В часи глибокої задуми я часто згадую своїх старших друзів по перу – зокрема Миколу Сома, Миколу Турківського, Миколу Холодного, Івана Гнатюка, Євгена Титикайла, Ігоря Нижника, Володимира Гоголя, Михайла Шалату, Івана Малиша. Вони, творці красного письменства, були для мене, початківця, так би мовити, «хрещеними батьками».
Будучи школярем, а згодом студентом Дрогобицького педінституту ім. Івана Франка, завдяки їм я глибше вивчив поетичний синтаксис, зрозумів національний смисл творчості, вагу художньої слова, як і кому маю служити… Моєму творчому становленню допомагали Олесь Гончар, Роман Лубківський, Роман Іваничук, Микола Ільницький, Яків Стецюк, Михайло Косів, Роман Качурівський, Роман Кудлик, Юрій Коваль та інші майстри пера, котрі часто зустрічалися із нами, студентами. Наприклад, М. Ільницький та М. Косів в інституті неодноразово проводили наукові семінари теоретичного плану. Олесеві Гончару подобалась моя проза – зокрема новели «Кошикар», «На Миколая», « «Сини», «Нова рідість стала», «Колоски на стерні», «Не сама», «Втрата» та ін.
Про багатьох я вже писав. Сьогодні згадуватиму ще одного патрірха нашої літератури – Миколу Сома. На жаль, серед нас його вже нині немає: 27 березня 2013 р. видатний поет України залишив рідну землю, яку він, прославляючи, палко любив.
Після закінчення факультету журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка він працював у місті нафтовиків – Бориславі, що на Дрогобиччині. У газеті «Нафтовик Борислава», в яку прибув за призначенням. Тут він заприятелював із місцевими поетами: Іваном Гнатюком, Євгеном Титикайлом, Ігорем Нижником, а також із дрогобичанином Михайлом Шалатою. Будучи знов киянином, потоваришував і зі мною – власне, через Є. Титикайла.
Молодий Микола був високий, стрункий, з веселими іскорками в очах, сміховинки та анекдоти усіх веселили – ще й як! Був вродливим настільки, що галицькі дівчати вмлівали від нього, від його віршів та анекдотів… Згодом поет часто згадував свої молоді роки, котрі провів на теренах Бойківського підгір’я. Згадував і те, що від дівчат-галичанок спокою не мав. Жартував, що вони до нього так моцно липли, як оси до сиропу, – тому аж до Києва втік…
«Великий сміхотворець»/ так його у нас називали / часто приїжджав у місто, про яке писав у своїй повісті Іван Франко – «Борислав сміється». Правда, в часи комуно-московського свавілля містянам-либакам було не до сміху: чекістська сокира нещадно рубала тих, хто захищав національні інтереси українського люду та галицької нафтодобувної Каліфорнії. Або висилала туди, де Макар телят не пасе…
Поету Єгенові Титикайлу Микола Данилович розповів – чому опинився у місті Бориславі. Перша причина – позбавитись однодумців, котрі задумувалися над сумною долею підневільної України. Друга – відбувати покару за вільнодумство. Третя – аби «бандерівське охвістя» його, східняка, мов москаля, зненавиділо… В усіх тих випадках молодчики «желєзного Фелікса» солідно помилилися: навпаки, журналіст Микола Сом ще більше зненавидів сатанинську совєцьку систему, – настільки, що до останніх своїх днів був щирим українцем, а «тюрму народів», люто ненавидячи, ще більше висміював.
Будучи завідувачем літературної частини Укрконцерту, поет нещадно критикував кар’єристів, безбатченків, хапуг, зрадників і дармоїдів… Де не був, жартував: «Хто не любить Сома, в того не всі дома»… До речі, цією фразою він закінчував геть всі листи, які він мені надсилав. Кілька разів розповілав, як їздив у Москву Сталіна-ката хоронити… Злившись із товпою китайців, майже поруч із Маодзедуном крокував… Можливо, це був такий його жарт – нині трудно сказати. Головне, що він сатану таки «хоронив», адже в Москві тоді був. Про цю «катастрофічну» подію він і вірша написав.
Побував Микола Данилович і в моїй борислаській однокімнатці. Перед тим кілька днів гостював у Є. Титикайла. Як вже мав повертатись до Києва, Євген мені зателефонував: «Так і так, Андрію, Микола нині їде додому. Може, в гості запросиш, ні?». – « О, хіба можу відмовиии, га? – я відповів.
Оце йдемо Панською площею /є така у Бориславі/, і я собі думаю: як і чим я зможу їх, своїх гостей, пригостити: безгрошів’я таке, що аж миші з хати втікають… Благо, чвертка «Пшеничної» в господі таки є – задля того, як хтось провідає. Інша гризла проблема – ота, щодо закуски… А з нею – біда: холодильник порожній!..
Як мали минати площу, я копнув ногою якийсь паперовий згорсток, що лежав на асфальті… Через кілька кроків я почув чийсь внутрішній голос: «Андрію, вернися – так-так, до згорстка!». Я, звісно, вернувся. О, Боже, у згорстку було двісті п’ятдесят гривень! Моїй радості не було меж! Я накупив потрібного краму – і для гостини, і пану Миколі в дорогу… У Трускавці ми попрощалися зі своїм щирим гостем.
Правда, у Києві я і поет не раз ще зустрічалися, згадуючи події та факти, які відбувалися на дрогобицький теренах. Декілька разів я заходив у Публічну бібліотеку ім. Лесі Українки, в якій Микола Сом мав посаду завідувача секції популяризації літератури. У письменницький офіс, що в Києві, відносили документи, які потрібні були для прийому мене до Національної спілки письменників України. Там з’ясувалося, що мої книжки доходили, а супроводжуючі документи п’ять разів десь пропадали… Секретарка повіла, що гальмував їх не хто інший, як мій шеф – Роман Соловчук, когось там задобривши. Оті документи просто викидали… Таке тривало цілих п’ять років… А що, власне, це було так, Р.Соловчук, повернувшись з Києва, де здавав свої документи, у редакції газети неодноразово заявляв: «Зі Спілкою в Грущака нічого не вийде, його туди ніколи не приймуть!».
Розповідав Микола Данилович і про те, що в університеті товаришував із багатьма поетами- шестисятниками, зокрема із Василем Симоненко, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Робертом Третьяковим, Тґамарою Коломієць, Василем Діденком, Наталкою Кащук, ін. Зустрічаючись із поетом, я внутрішньо відчував його високу патріотичність, неординарний розум, жагу до правди та справедливості. Часто згадував – як він хоронив «вождя всіх часів і народів», ката-товариша Іосіфа Сталіна. Пам’ятаю такі його слова: «Приліпившись до китайської делегації, я майже поруч ішов із Маодзедуном…». Чи це був такий його жарт – трудно сказати, а що «хоронив» самодержця – правда, бо тоді у Москві був.
Не раз побував він і в селі, де народився Василь Симоненко, – у Біївці, що на Полтавщині. Цінував матір Василя: «Вона – берегиня усього того, що пов’язано з Україною. Бувало, розповідала про історичні подїї і факти, які були не тільки місцевого характеру, але й всеукраїнського». Приклався М. Сом і до спорудження пам’ятника Василеві Симоненку у його селі. Оповів, що під час навчання часто критикував Василя за його «стильність» щодо одягу, за рідкісні пропартійні вірші-«паровозики»…
Видатний поет у всьому був оригінальний, чесний і непідкупний. Ось один випадок щодо цього. Редактор газети «Нафтовик Борислава», галанівський прихвостень Роман Соловчук ще із одним поетом, що був знайомий із М.Сомом, прийшли до нього, аби він дав рекомендацію для вступу до НСПУ. Пригостивши відвідувачів, ґосподар виконати просьбу прибульця відмовився, кажучи: «Вибачте, пане Романе, але я дати не можу! Як – чому? Бо я вас досі не знав, а про ваш роман «Барабський міст» вперше чую…».
Збереглися листи, які Микола Данилович мені надсилав. Може, колись постараюся їх видати окремою книжкою. Не тільки його, але й інших творчих людей – зокрема Миколи Ільницького, Михайла Левицького, Миколи Турківського, Геннадія Мороза, Миколи Холодного, мовознавця Івана Кунця, Івана Малиша та інших.
Останній лист від письменника був досить жартівливий, в якому він висміював трьох «бориславських бараб» – зокрема Євгена Титикайла, Ігоря Нижника й мене… А що Євген був заядливий курець, у конверт, адресований мені, вклав двогривневу куп’юру із таким написом: «Генику Титикайлу – на цигарки!». На жаль, віддати Євгенові ії я не встиг: на жаль, мого побратима теж скоро не стало…
А ще Микола Сом зізнався, що, власне, на Бойківщині він ще більш люто зненавидів хижацьку комуно-московитську систему, зазнайомився із учасниками визвольних змагань, себто із членами ОУН-УПА, став свідомим українцем, народним учителем і поетом.
Андрій Грущак,
журналіст, письменник, педагог