтва”. Годжуся із твердженням класика, як із часткою загальної картини, все ж, картини мистецької, наполягаю на незаперечно очевидному! Втім, Чепуркової поезії, зауважував це завжди, цей Стусовий розмисел стосується навпрошки: він, як завжди, інший й не такий однозначний!
Від зрад тяжких піду я в монастир.
Зариюсь в землю, хоч душа й небесна.
Мій друже, втихомир війну і мир,
Зимоволітнє і осінньовесне!
Німіє тиша тиш – й у гріб мій дух гребе
Усе, що нагромадилось з літами…
І ти пішов би на той світ так само,
Але ні тут, ні там не буде більш тебе.
Бо зрада розщепила суть твою
І цільний дух у прах розпорошила:
Знесилила ще ті первісні сили,
Коли ти був в цім світі, як в раю.
Потужний відчай сам-самості, виклик безодні, туга з глибоких ран розчарувань, нехіть боротися з химеріями Босха й людопримарами Мунка, з явними деформаціями створеного, зумовили авторську відчайдушність: впустити потоки підсвідомого, не застановляючись на окремішності метафори чи вишуканості художньої мови Можливо, Фройдівський самоплин тут самочинно розкрив нам поетову справжність; хоч припускаю, що це ще одне майстерне втілення ліричного суб’єкта. Карколомне? Так!
У ПРОСТОРІ ВІРШУВАННЯ
Своїм віршам Чепурко любить давати назви. Чому акцентую? Бо це, мабуть, більше авторське, затаєно-особистісне. Можливо, пов’язано з якимось, знову ж таки, поетовим вирізненим вокалізмом; для читання публічного. За великим рахунком для самої поезії, ба й читача, це нічого не додає. Хоч я можу й помилятись.
Любов моя – найперша і остання
Напише на полях душі мою печаль одвічну.
Саме на полях!? В розмові Чепурко уточнює: на тонких, енергетичних… Можливо.
І НАСАМКІНЕЦЬ (НЕ НАЗАВШЕ)
Чепурко двічі номінувався на Шевченкківську премію. Маючи в чималому доробку добротну та харизматичну поезію. Незненацька. Одначе, найголовніше для мене, радше те, що його справжнє лауреатство залишається в духовному триванні… „Кровінки” й наступних книжок. Певен.
P. S.
До окремого слова. Кровінка, село на Теребовлянщині Тернопільській. „Кровінкою на Божих устах” Богдан Чепурко називає Україну, творячи „своєрідну симфонію – пасіонарний вибух позачасових прозрінь” у своїй новій книжці, укладеній із віршів, написаних у 2017 році. Віршник довжить свій шлях-гостинець й надалі. Незмірно віршуючи. Це щось такого.
Віктор Палинський