- Здається, він народився у вогні, чи то у попелі після нього, — відзначила медсестра Леслі Бритт, дивлячись на нового пацієнта; дівочі очі зупинились на його вороному волоссі – такому ж, як в її сестри. Ровена! Серце защемило, немов уперше, і самотня сльоза прокотилася по порцеляновій щоці — від згадки про сестру, яка співає в янгольському хорі. Медсестру Бритт колеги вважають замкнутою, трохи дивакуватою, але пацієнти, навіть той зашкарубілий містер Дікінс, бажають бачити лише ту «молоденьку зеленоочку». (Її швидкі рухи завжди нагадують відбивання “Віденського вальсу” на клавішах фортепіано Challen, від чого ув очах поодиноких пацієнтів, які ще пам’ятають її Величність королеву Вікторію, запалювався давно згаслий вогник. Лише міс Бритт Френсіс Дікінс наважився розповісти, що спалює його душу: в часи Другої світової він був пілотом Hurricane, і Битва за Британію зжерла усю родину. Він воював як берсерк, бажаючи не стільки помститись фріцам, скільки… наздогнати свою сім’ю. О, як вона його розуміє! Леслі стала найкращою у школі медсестер не тому, що мала до того вроджений хист, а позаяк… глушила свій біль навчанням) Бернард Пенхалігон лише на мить затримав вугільно-чорні очі на непримітній медсестрі у світло-блакитній сукні, але від того погляду Леслі відчула потужний розкат енергії — немовби торкнулася чогось нестримного, що рветься до зірок. Тепер і вона збагнула — від цього мимовільного важкого та задумливого погляду її шкіра вкрилася крижаними сиротами, — чому його нарекли іменем The Iron-Souled Demon of the Dean – «Залізнодухим Демоном Діна».
Дощ. Вода, немов за часів Ноя, нескінченими потоками ізливається на землю. А ще та промерзла волога, що проникає крізь скло і одяг – здається, усе на світі, — й обвиває своїми щупальцями усе живе. “Якщо дивишся у безодню, то безодня дивитиметься на тебе” — ніби з тієї самої порожнечі проникла в голову думка. Леслі відвела кволий погляд від вікна, затягнутого вогкою пеленою, та перевела його на потертий том “Round the Red Lamp”, у якому за всю подорож не прочитала ані рядка. Тихий гул, ніби стогін людини, розрізає періодичний стукіт коліс — протяжне, тужливе завивання то з’являється нізвідки, то зникає в нікуди.
Установа для душевних хвороб округу Coney Hill виявилась саме такою, як і очікувала медсестра Бритт. Стара вікторіанська будівля, похована від сторонніх очей смугою лісу, ніби проросла з минулого віку. Думка про те, що ця похмура твердиня могла б стати оселею графа Дракули, лише потішила її. Ще той напис на відполірованій до блиску табличці біля воріт, який вона встигла розгледіти у спалаху блискавки. Per Obedientiam ad Sanitatem. Через покору до здоров’я. Раніше подібні гасла не викликали у неї почуттів – Леслі бачила такі повсюдно, але… ті фотознімки у газетах… Arbeit macht frei. Jedem das Seine. Ті живі скелети…. Вони в ній щось остаточно зруйнували, поглибили прірву (із якої вона дивиться на світ), проте водночас і загострили почуття справедливості. Через це відмінниці Леслі Бритт не знайшлося місця в престижних шпиталях Лондона – дівчина стала невблаганно відвертою, як голос совісті. Дивакуватій медсестрі запропонували місце у цьому забутому Богом притулку – чи то через пам’ять про її навчальну успішність, чи то через дефіцит сестер, може, в опікунській раді ще й не чули про її минулий досвід, – та пообіцяли шість десятків фунтів на місяць. Так міс Бритт опинилась в Коні-Хілл — темному асайлумі для душевнохворих.
Тиша. Беззвуччя в палатах та коридорах відчутно дисгармоніює із затяжною бурею за вікном. Дощ, якого вітер, мов маріонетку, кидає з боку в бік, вгризається у вкрите памороззю скло, закутавши будівлю у вологий кокон. Суворологічні переплетення напівтемних коридорів оповивають душу Леслі; монотонне мінорне поскрипування важкого візка, однотипні маніпуляції й ледь чутні зітхання пацієнтів приспляють розум глибоким летаргічним сном. Що довше нещасні перебувають тут, то більш сірими стають – їх особистість розчиняється в прописаних препаратах, а єство поглинають стіни: людину закривають сюди на все життя, і геть усе у неї відбирають.
Ранки стали схожими на вечори — безформена рутина поглинула медсестру Бритт. Поки решта сестер гають вільні хвилини за порожніми розмовами, вона проводить час із тими, хто зберіг себе у замкнутому циклі. Із містером Дікінсом Леслі віднайшла свою Атлантиду — прихисток від застояного, затхлого відчуження в’язниці душі. Одначе, місцем ЇЇ ув’язнення є ця добровільна далечінь чи… сама вона? Її Ровена знайшла б для неї компасні слова…
Як часом протилежні рішення визрівають у голові Мервіна Вейнема — загадковий туман епохи: можливо, на плечах головного лікаря таки сидять янголятко та демон; мешканців то позбавляють залишків прав, то раптом обдаровують березневим промінням привілеїв. Книга стала найвідчутнішим дарунком адміністрації – дарма, що лікарняна збірня скупа, як вечеря солдата. Вважається, що інтелектуальна робота “може нагадати деяким нашим гостям макет зовнішнього світу та пришвидшити їх інтеграцію в нього».
Наприкінці кожного місяця, у повечір’я, вільний санітар чи медсестра наповнює масивний буковий візок випадковою літературою й везе до тих нечисленних обраних, чиї двері помазані кривавою міткою. Вподобання міс Бритт ідеальною партією лягли на нотний стан пацієнтів: найчастіше обирали книжки Орвелла — від “У злиднях Парижа та Лондона” до “Доньки пастора”, сторінки в яких вже майже зітліли під впливом численних рук; але справжньою дивовижею став цнотливий примірник “Старого і моря” Хемінґвея – містер Дікінс неприродньо швидко вихопив його й притис до грудей так, ніби бажаючи захистити від впливу цих стін. Обхід закінчується восьмою палатою, на якій „8“ невідь-чому застигла горілиць.
На ліжку, явно власноруч перетягнутому до вікна, лежить, мов Ісус в скульптурі Мікеланджело (дуже специфічна застиглість, зумовлена дією препаратів?), Бернард Пенхалігон. До цього медсестра Бритт бачила його лише побіжно — у коридорах чи маніпуляційній. Проте Леслі закарбувалася в свідомості ще й інша деталь: «Тускуланські бесіди» Цицерона… в оригіналі! У його глибоких, як її безодня, пронизуючих, проте не колючих очах вона прочитала: «Вони використовують латину, щоб скорити мене, а я використовую латину, щоб залишатися вільним». У цьому магнетичному чоловікові вона побачила те, про що читала в австрійському медичному журналі, те, що вона щодня бачить у дзеркалі власної душі.
Густа темрява мляво тріпотить навколо самотньої постаті у найвіддаленішому закутку; наелектризоване синявою світло розлилось по столу, освітлюючи старі рубані шрифти на пожовклих чи то від пальців, чи то від часу аркушах. В закритому архіві допитлива медсестра знайшла той самий номер “Archiv für Psychiatrie und Nervenkrankheiten”, який читала під час навчання; на ламких, пропахлих гаром тисяч життів сторінках Аспергер препарував душі дітей, що перебували у полоні власного відчуження — маленьких вчених із феноменальною пам’яттю, чий розум нагадував новітній ядерний реактор на холостому ходу.
Вона повернулась до нього за два дні: формально щоб зробити заспокійливий укол, а поза тим… Дівчина дістала “Моральні листи до Луція” й обома руками простягнула Бернарду. Його очі спершу недовірливо обвели поглядом медсестру, заледве не проштрикуючи, а потім… розширились, коли завмерли на золотавому латинському написі. Чоловік лиш на мить зазирнув в очі цій прибулиці — цього, здається, вистачило, щоб прочитати її до останнього рядка, — а тоді мимоволі торкнувся долоні, приймаючи дарунок.
В Леслі прокинулось давно приспале, її переповнила енергія, темна потужна енергія, що випірнула з тріщин душі; а серце перетворилось на вулкан, який почав вивергати кров нестримними потоками – благоговійна любов. Їх безмовне порозуміння швидко переросло в щось зовсім нове — обпікаюча хвиля накрила Леслі Бритт. Ці розбурхані тіні зачали досліджувати найсокровенніші, найвіддаленіші кутки одне одного; чорний дрізд нарешті пронісся душею.
Я гралася в раю, де сонце золоте
наївні сни мої плекало і манило,
та світ прийшов — і все, що в мені квітло,
він розтрощив, мов ляльку, без жалю і сили.
Оті уламки… я збирала їх в пітьмі,
де небо помарніло, вкрите димом,
і те, що вчора бачилось святим мені,
тепер лежить розбитим і незримим .
В неділю обірвалось усе, помарніли й так свинцеві хмари, а дух янгольський забрали із землі – немов диявол вирвався із надр. Бернарда вилучили. Леслі тоді була в іншому крилі. У вежу попід небесами супроводили його. Й в жертву принесли. Трансорбітальна лоботомія. Мозку препарація. З екстатичним задоволенням білі жреці вивчали Пенхалігона.
Але з отих руїн, із попелу і глини,
Я виліплю нове, живе причастя.
Бо навіть там, де рай згорів дотла,
В розбитім серці ще тремтить надія на щастя .
Самотня фігура застигла в храмі St Mary de Crypt, її погляд завмер на вітражі, не такому пишному, як у Кафедральному соборі, але не менш величному, ніж вбрання Ісуса. Прохолода, що лине з-під підлоги — земля ніби парує зрання, — контрастує з огортаючим теплом від промінчика, який, проникаючи крізь різнобарвні скельця, переливається калейдоскопом дорогоцінних самоцвітів.
Леслі Бритт, вже осяйна, але досі із змарнілими відтінками на обличчі жінка, відвела погляд й торкнулась заокругленого животика. На її вустах заграла відчужена усмішка, а по жилах розтеклась приємна колюча прохолода. Лікарні більше немає — вершником апокаліпсису став пан на ім’я… Сімон Візенталь.
По храму пронісся запах полину й Леслі провалилась у сімейний спогад — ту останню щасливу мить по завершенні війни. Старша на сім років Ровена поєднувала в собі матір та найкращу подругу — як же вона вміла запалювати зірки навколо Місяця! Їх батько, професор античності, Максиміліан дав їм більше, ніж міг дати – передусім доступ до безмежних знань. Вони тоді відвідали мандрівний атракціон, що розгорнувся на подвір’ї кампусу місцевого коледжу: у задушливому мареві дизельного чаду та лихоманкового неону, що розрізав морок, панувала атмосфера приреченого захвату, де за зачиненими пологами балаганів публіка шукала марення смислів у сухих пальцях френологів, які зчитували вирок долі з холодних вигинів черепа чи нервових розчерків пера на папері. Коли сонце почало тонути в масній копоті надвечір’я, фургончик виграв свою деренчливу мелодію, і Ровена простягнула нам небачену раніше розвагу — яскраво-фіолетові ріжки з екзотичним присмаком пармської фіалки, що танули на язиках солодким парфумерним туманом. Ми сміялися, замазуючи губи цим ефемерним кольором, й лише на мить здалося, що під звуки механічного меланхолійного дзвоника тіні навколо нас стали гротескно видовженими, а обличчя морозиваря в глибині фургона лишилось абсолютно нерухомим, наче застигла єгипетська маска.
Органіст ще на службі помітив дівчину, що відчужено сиділа біля колони; її зволожені очі вдивлялись то в святих, то в Ісуса на розп’ятті, а усміхнені вуста немовби безперервно спілкувались з ревенантами. Переживши свій екстаз, вона торкнулась потилиці й густі вогненні пасма хлинули вздовж спини. Перед виходом він помітив назву книги, яку лівицею міцно притиснула до грудей — «Путівник Бредшоу». Вона попрямувала до виходу легкою ходою, немов саме Провидіння несе її, лиш на мить повернувши до нього незмінно глибоке вермеєрське обличчя.
4–28 квітня 2026 року,
Глостер, Англія/стольний град Київ.
Лілея Вишневецька
Leave a Reply