Хотів би сказати про Євгена Барана в рамцях його ювілею і штрихами докластися до створення ще не намальованого портрета цього письменника, критика, есеїста, літературознавця, доцента Прикарпатського університету, голови Івано-Франківської обласної організації НСПУ, лауреата численних премій (їх десь за десяток).

Що може сказати такий нескромний у своїй скромності літератор про критика Євгена Барана? Лише добре слово, за яким поважна опінія добре знаного в Україні і навіть поза її межами, професійного і уважного читача (за визначенням самого Євгена) численних а дуже численних книжок. Закиди про лаконічність оцінювань і висловлювань не впливають на статус професійного відчитання. Можна сказати речення, і це буде правда, а можна громадити словеса і це будуть лише словеса.
Євгена Барана втретє обрала письменницька спільнота області чільником івано-Франківської організації Національної спілки письменників України, хоча дві попередні каденції не були спокійними, але й не були нудними. Внутрішні «войни» тривали доти, доки Євген зрозумів, що найскладніше воювати із собою. Його всюдисущність вже давно стала «притчею во язицех», а Михайло Батіг одного разу прозвав Євгена «пілігримом»: «Будуть у нас кращі голови, але такого пілігрима вже не буде»…
Євген Баран бере людей своєю самовіддачею і особливою приязню у стосунках. інколи його важко зрозуміти і важко сприйняти, а потім ще важче не сприйняти і не ображатися. Те балансування Євгена у спілкуванні і вчинках виправдовується його безкомпромісною компромісністю, коли йдеться про інтереси громади.
Повз нього не промайне жодна презентація нової книжки, літературна акція-подія, пошанування ювілярів, відкриття анотаційно-меморіальної дошки чи виставки художніх творів, де буде Євгенів обов’язковий і кваліфікований спіч, через який, як шило з мішка, протикається ерудиція і вміння дати вартісну оцінку.
Не знаю, чи підраховував Євген всі книжки, які прочитав за своє не таке ще й довге життя. Здається, колись проговорився, що близько десяти тисяч. Гадаю, се не має великого значення. Головне, що він не розчарувався в українській книзі й пропагує її, як запеклий неофіт. Свідчення чого — сотні матеріялів, які написані сим чоловіком. Він є чесним інтерпретатором, хоча його називають в’їдливим і дошкульним. Дехто з письменників і досі не може пробачити Євгенові його категоризму. Не розуміючи, що це не категоризм, а риторичність запитань, які він ставить передусім собі. Окремі з них навіть пропонують вдатися до терміну «баранівщина» як взірець одіозного критичного писання. Євген же на цей рахунок жартує так: хіба усі барани мої родичі? і піджартовує, що українська література розвивається між «баранознавством» і «качканознавством»ѕ А відомий польський поет Юзеф Баран при знайомстві з Євгеном сказав майже крилату фразу, що кожна література повинна мати свого Барана.
Євген добрий, іронічно-самоіронічний, що і рятує його серце від цього прекрасного життя. Він вимогливий. До людей, але найперше до себе, і це дає йому право говорити правду. А правду в літературі мало хто любить. То вже такий його льос: терпіти за правду, щоб бути чесним, і цим міряти людей і життя. Не боїться помилятися, бо може попросити пробачення, а це риса людей шляхетних.
Євген — не лише читач-критик, літературознавець, хоча й цього вистачило б для власної ніші в літературі. Й інші жанри також підкорилися його перу. Великий інтерес у читачів викликала книжка Євгенових спогадів «Дев’яності навиворіт». Тут лише невеликий пласт його життя, спілкування з приятелями, людьми, з якими зводила доля, переосмислення подій і фактів власного буття, поступове проникнення у літературні середовища. Книга «Тиша запитань» вмістила на своїх сторінках Євгенову есеїстику про письменників і книжки, роздуми про літературу і життя.
Останнім часом Євген зумів позиціонувати себе як автора лаконічної форми, невеликих афористичних текстів, які він сам назвав «брюггенізмами», віддаючи належне своєму старшому колезі і приятелю, харківському критику, перекладачу і афористу Володимиру Брюррену, який вже роками пише таку своєрідну прозу. Така література вимагає особливої зібраності і зосередженості думки, вміння лаконічно висловити певну мудрість, із зерняток скласти мозаїку буття людини в світі, не збитися на банальність. Це Євгенові, за словами Мирослава Дочинця, вдається. Найкраще із таких писань склало недавно книжку під метафоричною назвою «Недописана книга».
Євген в своєму житті послуговується трьома народними прислів’ями. Перше: «Під лежачий камінь вода не тече». Друге: «Тихіше їдеш — далі будеш». Третє: «На ображених воду возять». Він і дотримується цих мудрих правил. Але це не значить, що можливо втиснути його особистість у прокрустове ложе лише народних висловів. Його портрет набагато повніший і не вміщається в рамці мого ювілейного тексту.
У письменника, а Євген є ним, вільного часу не буває. Поза основною роботою є громадська місія, є спілка, яку йому вдалося органічно поєднати зі своїм трибом життя. Євген зумів надати і ваги кожному письменникові, а вони, своєю чергою, допомагають йому. Він йде з тими, хто готовий йти, і коло однодумців розширюється…
Тож вітаючи Євгена Барана зі знаковою датою народження — 55 літ — хочу побажати не розчаровуватися на життєвій і творчій дорозі. Бо люди, які його розуміють і підтримують, завжди з ним…

Василь БАБІЙ,
заступник голови Івано-Франківської обласної організації НСПУ.