Ех, і дочекався я свого! Я знав, я передчував – полізе москальня на Україну! Ще тоді -вісім років тому було зрозуміло, що це ще не кінець. Що отой конфлікт з утворенням двох карликів – тьху! Тільки початок! Прелюдія, чи як воно ще називається?
Для мене, для історика за фахом, і нащадка донських козаків було усе зрозуміло і видно ще тоді, вісім років назад. “Це ще не кінець! – постановив я тоді. – А швидше початок!” Мені було видно усе як на долоні! Хіба я не пам”ятав слова діда Ониська про москалів. Дід так і казав: кращий москаль – то мертвий москаль!
Ну, дід Онисько іноді передавав куті меду. Ото його слова, що москалі не те, що воювати, вони і ходити по-людськи не можуть – як на мене, то є явним перебором. Перебільшенням, себто… Що там казати – надивився я у своєму житті на тих руських! Ох і надивився! Не знаю, які з них вояки, але ходять вони точнісінько так, як і ми – українці! І кубанці також! І усі люди на землі! Ходять прямостояче на двох ногах!
Про таке можна було і не згадувати. Деталь ця з усіх оглядів – незначуща!
Бо уже коли взяти моїх батьків, то вони на москалів не такими лютими були. Тут, на Донбасі, куди вони пенребрались з Кубані ще замолоду, аби на хліб насушний заробити, батьки мої потроху асимілювались. І поступово у нашій родині витіснялась з вжитку козацька балачка. Себто, про що йдеться? Ота “балачка” – це українська мова! Що я не знаю! Балачка наша – то українська, якою скрізь по Україні користаються. Мова Шевченка та інших велетнів духу.
Але що мені батьки? Воно ж хоч і прикро трішки, що вони зійшли на манівці і обмоскалились, зате за себе, за Дмитра Червоного, я відповідаю сповна. Взяти б хоча моє прізвище. Наше родове прізвище! Червоний! Це ж по-якому? О, коли б ви знали, скільки моїх родичів, отих двоюрідних, трирідних попереписувались. Усі вони стали то “краснимі”, то “червоновими”, то ще якоюсь холєрою! А я ось той самий Червоний! Дід був мій Червоним, і прадід і прапрадід… І, дивись, навіть мій татусь не оступився, не посоромив наш рід. Але батькові що? Він у своїй шахті під землею міг бути ким завгодно, бо роботягам, отим пахолкам, прізвища ні до чого. Там ти міг бути ким завгодно – і червоним, і білим, і голубим… Яка різниця? Довбай вугілля та давай норму! Ото і усе, що від тебе вимагається! А ким ти помреш і що там напишуть на могилі – кому то цікаво? У будь-якому випадку твоє ім”я ні про що не промовить з надгробку. Що вдієш, прості люди проходять цією зжемлею непомітно і їхнє життя наче тінь…
Я -то вже інше! Я з університетською освітою. Вища школа! Ти на виду в усіх! І сам викладаю у виші. Ось тут уже не так як в роботяг. Там достатньо імені. У середовищі, куди я втрапив, усе зовсім по-іншому. Бо викладач Червоний – це не “преподаватель Краснов”… Різницю вловлюєте? Ага, відразу висувається “рильце” хохла. А що стоїть за ним?
До мене спершу чіплялися. І позирали скоса. От маєш! От вам і “какая разница”? У студентському гуртожитку один типчик, хильнувши зайвого, почав: “Ей ти, красний!”… Я йому ледь в пику не заїхав. Я такий! Спалахую відразу наче солома!
-Червоний я! – гарчу на того дебіла. Тепер мені думається, що був то дрібний провокатор і, як знати, чи там не задумувалась певна сценка, аби мене скомпроментувати?
А тут, що називається – на голос, підступає ще один вумник:
-Червоний? Певно, предок твій був комунякою? Га? Колися!
-Так і є! Ти вгадав! Предки мої були за красних!
Тут я увімкнув “кмітливчика”. Знали б вони, з яким заповзяттям і люттю рубав шаблюкою мій прадід усю ту червону
наволоч під час громадянської війни.
А той інший не вгамовується:
– Ага, то під час революції твій предок взяв псевдо “червоний”, як от Ленін, Троцький і Сталін?
Ого, куди хватив?! Але продовжувати гру у “революційного” червоної орієнтації предка, прихильника більшовиків, мені було вигідно. Виходить, що той мій предок осягнув таку високу революційну свідомість, що запросто , приміром, з Рябокобиленка перетворився у Червоного, демонструючи у такий спосіб симпатію до трудового народу!
Отака дурня! Але то був Донецьк середини вісімдесятих минулого століття. А ти студент історичного факультету місцевого університету. І прізвище у тебе надто українське. Отже – підозріло усе це…
Дурня дурнею, проте саме вона спрацювала мені на користь. Хтось там кудись доніс, що прізвище у мене “правильне” і дане моєму прадіду за симпатію до… красних…
Усе минулося і відлетіло кумедним жмутком. Мене навіть залишили на університетській кафедрі, бо я того дуже хотів і доклав чималих зусиль, аби продемонструвати власну обізнаність та інтелект. І почав я вивчати та пропагувати історію рідної Кубані. Часи наспіли нові і уже можна було говорити і про Кубанську Республіку, і про козацтво, і навіть про рідного діда Ониська…
Жилось по-різному, та головне, що ніхто не перешкоджав мені займатися улюбленою справою. Навпаки, мої наукові пошуки ставали книгами. Сама тема викликала живий інтерес у читачів, книги мали попит, а я навіть отримував за свою працю грошову винагороду.
Аж тут таке. Прийшли у Донецьк сепаратисти. Вагань не було. Це не наша влада і не наші люди. Ми тут зайві. Швидко спаковуємо валізи і вибираємось до Києва. Нас таких багато. Мав намір дописати: “і нас не подолати!” Але годі гасел! Особливо вони не тішать і не гріють, коли ти безхатченко, без праці і засобів до існування. І нас таки зуміли подолати у Луганську та Донецьку, відірвали, вирвали з живцем цілий півострів Крим. Але то наче мене не стосувалося. Враження таке, що у Києві на мене якраз очікували.
-Червоний? З Донецька? То ви автор книг про Кубань?
Киваю – так, то я… Ну і що з того?
– От і добре, що ви тут! Будете дослідником голодомору на Кубані. Нам якраз вкрай потрібний науковець з цього напрямку…
Напрямку? Голодомор, то що – напрямок? Це катастрофа нашого народу, а ви бавитесь у якісь недолугі теоміни! Дебіли!
Стримав себе, то усе викричав подумки. Знаєте, коли немає роботи і даху над головою, коли останні гривні прилипли до дна твоєї кишені – не до пози. Щоб її займати, оту позу, треба твердо стояти на ногах. А у мене яка твердість? Глина, що будь-якої миті може розсипатися…
І знову усе якось лягло на мою користь. Тут таке загальне лихо, біженців усюди наче мишей у хлібних засіках. Переміщені особи усередині країни! Треба ж таке придумати?! Утікач у власній хаті…Як вам на те? Мені гірко. А попри все мене особисто це наче не стосується. Он на тебе очікували. І де – у самому Києві! І знову наче від”ємні фактори спрацьовують тобі на користь. Тобі пропонують роботу і таке-сяке помешкання. Запевняють – згодом буде краще. Тільки у те “краще” я не дуже вірю, бо належу до того покоління, яке уже годували то “розвиненим соціалізмом”, то “перебудовою” і найзаможнішою радянською республікою…
Звісно, я відразу пристав на пропозицію. Проблематика мені відома. Що де розшукувати по архівах і бібліотеках – знаю. Архіви – моя улюблена справа. Відразу і приступив до роботи. Ох, і начитався я різноманітного… Трагедія за трагедією…Як люди вижили? Як зуміли зберегти хоч крихти гідності та порядності? Але що архіви… Знову захмарюється на українському небі. З окупованих моїх країв чуються погрози новітніх нападів. Русні усе мало. Я в тривозі… Ні, не можу спокійно спостерігати за тим, що відбувається. ВІдкриваю сторінку на фейсбуці і пишу таке різне та грізне. Натякаю, що уже готуюсь до бою. Он чищу свого автомата! Написав, а сам у себе запитую: де ти його візьмеш? Ото базікало! Запевняю фейсбучних друзів, що у випадку великої війни з Росією, першим стану на захист Батьківщини. Повиписував різноманітні гасла, дещо і сам придумав, приплів сюди славних своїх кубанців укаупі з дідом Ониськом… Загалом – непогано вийшло! Патріотично так, що аж страх! Наступально, що аж за живе бере! “Браття! Вітчизна в небезпеці! До зброї!”
Мені у відповідь лайкають. Маю по кілька сотень привітань. І коментарі такі пишуть- читаєш і сльоза мимоволі котитться щокою. Я на додачу до усього – сентиментальний! Називають мене “героєм”, шкодують, що таких як я – замало… Але саме на таких усе тримається…
А ото узяв і написав.. Ох, аж самому стало якось не по собі. Написав таке: “Ми ще повернемось на Донбас! Повернемось і в Крим! Прагну одного – щоб нас, донецьких, пустили вперед усього війська! Ми же нікого не забули і нікому не вибачили”.
Що то було! Схлипи і розчулення! Лайк один за одним. Певно, уже за тисячу сягнуло… Мене вітали і висловлювали захоплення моєю мужністю. Слова найвищого штибу лягали біля моїх ніг, бо так личить для справжнього героя… Дехто із жіночок набирався сміливості і у своїх дописах натякав, що не проти познайомитися з таким великим патріотом, людиною безпрецедентної мужності, незламним борцем. А одна пані так і написала: “Вірю, я просто упевнена у тому, що в разі військового нападу з боку Росії, ви будете у перших рядах борців!”
І сотні лайків на підтвердження: так, так, так…
Жодних сумнівів! Он герой! На таких усе тримається! На таких усі наші сподівання!
Ого, я вже став героєм! Чи не задалеко тебе занесло? Що ж, сам і винуватий! Торочиш непристанно про автомат, якого регулярно “чистиш”. І як це спецслужба тебе ще не вирахувала, не поцікавилась твоєю “зброєю”?
Сам того не запідозрюючи, я виробив з себе завдяки позуванню у фейсбуці такий собі образ несхитного воїна-борця. На ринку придбав камуфляжну форму. Тепер тільки у ній і фоткаюсь. Жіноцтво продовжує мною захоплюватись, а я живу собі і роль героя усе бюільше мені до вподоби…
А воно прийшло! Бралося до світання, проте за вікном висла ще доволі густа пелена темряви.
-Сирени! – чомусь тихо промовила дружина.
Мене вирвало зі сну. І сам почав прислухатись. Справді, таки завили сирени. Аж за душу бере. То не сигналізація автівок. Там більше пищання, схожого на дитяче. А тут усе по-дорослому.
-Сирени? – перепитую.
Смачно позіхаю:
-І чого б це?
-Війна!
-Війна?
– -Так.
-Справді? З чого ти взяла?! – зриваюсь на рівні.
І знову до дружини. Іпронічно:
-Війна… Війна, сонце ти моє, триває уже восьмий рік…
-Не про ту війну йдеться… А он! – дружина показує на вікно, наче там, десь у нашому дворі на дитячому майданчику чи на стоянці автівок розпочалось те, що вона має на увазі.
-Росіяни кордони перейшли. Бомблять Харків та Київ…
– Що-о-о-о?
У почуте не хотілось вірити. Вмикаю радіо: “Війна!…” Вмикаю телевізор: “Війна!..” У смартфоні: “Війна!…”
-Вони запевняли, що не будуть…
-А ти їм вірив?
Відмахуюсь… Що там у новинах? У мережі уже всього повно. Розпочався наступ рашистів десь о п”ятій зранку.
“Дивись, які невсипучі!..”
Зиркаю на годинник. Восьма ранку! Холєра! Прогавив війну на цілих три години.
У фейсбуці заходжу на свою сторінку. Поспіхом, а, власне – чого вже поспішати? Але ж я хто в очах фейсбучних друзів? Отож… А тут війна уже три години триває. А від мене – нічирчик, жодного повідомлення… Три години мовчанки… Це ж і запідозрити можуть у слабкодухості…
Пишу, обравши шрифт 20-го кегля: “СПІВВІТЧИЗНИКИ! БРАТТЯ І СЕСТРИ! КРАЇНА У НЕБЕЗПЕЦІ! ДО ЗБРОЇ!”
Так, тексту достатньо. Лаконічно і виваажено! Замість слова “країна” можна було вжити “вітчизна”, але тоді б вийшов не зовсім вдалий повтор. Можна було застосувати – “батьківщина”. Але “батьківщину” присвоїла одна політична партія, яка ніколи у мене не викликала симпатії. Тому жодних “батьківщин”. Ще подумають, що я займаюсь агітацією отої з косою…
Отож, хай буде так, як написав! Ще би якусь ілюстрацію додати для підсилення тексту. Воно тоді краще сприймається і швидше помічається посеред інших повідомлень. А ти ж прагнеш, аби найперше звертали на тебе увагу? Загалом, пости мають бути вкрай лаконічними і добре ілюстрованими. Тож – ілюстрація?! Заходжу на пошук. Ключові слова: війна, солдати, подвиг… Система видає кілька варіантів. Обираю там, де група солдатів. Один тримає наш прапор. Годиться! Хлопці на знимці наче на підбір. І автомати в руках.
“До зброї!”
Мені миттєво починають лайкати. Один, два, три… десять… тридцять… шістдесят… І то тільки початок! Якась Стефа О. пише: “Ви вже певно на передовій!? Як там? Гаряче?” Ярина зі Славути просить, аби я беріг себе… Христитна Мамчур: “Повертайтесь з перемогою!” Ярослава Яцків: “Давіть московських гадів!”…
Лайки і коментарі… Вони сипляться, множаться… Мережа ледь встигає їх опрацювати і видати мені. То усе оті фейсбучні друзі, які давно знають, що патріот з мене ще той! Начитались моїх “одкровень”. Тому й впевненість, що я нарешті роздобув з-під ліжка свого автомата, отого самого, якого так ретельно чистив і готував до бою. Тому на фронт! А де іще бути героєві?
А герой хто? Я?! Дивись, уже за мене усе й вирішили! Чудасія якась! А втім, чого дивуватись? Хто запевняв, клявся, що у випадку чогось… Отієї самої війни… Хто переконував довірливих жіночок, що “чистить свого автомата”? І де той клятий автомат? Та я і в армії не служив. Ні, що офіцер запасу – не брехав. Суща правда! Тільки ж того “офіцера” дали на військовій кафедрі університету.
Але що це я виправдовуюсь? Перед ким і навіщо? Якщо треба – то піду! Аякже! Правда, мені якраз випадають терміни захисту власної докторської дисертації. Тема відома – голодомор на Кубані! Важлива і ніким до мене не досліджена. Отож, варто спершу завершити одну справу. А уже потім… А що потім? І взагалі, що мені оті фейсбучні друзі? Клац – і їх немає! Віртуальна реальність – бачите! А дисертацію неодмінно… Бо хто потім за мене? Дисертацію звісно можна відкласти і на пізніші часи. Тільки якщо шось.. А що щось? Що? А ото… Якщо уб”ють мене? Ага! Дійшло нарешті! І плакала моя дисертація!
А фейсбук не вгамовується! От чортяки! От наївність! Жіноцтво усе привіти мені надсилає. “Ви наш герой!”… “Ми пишаємось вами!”… “Повідомте, як ви там на фронті!”, “Щось фотографій ваших з передової не видно!”. Хтось висловив припущення: “Певно, то усе – військова таємниця?! Може, він у розвідці, або бере участь у спецопераціях”… І лайки, лайки, лайки…
Блін! Ото влипнув! То я, виходить, герой?! Ото нашавкав!
Радейко на кухні вдаряє акордами Державного Гімну! За вікнами виє сирена. Через мить чутно вибухи. Ось воно – голос війни! “Душу й тіло ми положим…” Закипів чайник. “За нашу свободу…” Випрямляюсь і кладу руку на серце. Наче я не на рідній домашній кухні, а десь на мітингу чи зборах. А міг би без цього… Ніхто ж на тебе не дивиться. Он чай запарюй, бо окріп вистигає… Але ж то Гімн. І гуркіт війни за вікном. І взагалі усе починає сприйматися зовсім по-іншому. Війна нагадує тобі словами гімну, що задля того, аби бути вільним, треба покласти і душу, і тіло… “за нашу свободу…”
-Хліба у хаті немає! – голос дружини приводить до тями.
Реальність побуту диктує своє.
Хліба? Хліба немає! Хліб! Хліб! Хліб! Хліб і війна… Вартісне поєднання двох важливих і таких протирічивих слів. Хліб – символ життя… А війна… Ну, відомо ж, що собою уособлює це слово!
Натягую на себе щось спортивне і бігцем до крамниці. Черга невеличка… Можна сказати – мізерна. Якихось п”ять чоловік. Хіба то черга? На ляді перед продавщицею лежить ніж. Великий такий! З довжелезним лезом і масивним дерев”яним руків”ям. Ним господиня крамниці вправно розрізає навпіл буханці. Кому половинку? Сьогодні ніж відлежується не затребуваним. Які половинки? Війна! Хлібом варто запасатись. Зрештою, як і усіма продуктами. Але ніж! Який образ! Поспішаю до хати. Ледь не з порогу тицькаю хлібину дружині, а сам мерщій до комп”ютера! І вже на моніторі висвітлюються рядки: “Друзі! Побратими! Автомати – річ хороша! Але не усім вони дістануться! Ножі! Ось вихід зі ситуації! Вони є у кожного вдома! Ножами будемо різати гадів московських! Ножами! Ми різуни-гайдамаки ! Смерть московським загарбникам… Нумо, ножі сталити!”
Ну що вам сказати? Фурор! Аншлаг! Кліпів – аж зашкалює. Коментарів – на кілометри! Патріотизмом пре з кожного повідомлення. Хвалять мене – не перехвалити… Але тут одна штучка, бач – усе пам”ятає, наче нагадує мені: “Але ж ви з автоматом!? А, може, і ПТР при вас? Розкажіть як воюється?” І тут – злива прохань почути про мої “героїчні фронтові будні”. Усі ж упевнені, що я на фронті і б”ю ворога.
Мене аж пересмикнуло! Починаю усе більш усвідомлювати пікантність становища. Вимальовується такий собі кут, куди я сам себе і загнав. От тобі і плата за “патріотичний цирк”, який так уміло розігрував. А хто знав, що війна трапиться насправді? І цей твій показово-фейсбучний патріотизм… Чи не ти запевняв-клявся у готовності першим ступити на прю з ворогом… Якщо щось… Оте “якщо щось” і підоспіло, стало реальністю. Кажуть, російські танки уже на Оболоні. Де твій автомат, так гаряче розрекламований?
Мов сич надутий сиджу у зім”ятому халаті у себе вдома. Ніщо не береться до рук, вільного часу – море. А охоти до праці – жодної! За інших обставин я б уже не одну бібліотеку перерив. Ото справді моє! Люблю вишукувати щось таке, що ще ніким досліджене не було. Скільки ще не відкрито, не описано! Цілі “материки” приховано від людського ока! Що й казати… Історик з мене таки вийшов непоганий. Я першим повідомив про те, що коїлось на Кубані скорботними тридцятими роками. Україна… Та що там – Україна! Увесь світ відтепер знає про голод на Кубані. Усе вивчено у деталях і перекладено кількома іноземними мовами. Аби відали, як воно було насправді! Мої наукові пошуки лягли в основу докторської. Робота готова до захисту. Залишилось усунути дрібні формальності і постати перед вченою радою. Зважаючи на те, що я уже встиг надрукувати товстезну книгу-монографію до теми, а ще – десятки публікацій по усьому світові, сам захист – суща формальність. Тут у мене відсутні конкуренти. Цілина мною піднята успішно і доказово.
– Тетяно!
Так звати мою дружину.
-Чого тобі?
-Хочу спитати…
-Про що?
-Як ти гадаєш? Як ти вважаєш? Як ти думаєш… Мені…
Я уперто підшуковував потрібні слова.
-Мені… Мені варто… Може, мені зголоситись на війну? Адже бачиш, що відбувається!
Дружина окинула мене своїм вивідчим поглядом. Я вочевидь у своєму зім”ятому халаті, вмощений у глибокому фотелі аж ніяк не був схожим на бравого вояка.
-Тю на тебе! Який з тебе солдат? Та уб”ють тебе першою кулею! Там професіонали потрібні. Справжні бійці. А ти? Тільки язиком молоти здатний. Професоре ти мій дорогий!
-Но, но!.. – було запротестував я. – Що – професор не може бути солдатом?
– Може! Але не кожен солдат зуміє стати науковцем. То зовсім різні площини. Так що не бери дурного до голови. Займайся своїм!
Ех, як добре, що Тетяна не користується комп”ютером і їй не знані мої фейсбучні “подвиги”.
Дружина збиралась якраз за продуктами на базар і з коридору:
– Ну і потім, хто гулятиме з Лаккі?
Було чутно як грюкнули вхідні двері. Я сидів засмученим.
“Але ж вона права! – нуртувала думка. – Який з мене вояка? Ну, були Червоні, мої предки, добрими воїнами! І ще якими! Але ж вони не знали переваги наук. Їм що чепіги плуга, що руків”я шаблюки – однаковісінько! А ти он як вибився на науковій ниві! Там хліб родить духовний! Його і пантруй! Сказано: кожному своє!”
І нарешті- Лаккі. Як я міг про це забути? Випустив з поля зору! Наша мила домашня собачка. Як я міг виявитись таким егоїстом? Графік роботи дружини аж ніяк не дозволяє регулярно вигулювати нашу “дівчинку”. Цей обов”язок лежить на мені. А більше нікому. Бідолашна Лаккі! Коли б я і справді зголосився на війну, що буде з тобою?
Бачите, скільки перешкод не дозволяють мені прийняти рішення щодо військової служби…
Лаккі обізвалась з коридору. Час виводити собачку на вигул.
Встаю і похапцем одягаюсь у спортивне:
-Іду, іду!..
У фейсбуці не пишу нічого. Жодного рядка! Наче я уже зовсім вийшов з мережі, наче мене тут уже немає зовсім. Зате читаю те, що пишуть інші. Сумно і тривожно. І портрети хлопців з чорними стрічками. Господи, як їх багато! І усі вони молоді та вродливі! Ось герої!
А ти?
Заплющую очі і вмикаю уяву. Стелиться дорога рівною стрічкою у степу, що сам наче паляниця. Дорога нагадує змію, а чи річку? Вода у ній перетворена у сталь. Тут кому як бачиться. Лісосмуга виринає щіткою кущів та тополь. Усе покошено снарядами та автоматними чергами. Ми лежимо у засаді. Нам наказано зустріти вогнем ворожу колону. А ось і вони. Танки наче копиці сіна, чорні дула готові кожної миті вивергнути смертельний вогонь. Вогонь той наче з пекла. Зрештою, пекло оживає наяву. Бетеери плюються щільним вогнем. Танки гупають сильно і надривно. Автомати строкочуть як швейні машинки. Падають міни, схожі на кормові буряки. Гранати описують дугу і силкуються розіватись неодмінно десь за півкроку від тебе. Гранати нагадують груддя засохлого чорнозему.
Бій у розпалі. Ти також не відстаєш. Ти учасник цього дивного оркестру смерті. Знавісніло лупиш зі свого АК. Стріляєш здебільшого навмання. Але з кожним посилом автоматних черг ти наче силкуєшся викреслити лінію недосяжності до тебе самого. Оті постріли, які ти посилаєш, повинні відігнати від тебе біду.
А образ біди – он він. Чіткий і конкретний. Бородатий знавіснілий чеченець. Он він пре прямісінько на тебе. Ось зблиснуло у його руках лезо ножа. А у тебе проблема.- вийшли набої! Ти не встигаєш заладувати новий ріжок. Чеченець прудкіший за тебе. І що? Пане Червоний, де твоя дисертація? Чи вартує оцей випадок край степової лісосмуги того, щоб не побачило світ ще одне наукове дослідження? Ти збирався сповістити людям щось дуже важливе, досі приховане і затаєне під сімома замками… То чи варто? Чи адекватне те, що ввижається бородатим диким чеченцем незахищеної дисертації з важливої теми?
А чеченця, котрий насувався на тебе з наготовленим кинжалом, ти і не убив зовсім. За тебе це зробив Васько Нечипоренко. Хто такий? Що за птиця цей Васько? Та ніяка і не геройська зовсім. Він звичайний хлопець десь з-під Херсона родом. До війни працював трактористом на агрофірмі. Таких, як цей Василь – сотні тисяч! А ти один-єдиний і неповторний! Ти сповістив світові про трагедію голоду, яка спіткала цілий регіон. То, може, не варто поспішати? До того ж, у тебе собачка Лаккі, яку нема кому виводити на вигул.
Здригнувся, вирвавшись з дрімоти. За вікнои тихо. Ні завивання сирен, ні бомбових розривів. Відчинив балконні двері. Вдихнув свіжого вечірнього повітря.
-Весна!
Що не кажіть, а помирати весною – нізащо! Соромно помирати весною. І навіть гріховно…
З кухні плив запах смажених котлет. Ох і смачнющий же він! Дружина готує вечерю. Смачно то у неї виходить.
Згадалось, що завтра треба залагодити усі формальності із захисту докторської дисертації. Скільки можна з цим зволікати? Усе ж готово!
А війна?
Для фейсбучних друзів він щось придумає…
Ігор Гургула