«Шантарам» Ґреґорі Девіда Робертса – історія втікача з австралійської в’язниці…

Перегортаючи сторінки роману, опиняєшся в різних куточках світу, та здебільшого дія відбувається у трьох країнах: Індії, Пакистані й Афганістані. Цей незбагненний схід давно вабив мене своєю неприступністю, самобутністю, яка європейцям не завжди зрозуміла, через що його мешканці здаються нам дикими й неотесаними.

Проте, коли читаєш «Шантарам», виникає відчуття певного когнітивного дисонансу. Адже, афганці, хоча й живуть у горах і ведуть примітивний, напівкочовий спосіб життя, та є відважними воїнами, рішучими господарями власного дому, доброзичливими до гостей. Індійці ж мешкають в імпровізованих будиночках з фанери й картону по 8-10 чоловік. Туляться у бомбейських нетрях, серед куп сміття і за повної відсутності інфраструктури, та виявляються щирими й відданими друзями, а негаразди лише згуртовують їх.

Свого часу я натрапила на серію відео одного білоруського мандрівника, який саме побував у пакистанських містах Кветта і Карачі, бомбейських нетрищах (усі ці місця згадані й у романі). Відео вийшли під назвою «Хочу додому» («Хочу домой»), адже зосереджені були не на туристичних принадах, а висвітлювали менш привабливий бік життя країн: бідність, злидні, тероризм тощо.
Подібні сюжети про мандри, такі «непричесані» мені більше не траплялися. Ось, до речі, посилання на ці відео – їх, як на мене, дуже варто подивитися:

Девізом історій із серії «Хочу додому» став висновок автора: «Є погані країни, та немає поганих людей». Саме цей висновок спадає на думку під час прочитання роману Ґ. Д. Робертса.

«Шантарам» з тих книжок, дочитавши яку, відчуваєш, ніби закінчилась якась історія у твоєму власному житті, а герої стали такими рідними, що за ними починаєш по-справжньому сумувати. Таке ж відчуття виникає, коли дуже довго живеш поряд з людьми, щодня бачишся з ними, розмовляєш, знаєш їх краще, ніж власних родичів і раптом кудись переїжджаєш, а вони залишаються в минулому як світлий і сумний спогад.

11.01.2019