…Бо ж сказано: сподівайся, надійся на Господа всім серцем своїм. А на розум свій не покладайся. Я, таки, керувався цією біблійною мудрістю, полишивши свою успішну університетську кафедру етнічної психології та діалектичної ментальності. Не зійшовся з керівництвом „вишу” щодо новітньої програми навчальних курсів та відповідної методики начитки лекцій. Чи було мені кепсько з цього приводу? Напевне, що так!.. Але ж надія присутня, у помислах, ділах, завше. Отож з’явилося більше часу для моїх письменницьких інтересів. Занять фізичними вправами з навантаженнями у спортивному залі. Щоденних прогулянок парком. Для цього я й переселився у старовинний особняк на дві сім’ї поблизу Стрийського. Я вклав інвестиційні кошти у це добротне помешкання, рятуючи гроші від інфляції. Довший час воно було моїм надійним резервом. Подеколи заходив, аби розчинити порожнечу кімнат людським духом. Іноді тут приймав гостей, провадячи для них екскурсії анфіладою приміщень, заставлених старовинними меблями. Завжди пишався їхньою музейною цінністю, піддаючись власницьким інстинктам та іншим егоїстичним почварам. Зрештою, саме ця атмосфера, змішаних попередніх епох і затишок архаїки; великої енциклопедичного розмаїття бібліотеки, дозволяли мені потроху долати незворушну твань затяжної життєвої кризи.
…Поруч з моєю будівлею був один із входів у згадуваний Стрийський парк. Отож, я щодня зранку прогулювався алеями з різнодерев’ям: від знаних мною порід до найекзотичніших. Без звичного поспіху-невстигання кудись, без особливих практичних цілей… Сидів поблизу озерця, годував лебедів. Нерідко, спілкувався з випадковими сусідами по парковій лавчині.
Саме тут я почав спостерігати певну дивну річ. У цей день на прогулянку я пустився ввечері, бо зранку лляв затяжний осінній дощ. Людей майже не було: лише випадкові перехожі, що коротили собі шлях через парк. Дорогою загачив носаком черевика якусь невеличку колоду, аби не заважала перехожим. А вона виявилась зовсім порожньою всередині. Лише темна кора формувала її обсяги. Таки незвично. Я почав приглядатися до дерев, що росли обабіч і виділив для себе подеякі, що на відміну від інших, чорніли безлистяними силуетами. Торкнувся одного з них. Воно злегка затріщало та упало на землю, наче підкошене. Ось ще одне. І ще… Приглянувся до стовбурів: вони порожніли, охоплені лише зашкарублою корою. По тім – ще та ще… Результати – однакові. Щось виїдало деревину. Направду, відчув незвичне таке, ніби перебувало у стані зміненої свідомості. Небачене-нечуване відбувається з цим дерев’ям. Аж ув очах потемніло…
Наступного дня я мав розмову з паном Дзюником, садівничим парку. На мої запитання, щодо дивної хвороби дерев, той відповідав небагатослівно. Мовляв, проблема існує. І уже давненько працює комісія міського управління охорони природи. Проте, віз і нині там. Висновків, принаймні він, не знає. Оце й – все.
…Я продовжував спостерігати за деревами. Якось пішов поза брукованою стежкою в глиб заросляка й помітив, на цей раз, що якесь „воно”, напіврідка, сталево-сіра субстанція, виглянула з дупла і швиденько відреагувала на мене, ховаючись у глибині клена. Я, не гаючись, підбіг до дерева, вдарив п’ястуком по стовбуру, побачив, що той переламався, невисоко над землею. Униз провадила наче випалена, у приземній частині дерев’яного, діра, крізь неї загадкова рухома субстанція, мабуть, і втекла під ґрунт.
…Добре пам’ятаючи: усе, що коїться поза твоєю волею, рано чи пізно може узалежнитись від тебе. Почав приглядатись у цьому великому притулку дерев, аби виявити та докладніше пізнати розрідженого монстра.
Незадовго побачив, як у прибережному озерному човнику з’явилася ця впізнавана їдуча драглиста істота. Але ж щойно я наблизився, як слизь плигнула на дно плавзасобу та вмить, пропаливши дерев’яне, зникла під водою.
Але найцікавіше сталося згодом. Я сидів на лавчині поряд з водоймою. Зненацька загомоніли лебеді, що здавна жили тут у маленьких дерев’яних хатинках, зведених парковими працівниками зумисне для цієї сім’ї пернатих. Отут і з’явилася чýпа-чýпа, як я для себе уже, чомусь, назвав цю диковину. Поруч з одним з лебедиків заясніла срібним відгомоном знайома, неправильних форм, пляма. Одначе, птах не помітив її одразу. Отож продовжував чвалати і ненароком наступив на чýпу-чýпу. Одразу частина його перетинчастої лапи стала схожою на деревне вугілля, одламалась, розтрушуючи порох травою. Лебідь видав якийсь пронизливий звук, зовсім не характерний для цього птаства, і, шкандибаючи, поволікся до своєї оселі. А потворна маса, непомітно зникла в густій траві приозер’я. Я дещо розгубився, з’ясувавши для себе, що монстр може спалювати навіть живу плоть. На цей раз із парковими службами я не зв’язувався. Вирішив діяти по-іншому. Ще працюючи науковим співробітником у музеї народної архітектури та побуту у Львові (саме так він називається), познайомився з Анізією, карпатською мольфаркою. Вона допомагала нам, музейникам, очищати від заговірної скверни деякі архітектурні об’єкти. Пригадую, як довго та настирливо займалася однією зрубною криницею з карпатського села. І нечисть таки відступила. Зараз цей об’єкт вабить відвідувачів у діючій експозиції сканзену. Дістатися до садиби цієї жінки було непросто. Частина шляху долалася по кам’янистому дні висохлої річки. Отож звернувся до свого давнього приятеля Ігорчика, саме так його кликали. Мав неабиякий досвід подолання автоперешкод на відповідних змаганнях. А, головне, його власне авто є позашляховиком. Потужний двигун та міцна ходова частина дозволяли „японцю”, так назвý машину, не маючи ніяких рекламних угод із цим автовиробником, подужати майже все. Ігорчик не одразу погодився, але моя обіцянка подарувати давній гуцульський пістоль, що його, можливо, носив за своїм чересом сам Олекса Довбуш, просунули справу. Домовились про гірську мандрівку.
Не зволікаючи, подалися в гори. Долали, насправді, складну дорогу, згодом – той самий річкодонний путівець. Проте Ігорчиків досвід, водія з подолання перепон, зробив свою справу. Таки дісталися без особливих пригод. Тут не дуже застановлятимусь на побуті. Втім, скажу, що карпатська оселя Анізії – старовинна, відповідно начинена давниною: не тою, що – мотлох, а тою, що – антикваріат. Жінка привітна, світлоока, середнього віку. Одразу зізналася, що чекало нас. А звідки дізналася? – відповіла, що сорока на хвості принесла. Тож, одразу до справ. Поки Ігорчик тинявся, заглядаючи у кожну шпаринку, закритим зі всіх боків, подвір’ям-ґраждою; насправді цей тип карпатської забудови – втілення майстерності народних будівничих, ми з Анізією зайшли до господи та розговорилися. Так, ця мудра жінка добре зналася на закономірностях карпатської магії та засобах подолання такого роду прикростей. Одне слово, щось почала готувати вже паралельно з розмовою, час до часу позираючи на мене своїми лагідними очима. „Добра жінка”, – подумалось тоді. А ще: „У такій безпросвітній глушині й сама? І дає собі раду. Напевне, знає щось таке, чого не ймуть інші. І це її тримає”. Знову вона подивилась у мій бік так, наче зчитувала думки…
Від’їжджали. Я – з флаконом якогось синьо-сріблястого піску, Ігорчик – з керамічною посудиною, по вінця виповненою печеною картоплею по-селянськи та шматками вареної баранини. Анізія постаралася. Дорогою ми смакували стравою на мандрівку. Згадували цю особливу жінку. Перемовлялись скупо. Сутеніло.
…Якогось дня, уже в надвечір’ї, знаючи, що ця мінлива потвора осоння не любить, я скерував свою ходу до Стрийського. З бокового входу, що поблизу нього, я мешкав, це було зовсім поряд. Присів на облюбовану лаву та почав спостерігати за довкіллям, звісно, маючи при собі сипучу речовину від мольфарки. Тут, зізнаюся, алгоритм поведінки з цим засобом любомудрка навіть записала мені на клаптику паперу, що зараз лежав у кишені мого бордового клубного піджака. Але я засвоїв дії та їх послідовність, що мав зробити, то й не хапався за підказку. Впали сутінки. Я доскіпливо спостерігав усе доокіл, реагував на кожен, навіть малопомітний, рух. Вичікував. І таки з’явилося. Чýпа-чýпа, не кваплячись, просувалась у бік розкішного дерева канадського клена, що тихцем стояло собі, не відаючи про злостиву небезпеку. Я, звісно, кинувся до желеподібного одоробла та, не гаючись, обсипав його по колу порошком зі старовинного флакона. І „воно” зупинилось наче вкопане. Я, не вгаваючи, обси́пав по колу вдруге та втретє!.. Ось тепер „воно” вже втекти не зможе. Залишки засобу висипав просто на „звіра”, що водночас заметушився. Одначе, за межу концентричних кіл уже вибратися не потрафив. Я відійшов до своєї лавиці та вже звідти побачив, як вибухнув іскрометний стовп і все заволокло зеленявим димом. Ще якийсь час не вщухало… Коли розсіялось, я підійшов до місця страти желеподібного: лише жменька звугленого попелу залишилась від одоробла. Тут пригадались слова мольфарки Анізії: „…Те, що з’явилося нізвідки, туди й повернеться”. Для певності я пожбурив у це місце велику каменюку та не кваплячись попрошкував додому.
Згодом я розповів про ці події знайомому мікробіологу. Він уважно вислухав, у якихось місцях навіть підтакував і ствердно кивав головою. Втім, підсумовуючи сказав: „Ти, напевне, випробовуєш на мені своє чергове письменницьке „фентезі”. Тоді подумалось: „Ось яка дивина з легендами: часом, усе, що є в них – правда”.
Віктор Палинський