Чи ви чули щось про терлицю, сльоз, цокало – за кожним із цих прадавніх слів стоять, лежать, переховуються, як бандерівці в схроні, цілі пласти української словесності.
Коли перші, а згодом десяті тумани вкриють притомлену землю молошною задумою, і ця густа дрімлива паволока прониже легені всесвіту, – йдемо з мішками і вереньками до лісу, чистимо його від сухого листя й несемо, наталовані осіннім золотом, величезні кулі: овальні та круглі, але такі набиті, що за ними й не видно їх носіїв, і ті десятки-сотні божих пакунків самі сходяться з лісу на берег, перекочуються через кладку, яка тримається на чесному слові, та розбігаються межами до свої голих садків і садиб, бо ж не за горами холодна зима з тріскучими морозами, і пора ставити загату. Заздалегідь вирубані грабчаки й берези надійно кріпляться від навислого даху до землі з метровим інтервалом по горизонталі, перев’язуються міцно перевеслами з околоту, і той скелет із дерев’яних ребер наповнюється кукурудзєнков, бариболєнков, запашним сіном та іншим травостоєм-бадиллям, а зверху талується святошне листя. Знизу дорослі самі все припасовують, а як вже загата підросте за метр від дахівки, закидають туди найменших десантників, ось тут ми впригинці й топчемо цей ряст-золото, ведемо свій чи не перший надземний танець, і ці щасливі дрібушки-побігушки розважають усіх, а найбільше самих танцюристів, ще б пак: нехай би тато спробували влізти у ці вузькі лази-перелази, нори пронирливі, діри з віри, настояні на дивно пряних пахощах святої осені. Ще трохи ґрасуємо загату по-пластунськи, як сірі миші, снуємо незбагненні піднебесні маршрути, аж поки нас не стягають глянути на все це знизу, із грішних землі-подвір’я, зарослих паляничкуватим сльозом. Насамкінець старші ладнають віхті, прикладають драбини і доопихають, мов кишку, ті зяючі і сяючі гнізда-сантиметри аж доки сягає зір і руки-пальці роботящих селян. Загата готова! За день-два вона потахне, і тато самотужки або зі мною довопихатиме цю теплу перину для білої хати… Наступного року тато візьме мене косити сіно – там із бузьком-лелекою збиваємо росу, виловлюємо квіти, метелики, а найбільше коників та цвіркунів – і то самим поглядом, навздогін, може й наввипередки: з-під ніг виривається заєць, біжимо й ми, найперш до криниці, сплітаємо з рудки гостро-конічні закосичені шапки і летимо в них до воза. А вже день божий хилиться у вечір – пора гребти сіно і укладати аж до зір запахущу траву… А віз росте й росте, і я зовсім не дивуюсь, як мій тато на одній нозі та з протезом замість другої вибудовує дебелі щораз ширші на підйомі вершини, які знову ж таки трамбуються, а зайве висмикується. Вивершується дивовижна кубатура, ба й верхотура, яку закріплює „рубель” – довга уздовж воза, трохи гемблована паля. Я ще біжу і гладжу крислаті голови найбільшим соняшникам – а вже тато висаджує мене на самий вершечок із букетом квітів у руках для нашої мами, запрягає коней, вилазить на високий передок, і ми рушаємо додому. Мало-помалу віз пливе, живе, перехиляється з боку на бік, з ямки на ямку, нагорі з’являються перші зорі, а ще за який кілометр – небо всіяне без кінця і краю, зриваю цілі сузір’я, наповнюючи ними простір душі… І як той зрадливо рухомий світ не перекинувся – ще й розсуває обрії та виповнює зникому далечінь неспинними хвилями призупиненої миті, враженнями і преображеннями завжди нового світла, найтоншими і найкоштовнішими відбитками мільйонолітнього досвіду, який з таких прожито-пережитих практик виростає до містерії всепроникних істин і вільно тече-перетікає до Бога разом із вродливими туманностями Андромеди та братнього Чумацького шляху… На заїзд в’їжджаємо так тихо, що терпкий здогад завмирає навпомацки у розвидненій душі – сльоз уже сльозиться пречистою росою: дрібненькі та непримітні росточки зі стоячими й напівлежачими стеблами, з округлими, розлогими сердечновізерунчастими листочками на вершечках та рожевобілосинюватими квітами посередині зворушливо хвилюються під колісницею часу! Під осінь ці непомітні квіти стануть туго-зірчастими плодами, які ми звемо калачиками і поїдаємо пригорщами, але спершу обережно пробуємо на зуб. Дивним і дрібним цей сльоз був тільки на подвір’ї, а в заповідних місцях виростав на метр-півтора і зовсім не стелився. Серцевидні зарослі були густими й розкішними мальвовими садами на сонячних полях і полянах. Із чотирьох-п’яти рочків ми вже були пастушками, а в перерві між ранковим та післяобіднім пашенням йшли на кемпу, зрізали мураву на латання меж, вимазувались болотом та чорні, як негри, стрибали в обійми дівчини Стрипи, яка ще тоді була кришталево чиста і прозоро виднюща аж до дна. Ми запливали на другий берег, ген під лісом – там росли вербові корчі й стирчав пеньок зрізаного дерева: з нього ми давали джоґа сторц головою, раз-у-раз пливли на кемпінгову оболонь, ловили рибу під плитами для прання й вилежувались на сонцевій траві-мураві, в знемозі заривались у золотий прибережний пісок і мовчали, як риби. Це була золота доба нашого життєвого дбання, ми набирались росту і сили з води і сонця, землі і неба: рясно лопотіли п’ятами додому, дибали по густій траві і падали в сльоз непереможними енергетичними згустками, повними коштовного світла і неперебутніх знань. А перед хатою стояла терлиця, на ній тіпали коноплю – із того клоччя сукали нитки й ткали полотно віщої долі невтомні парки життєвого облаштунку. Полотно вибілювали мами й сестри, розстеляли на оболоні, тій самій округло-півострівній Кемпі зі строгою скульптурою янгола ближче від городів. Цей пам’ятник нашому дитинству стоїть досі з хрестом у правій руці й кожному промовляє своє. Ближче до осені та зими розпочинаємо військові дії: порох або сірку набиваємо цвяхами в саморобні із рурок мідні цокала – ударна частина кріпилась ґумкою, натягаєш привід і „пал-л-ль!” Звісно ж, у порівнянні зі справжньою зброєю це було дитяче цокання, але звук був переконливий і дим курився. Мене брали старшаки до участі в бойових діях за фантазійний склад ума та планування світлого майбутнього: восени чи влітку малював картинки оборони в зимових заметах та бліндажах-кучугурах із змерзлими запасами снігових куль, а взимку переходив до літньо-осінніх виправ – розписував маскування у травах, риття окопів, жваве будівництво оборонних куренів; тут головне – запастись дерев’яними мечами, луками і стрілами. За ці зручні на виріст побрехеньки й приобіцянки переможних звитяг мене призначили начальником штабу: вище над собою мав тільки командарма.. Якось голос крові і військовий обов’язок вступили між собою у гострий конфлікт. Молодший на три роки брат Володьо поривався до військової служби та реального протистояння «наших» «москалям» або «німцям». Але командир відігнав його, давши копняка. Я був зайнятий мапами і якось не зауважив інциденту. Ображений військовик підійшов до мене і сказав на вухо: „Дай му’ в ніс!” Я знав, що в командарма це слабка частина тіла, але ж він старший! І все ж переміг голос крові… Підійшов упритул, розмахнувся і вдарив. Кров з носа начальника не в жарт перелякала мене й оточення, і я кинувся навтікача. Мало що бракувало, щоб він мене наздогнав і „розмазав”, але я вже добіг до старої яблуньки, відв’язав пса, і той з гавкотом кинувся в атаку. Так закінчились бойові дії всередині нашої доблесної армії, що привнесло певну деморалізацію у військові лави. Але на другий чи третій день все призабулось… Іншого разу два парубки, пімщаючись за свого родича й сусіда, старшого, як він казав, від мене на три дні і якого я перед тим звалив із ніг одним ударом, захищаючи свого молодшого брата, кинулись за мною по кам’яній дорозі вздовж протилежних рівчаків. Я петляв від фоси до фоси, біг, як заєць, навмань, але неподалік від заїзду на наше подвір’я хтось із них дістав мене й ударом в потилицю припечатав до гостинця. Крові було чимало, але, як мовиться, „до свадьби заживе…” Що й казати – веселе життя українця: на небі веселка, кругом веселощі, а на сусідській вулиці гримить весілля… Якось мене, четвертокласника, запросили сестри-сироти зіграти на гармошці для гостей, бо грошей на музикантів не мали. В той час я самотужки вивчився грати марш „Від Бережан до Кадри” та вальс „Сама я рожу посадила”. Примостився на якійсь лавці чи кріслі та й зустрічаю старих-бувалих односельців знаною стрілецько-галицькою мелодією. До танцю ж – запрошую вже згадуваним народним романсом. Через годинку-дві згадали й мене: налили повний гранчак самогонки. До того я горілки в очі не бачив, але, щоб не впасти в чужих очах, випив залпом і ще хвилин десять не закушував. Чую, щось не те… Беру гармошку під пахви і городами через вузьку межу манджаю додому: одна нога в бараболю, друга – в кукурудзу. Ні разу не впав, лишень сварив себе легшими словами. Дома відклав струмент набік і звалився на бамбетель. До вечора протверезів, але вдруге спробував (і то – ледве сухого вина!) вже після десятого класу. Я хлопець допитливий: пробував і випробовував, а деколи й експериментував. Скажімо, пересолив смалець на байді хліба. Що тут робити? Вирішив нейтралізувати цукром, ну й, звісно, викинув суміш в помийницю, та це мене нічого не навчило: дотепер із шваґром п’ємо горілку з полинцем, а запиваємо медовою водою. Так само я полюбляю настоювати в одній упряжці протилежної дії корінчики: скажімо, хрін чистить, а живокіст в’яже – ось тобі й взаємодія протилежностей… Або він і вона… Якось із Дніпра прибув наречений моєї своячки – і я став йому за головного дружбу, а його молодша сестричка Надя була дружкою. Для мене 16-літнього це було вперше, ритуал ми відбули успішно та й пірнули у чисте небо – на пошуки зір. Говорив я високі й щирі слова, але й мовчання було напоєне здриганнями крові. Підпер Надійкою пліт, і щоб він не впав, мусив стояти, як мур. Перемовини й притуляння тривали вічність. Вже й молоді пішли ламати цноту, а ми до світанку спивали мед доторків і поцілунків. Дома впав я на подружнє ложе моїх кревних, які ще допивали своє, і провалився в солодку нірвану. Аж чую щось, відчуваю крізь сон, зриваюсь на рівні, вибігаю в сіни, а там – повне відро спілих вишень. Прибійна хвиля ніжних почуттів заливає все моє сердечне єство, лишаю двері нарозтіж, надягаю сорочку і штани, біжу через дорогу і вже наздоганяю мою кралю біля криниці. А пастухи женуть з поля, а ми, не соромлячись, тримаємося за руки, закохано вдивляємось одне одному в душу. Ми ще стояли, а сонце підпирало зеніт – розійшлись не розлучаючись. Коли машина рушила, відвернув очі повні сліз. Наше листування обірвалось, може, через рік. Надія вийшла заміж за якогось п’яничку – таких тепер повно і в західних землях… Отож, на цьому березі ми насвайбувались: ген із того боку відчалює човен печалі. Той, що проводить, приводить і переводить. Перевізницький… Кожна мова філософськи структурована – світоглядно, світотворчо; кожне слово – антонімічно значуще, поліфонічне, об’єднує цілу вервицю синонімічних, чимось подібних смислів: от і в нашій солов’їній зачепився я серцем за слово «гостинець». Це й «подарунок», і «шлях-дорога». Йде чи біжить дитя людське цим живим гостинцем, росте ще й мужніє в поразках і перемогах, пригодах і трафунках – аж раптом збагне на схилі літ, що всі ми гості на цій землі і самодостатньо вартісне людське життя – найбільший дарунок з рук Бога. А вже той годинник цокає і нагадує, що кожна історія має свій кінець, хоча вервечка людських життів і життєвих пригод воістину безконечна.
Богдан Чепурко.