Мандрівний фестиваль документального кіно Docudays UA на Тернопільщині представив спеціальну подію, приурочену до 75-х роковин вигнання нацистів з України, яка цього року відзначається на державному рівні. Нею став перегляд та обговорення фільму “Шлях до гір” з участю його режисерки Міколь Рубіні. Фільм змушує замислитися над трагічними долями людей, що пережили Другу світову війну та збереженням історичної пам’яті про них. Перші перегляди стрічки у програмі Мандрівного Docudays UA пройшли у містах Тернополі, Чорткові та Бучачі.

 

Родинні корені Міколь Рубіні пов’язують її із Західною Україною. Дідусь Міколь на прізвище Тагер мешкав у селі Ямна поблизу Яремча. Уся його родина загинула тут у роки нацистської окупації. Врятуватися зміг він один.

Сюжет стрічки, здавалося б, обіцяв бути доволі тривіальним – онука хоче відвідати малу батьківщину дідуся, оповиту його романтичними спогадами, почутими у дитинстві. Можливо навіть вдасться побачити будинок, фото якого збереглося у дідусевому архіві. Але приїхавши до Ямни, Міколь стикається з театром абсурду, подібним до описаного Францем Кафкою у його “Замку”. Мешканці села виявляються заручниками безпам’ятства і мовчанки про події Голокосту. Земельна ділянка, на якій стояв родинний дім дідуся, перебуває у приватній власності невідомого нікому небожителя. Навіть проникнути на неї Міколь не вдається. Тут охороняють те, що нікому не потрібне і нічого не варте. Але забувають те, чого не можна забувати. Тут мовчать про те, що вимагає висловлення, інакше воно стає поперек горла і не дає спокійно жити. Спроможність до відвертої розповіді тут відкриває лише алкоголь.

Розповідь чимдалі набуває все більш парадоксальних рис:  дівчина-італійка ще не раз приїздить до далекого українського села для того, аби збудити у його мешканців  пам’ять про те, що відбувалося тут 75 років тому. Щоб відновити їхню спроможність говорити про це. Міколь переконана: історичну пам’ять необхідно будити заради того, щоб трагедії, подібні до Голокосту, не мали шансу на повтрення. Що насправді змова мовчання про Катастрофу є її продовженням.

Фільм рясніє багатьма символічними образами, красномовними сценами мовчання і темряви. Вони промовляють, як застереження – ми не маємо гарантій від повторення катастроф  у майбутньому. Людська гідність все ще не стала універсальною цінністю, зрозумілою для усіх. Люди толерують  несвободу і в них самих уживається  готовність до поневолення інших. Живе готовність стріляти у живе – просто заради пострілу. А приспана  пам’ять про гіркі уроки історії лише вивільняє ці химери…

Стрічка Міколь Рубіні виявилася непростою для публіки. Але жваве обговорення  після кожного з переглядів свідчило про те, що вона збентежила розум і уяву.

Тож Міколь недаремно була тут.

Олександр Степаненко,  ГО «Гельсінська ініціатива – ХХІ»