Нелю, Нелю – гукали навздогін жінці, яка чимчикувала до вагона. Неля різко повернула голову і зі злістю процідила: «Я те не люблю!». – «Та ти так охрещена». – «Я Неля».
Бідна Неля… Не знає й не чула, видно, бідолаха, що в нашій мові при звертанні треба послуговуватися кличним відмінком. Тату, сестро, Іване, а не тато, сестра, Іван. «Ой не шуми, луже, зелений байраче!», – співається в народній пісні.
У часи радянського мовознавства, коли провадилася тотальна русифікація української мови, на пні знищувалися питомо національні форми, що різнили нашу мову од «братньої» російської. Так, були стерті закінчення –и у словах «радости», «бадьрости»; забуті числівники «дев*ятдесят», «двіста; насаджені чужинецькі слова «товариш», «комсомол», «здраствуйте», «прівєт».
Сьогодні кличний відмінок поступово, але вперто пробиває собі дорогу, все частіше вживається в усному і писемному мовленні. До того ж, навіть у складних звертаннях обидва слова вживаються у кличному відмінку: «пане професоре», «пані директорко», «брате Миколо». Це абсолютно є нормами української мови.
Як бачимо, безглуздо роздратована пані Неля аж ніяк не мала рації, коли до неї звернулися «Нелю». Був, направду, правдивий Кобзар у своїх змістовних словах: «Якби ви вчились так, як треба!…». Однак учитися ще ніколи й нікому не пізно, лише була б до цього охота.
Зиновій Бичко,
член Національної спілки журналістів України