Свого часу я писав про страдницьку, трагічну долю бідної великої селянської сім’ї Грущаків із села Татарського (нині Піщани) Стрийського району на Львівщині. У ній було десятеро дітей, і всі – доньки. Кожній батьки мали дати при одруженні у віно «ґрунт». Через роки дружна сім’я тяжкою працею вибилась зі злиднів і стала найбільшим землевласником Татарського. У 1940 р. комуно-російська влада розкуркулила і вислала її в Сибір. Ніхто з них більше не побачили рідного села і не дались чути, бо там і загинули.
Тоді я постановив собі з’ясувати загадкове походження слова «куркуль». Доступні словники лише тлумачили його значення, але жодний не подав, з якої мови воно прийшло до нас і що означає. Врешті-решт до моїх рук потрапила фундаментальна праця видатного київського мовознавця, доктора філологічних наук і другого, після Агатангела Кримського за кількістю знання мов, українського поліглота Костянтина Тищенка «Долітописна мовна історія України» (Київ-Дрогобич: Посвіт, 2016. – 752 с.). Зробивши деякі уточнення і доповнення, вчений перевидав її під назвою «Іншомовна історія українців: 2300 запозичених реалій античності й середньовіччя у мові, топонімах і прізвищах» (Київ-Броди, Просвіта, 2019. – 816 с.). Того ж року Київський національний університет ім. Т. Шевченка висував цю книгу на здобуття Міжнародної премії ім. І. Франка.
Мені випало бути серед запрошених на щорічній традиційній церемонії вручення премії в Дрогобичі на малій батьківщині І. Франка в день його народження 27 серпня 2019 р. Титулований рецензент охарактеризував її цілком позитивно. Натомість деякі члени журі, на мою думку, не змогли належно оцінити новаторського наукового подвигу К. Тищенка і віддали перевагу іншому кандидатові. Чому так сталося? За словами другого видатного мовознавця Григорія Півторака з передмови «Нові обрії дослідження етно- та глотогенезу україців» у «Долітописній мовній історії України», плідна дискусія з К. Тищенком, а отже, й об’єктивна оцінка його праці (додам від себе), «потребує й рівнозначної освіченості та ерудованості». Наскільки мені дозволяє обізнаність, у складі журі не було вчених у галузі топоніміки як частини загального мовознавства. Напевно, це й зіграло з ученим злий жарт під час таємного голосування. Це одне. І друге. Організаторам варто розглянути слушну пропозицію про присудження згаданої премії в двох номінаціях: одному українському і одному зарубіжному вченим. Про грошову її суму, котра залежить від зібраних пожертвувань, мова не йде. Скільки буде, стільки й буде. Згадаймо: Нобелівська премія виплачується з відсотків її щорічного фонду, що залежать від коливання валютного курсу. Тут же йдеться про популяризацію і зростання наукової престижності Франкової премії та України в світі.
Втім, подібні випадки «недооцінювання» і «неприсвоєння» не є чимось новим. На рішення завжди впливав і завжди впливатиме суб’єктивний фактор. Скажімо, колись так сталось і зі спочатку відхиленою редактором до друку повістю «Захар Беркут», а також п’єсою «Украдене щастя» Івана Франка, котра удостоїлась на конкурсі лише другої премії. Обидва твори давно стали нашою класикою, а переможців тодішніх конкурсів не пам’ятають навіть фахівці. Ба більше. Нині добряче забуті навіть чимало нобелівських лавреатів у галузі літератури. Сподіваюся, всезнаючий час справедливо оцінить і довголітню подвижницьку працю київського вченого в галузі української топоніміки іншомовного походження.
Отже, як пише К. Тищенко, в бібліотеці собору Святого Марка у Венеції (Італія) зберігається чи не найзначніша пам’ятка «Codex Cumanicus» половецької мови, панівної у конфедерації степових народів України. По-українськи назва звучить як «Половецький кодекс». Він є словником половецької (рівнозначний синонім – куманської) мови з додатками різних текстів і створений імовірно в 1303 р. монахами-францисканцями на роль практичного посібника для генуезьких купців. Пізнішу його копію датують 1340 р. Поряд з іншими там зафіксовано половецьке слово korkul – «гарний» («Долітописна…», с. 208-209). Близькими за значенням до цього прикметника є слова «гожий», «хороший», «добрий», «файний», «чудовий» тощо. Правдоподібніших версій про походження слова «куркуль» гейби не висунуто, тому залишається пристати до наведеної К. Тищенком. Натомість питання, коли і кому з більшовицьких діячів 1920 рр. прийшло в голову назвати куркулями найкращих сільських господарів підсовєтської України і нещадно знищити їх як цілий суспільний прошарок, ще треба з’ясувати. А ось у російській мові такого слова не існує (пор. рос. «кулак»). Це засвідчує, що Москва мала на увазі лише заможних, відтак усіх українських селян, вчинивши на підсовєтській Україні нечуваний у світовій історії геноцид.
Друга дотична тема цієї статті – про міщан і міщанство. Тлумачні словники подають два значення цих слів. Чотиритомний «Новий тлумачний словник української мови» (Київ, Аконіт, 1999) пояснює даний термін так: 1) особа, що належала до міщанства, міщух, городянин; 2) людина з обмеженими дрібновласницькими інтересами і вузьким кругозором, обиватель, філістер, салогуб (т. 2, с. 658). Укладачі цього словника майже повторили відповідні статті з четвертого тому 11-томного Словника української мови 1970 рр., лише доповнивши синонімічний ряд.
Далі звернуся до книжки російського автора Константіна Ковальова «Бортнянский» із серії «Жизнь замечательных людей» (Москва, Молодая гвардия, 1989). Напевно, Ковальов був українського походження, адже російською мав би писатися як Кузнєцов. Розповідаючи про великого українського композитора ХVІІІ ст. Дмитра Бортнянського, дід якого походив із села Бортного в Галичині (нині в складі Польщі), він пише про його переселення до м. Глухова нині Сумської області. Там він став постійним жителем серед місцевих міщан. До речі, з Глухова походить і К. Тищенко. Наведу цікаве пояснення автора книжки (переклад мій): «Не треба забувати, що корінне поняття «міщанин» тільки на рубежі ХХ століття з «легкої руки» Максіма Горького набуло принизливого відтінку. За своїм значенням воно цілком рівнозначне поняттю «горожанин». І лише потреба підкреслити особливий стан більшості горожан покликала до життя термін «міщанство», який вказує на українські корені».
За прикладом «бурєвєсніка соціалістічєской рєволюціїї», основоположника «соціалістічєского рєалізма» Горького з совєтської літератури, преси зникло питоме українське слово «міщанин» та похідні від нього з позитивним значенням. Запанувало його негативне потрактування і вживання. Той негативний «міщанин» обов’язково мусив бути «буржуазний», себто вороже наставлений до комуно-російської влади. Згідно з горьковським висловом, «єслі враг нє сдайотса, єго унічтожают». І Москва знищила. Та так, що Україна дотепер не оговталась від апокаліптичного потрясіння. Принагідно слід нагадати і про великодержавний шовінізм Горького з його відмовою дозволити перекласти й видати його роман «Мать» українською мовою. Мовляв, навіщо це здалось, як вона є лише нарєчієм чи діалектом російської мови, котру повинні знати всі народи Російської імперії.
Минули десятиліття. Що спостерігаємо нині? Невідомо з чиєї знов-таки «легкої руки» замість «міщанина» і «міщан» вигулькнули «містянин» і «містяни». Аякже, «міщанин» – це так не по-совковому, неоковирно, ба навіть вульгарно, а от «містянин», «містяни» – кльово, класно, супер! Згадалось, як за часів СССР замість слів «селянин» і «селяни» у пресі незрідка вживали й писали «сільчанин», «сільчани». Дивно, як тодішні недоуки не придумали збірний термін на кшталт «сільчанство». Тим-то деякі теперішні перенедовчені вчені, журналісти і, щонайгірше, письменники нічтоже сумняшеся послуговуються лише словами «містянин» і «містяни». Як тоді писати його на означення збірності? Містянство? Бр-р-р…
Раніше мені доводилось звертати увагу в «Літературній Україні», інших друкованих ЗМІ на зникнення зі щоденного вжитку через мовних недорік слова «торік» і похідних «торішнього», «позаторішнього» року та появу штучного замінника «минулоріч», неправильне вживання слів «випічка» замість «печиво», «приголомшливий» замість «вражаючий», бездумні, нічим не вмотивовані переклади українською мовою іншомовних власних назв, імен та прізвищ, навіть грошей тощо. Російський рубль все ще звучить у нас як «карбованець». Фактично нормативним зробилось слово «відмінити» зі значенням «скасувати». Досі наші співаки починають чудову українську пісню не з її першого рядка: «Ніч яка, Господи, ясная, зоряна», а з умисно переінакшених совковських: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», позаяк влада в СССР заперечувала існування Господа-Бога.
У руслі сказаного кожен «знавець» і «новатор» від нашої мови чинить, як йому заманеться. Останнім часом дійшло до того, що замість дієслова «допомагати» вже майже завжди вживають слово «дозволяти», хоча це ніякі не синоніми. Все частіше лунають з телеекрана і по радіо скальковані з російської вислови «по різним місцям», «по різним підрахункам», «по різним даним», «по різним областям». І так далі, і тому подібне…
І що з того? – запитаєте ви. Та нічого! Коли в багатьох країнах давно працюють мовозахисні інституції, котрі суворо стежать за чистотою їх державних мов і не допускають проникнення до них невиправданих іншомовних запозичень, то це в них, а нам до них ще ой як неблизько. Але прийде час аналогічної інституції і в Україні. На першому етапі потрібно добитись повсюдного й неухильного виконання закону про функціонування української мови як державної у всіх сферах суспільного життя. Поза ним той, хто хоче, може вільно послуговуватись навіть мовою племені мумбу-юмбу. Після цього можна буде зайнятись її очищенням та розвитком. Це станеться лише після усвідомлення виборчою більшістю нашого народу потреби приводити до влади українську владу. Тож нехай завжди промовляють до нашої свідомості ці афористичні поетичні рядки:
Гей, будуймо Україну,
Але не іноплемінну,
А свою із крові й кості,
Де ми ґазди, а не гості!
Роман ПАСТУХ,
член НСПУ.