(Юрченко Євгенія. Між рядками незвіданих тиш: поезія / Євгенія Юрченко. – Житомир: вид. ФОП Гембарський О. П., 2024. – 63 с.).
Прочитання нової книги Євгенії Юрченко «Між рядками незвіданих тиш» є однією із нагод магічного взаємообміну лірично-драматичними енергіями, які ми обоє черпаємо із тих же джерел («любов, книги, квіти…», дух живого сучасного буття та буква буття історичного, народна пісня…), але Євгенія — ян, а я — інь… чи навпаки… Вона знеболювально (має медичну освіту, спеціальність біолога та еколога, психолога, педагога) малює словом музику душі птаха, дерева, квітки… воїна:
Тихий цілунок у скроню…
Ледь-ледь устами
торкнися…
Сходить
на наших долонях
Вічність…
Стиснута до Миті Вічність.
Бо війна.
Бо простягає корчуваті руки до полігону людських сердець сліпий, як Смерть чи Богиня Феміда, метафізичний Вій — на, бийся — або втікай:
Рік вигорів.
Горем і смертю
випалив
душі, міста і села.
В нашу зайшов
оселю
вибухом,
сумом,
вироком.
Вигорів рік
воєнний,
вигорів.
І «розпанаханий час на «до» і «опісля» війни» тримає лише сила писемного рідного слова, бо все інше (партії та храми, вожді і волхви…) пересварене між собою, розділене-поневолене.
Двоєдина червоно-чорна вербальна нитка війни із кров’ю, порохом, каліцтвом, геройством… прошиває всю сформовану із врахуванням астрофізичної «теорії струн» книгу, де є і стресована цим усім натурфілософія:
Осінь багрянцем плаче,
дощ змиває кров
із землі нашої.
Поворожи мені, Осене,
розстрілом страчена…
Поворожи…
І загартована любов-кохання:
І проростали ми весняним рястом,
долали холод, темінь і сніги…
І Бог сміявся:
— Вчасно, саме вчасно…
— Люби!
І географічно, топонімічно детермінована поранена любов до батьківщини, до інших країн, міст, гір, морів, рік:
—У Франківську дощі…
І пастель вечорів
фарбуватиме сонний
задавнений ранок…
— Запоріжжя, що за кам’яними порогами,
було твоїм домом,
тепер твій дім — вся Україна…
— Сумний погляд воїна із Сум
випалює свідомість пекельним
вогнем війни…
Юнак озивається серцем,
душа — любов’ю…
У спогадах — снайперська гвинтівка.
У погляді — океан.
А тут — ще Роман… З Франківська…
У нього —милиці і щем за милою,
і сон про гори – наші, Карпатські…
Він марить Говерлою,
здіймається на вершину у снах…
І яворину садити над ним іще рано.
Солоно в його очах,
як у соляних шахтах Солотвина…
Приїздіть, каже, у Солотвино
і… на Говерлу обов’язково,
бо Рома з милицями
і Говерла тепер — несумісні.
Рома їде додому і везе з собою
відлуння вибухів із Бахму́та…
Сашко із Кривого Рогу чекає ранок…
––––––––––––––––
Дмитро із Одеси запрошує нас до моря…
Тоді, коли шторм минеться і Сонце зійде…
У їхніх очах — Україна.
І безмір болю…
У їхніх серцях — канонада…
І клекіт бою.
Гримуча поетична суміш із інкрустацій топонімів з іменами-прізвищами:
— Тінь від каменя на березі Бугу
нагадує Коцюбинського…
Щоночі він пише тут повість…
У книзі є присвяти, які оконкретнюють, інтимізують душевне лірично-драматичне, по-жіночому містично-загадкове тепло, яке поетеса транслює-ретранслює у безмежно сердечний часопростір:
Василю Фещенку
Сивий Птах у небі осінньому,
Синій погляд – за мить до ирію.
Вчитуєшся у вірші Євгенії, і стаєш сильнішим, добрішим, шляхетнішим, бо вони органічно жіночні — як плач Ярославни за князем Ігорем — і заклично-бойові, як зойк поліської амазонки із мечем, автоматом… Така нам Ярославна-амазонка. Євгенія-амазонка, яка іноді пише від чоловічого імені, апелюючи до архетипних знаків-кодів-символів, із яких будується капище-храм поетичного міфу: тут і «Бог»:
І вічності на двох з тобою — мало,
чи жартував, чи помилявся Бог.
Куди б ми не пливли, а всі причали —
розділено на двох.
І універсальні для міфологій всіх племен і народів символи Ріки, Шляху, Долі:
Ти — Ріка…
Розійшлись береги —
На Шляху всі загати зруйновано.
Тільки Шлях не змілів, не змалів…
Ти — Ріка, що зустрілася з Долею.
Державницькі символи патріотизму:
Воїн із Запоріжжя гарячими руками
виводить синьо-жовтий стяг…
Язичницько-християнські символи Янгола, воїна Світла, Сивого Птаха… Спаса:
— Тепер у нотатнику —
лист, у сховищі хмарному…
Там безліч листів…
ненадісланих, Янголе…
— Ще на Спаса,
коли яблука смакували іншим,
а її незалежність була тінню
нескореної,
написала у першім вірші —
бути сіллю…
Тобто Євгенія Юрченко із органічних, але іноді несумісних, енергій творить (мов місить святкове, ритуально-сакральне тісто, замовляє задавнені вроки…) не філігранний філологічний текст (її рими іноді недосконалі, а ритми збиті, як дихання снайпера під час обстрілу його ворожою артилерією, що парадоксально збільшує, а не відбирає, довіру до авторки, яка живе під ракетними обстрілами та вовчо-динозавровим виттям сирен, матерів, коханих, дітей…), а міф — до чого і покликаний Універсумом справжній поет, про що свідчать навіть самі назви її віршів, із яких якийсь доморощений верлібрист міг би скласти окремий текст-вірш, як-от:
Ти в мені — як безмежна Ріка…
Жінка йде назустріч тобі босоніж…
У дівчини татуювання на передпліччі
І вічності на двох з тобою — мало
Що записано в книгу життя…
Все суттєве зосталось немовленим
Так плачуть за мертвими…
Вона пише лист у космічний простір Всесвіту
Віддай лісу усю печаль…
Сивий Птах у небі осінньому…
Яблуко падає долу…
Всі емоції випалено в монохром
Побіліла черемха від радості чи від печалі
Рік вигорів
Хлопчику мій осінній…
Серпневі грози, сльози і дощі…
Мир, мрія, ирій — звучить майже тотожно
За кольоровим склом…
Слова застрягли під сонячним сплетінням…
Вечір озивається сиренами…
Війна подорожує з нами, накопичена у нейронах
По той бік війни світить сонце і граються діти
Камінь парує теплом…
І завершити ключовим: «Цьогоріч наша осінь назвалась воєнною…»
У цій, твореній як окремий мистецький експериментальний шедевр, Книзі, у якій поєднано поезію Євгенії Юрченко та геніальний живопис Юрія Нагулка, де редактором є феєричний поет Михайло Жайворон, читаю рядки, які мають всі підстави для окласичнення: «Вишні ще пам’ятають тюльпанові сни. / Розривається всесвіт травневої бруньки синьої… / І згорьоване серце матері рветься з утрат»; Гранатове вино, / відблиски ратуші… / тут п’ють за любов, / там —воїн з гранатою…», «Тиша, як музика… / грому просить», «У дівчини татуювання на передпліччі – / Дата народження воїна і дата смерті», «Вишні ще пам’ятають грози / і терпкий смак полину», «Вишні ще пам’ятають тюльпанові сни», «Очі сині —у сина залюблені», «Я не бачив їх два літа поспіль, / і який тепер син, не знаю зовсім… / Я два роки чув тільки постріли, / доки знову не став трьохсотим / пізньої осені. / Не фарбуй мій танк зеленим, / не фарбуй кольорами —він спалений!», «Так плачуть за мертвими… / З грудкою слів у долонях», «Віддай Світу / частинку ту, / Яка живе на межі свавілля. / Собі лишай лише теплоту, / І мед, / і сіль, / і солодке зілля…»…
А є знакові (принаймні для мене) цілі вірші, серед яких лейтмотивно-кредовий оцей:
У дівчини татуювання на передпліччі —
Дата народження воїна і дата смерті.
Дівчина, неначе дитина, — це так незвично! —
З поглядом безодні житейської круговерті.
Хто в тебе, дівчино, там, у світах потойбічних?
В ратному полі його зупинилась хвилина.
Небо тепер підпирає плечем чоловічим,
Душу свою залишаючи Богові й глині.
Жінка з татуюванням навчилась триматись
І дихати заново, і прокидатися вранці…
Жінка з татуюванням — молода матір.
Син їй всміхається.
Жінці не можна здаватись…
08.05.2024
Можна ще смакувати і смакувати гранатовим соком цього Логосу, цитувати і цитувати цю, невелику за фізичним, але глибоко-високу-широку за виміром духовно-душевним, Книгу, але наразі для Катарсису досить, а для Благодаті лише початок…
Будьмо і читаймо!
Ігор ПАВЛЮК