Уже котрий день поспіль яскраве, тепле сонце щиро вітається з нами. “І вчинив Бог обидва світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб воно керувало ніччю, також зорі. Бут. 1:16”. На душі намотується клубок любові, спокою, добра та миру. Наяв відчуваєш Божий Промисел, хочеться невідворотно робити оточуючим лише добрі справи, нікого не соромлячи і не засмучуючи.

За Матвієм, Марком та Лукою (Мт. 17:1–6, Мк. 9:1–8, Лк. 9:28–36), одного дня Ісус узяв із собою трьох апостолів: Петра, Якова та Івана, — і привів їх на «високу гору», яку часто ототожнюють з горою Фавор. Там на їхніх очах він «переобразився»: його вбрання стало сліпучо білим, а обличчя засяяло, мов сонце.
Весняне сонце, як дівчини серце.
Сонце — батько, місяць — вітчим.
Сонце гріє, сонце сяє — вся природа воскресає.
Хай у наших серцях вічно горить сонце любові та щирості, любімося й поборемо всяку скверну!
Наприкінці пропоную притчу про сонце: Якось Сонце, оббігаючи, як завше, Землю, помітило серед трави незвичну тваринку, якої раніше не зустрічало. Та й поведінка її була якась дивна: вона ніби щось шукала, тупцюючи на місці, чи не знала куди йти. — Егей, ти хто, і що ти тут робиш? — гукнуло Сонце.
— Ой, не дивися на мене так пильно, ти мені робиш боляче — відказала тваринка.
— А що ж я такого роблю, що тобі від мене боляче? — Здивувалося Сонце.
— Тут занадто світло, я нічого не бачу і не знаю, де моя приємна темна нірка, — відповідає незнайомець.
— Дивно, чому ж ти нічого не бачиш, адже я так яскраво свічу. — Ніяк не могло второпати Сонце. — А що таке темрява? Та й назвися, хто ж ти такий?
— Мене звати Кріт, я живу в нірці під землею, там завжди приємно, прохолодно і темно. Ой, нарешті я знайшов свою нірку!
— Зачекай, — гукнуло Сонце. — Я хочу подивитися твою темряву, скільки ходжу по землі не чуло про неї і не бачило.
— Ось заховаюся в нірці, — відповів Кріт, — тоді заглядай у неї скільки хочеш, бо надто ти сліпуче. Але тільки заглянь, ще бракувало мені в нірці тільки світла, — і він зник у підземеллі.
Сонце, скільки можна було, нагнулося і заглянуло в нірку. Уважно роздивилося, заглянуло в кожну щілинку, розігнулося, потім з недовірою нахилилося над ніркою ще раз.
— Напевне, мене Кріт обдурив, — подумало. — Ніякої темряви я щось не бачу. Ну нора, звичайна дірка в землі, грудки, корінці, а де ж темрява?
Неподалік у пилюці порпалася курка.
— Гей, приятелько, — гукнуло Сонце. — А тут у вас десь є темрява?
— Ну, звичайно ж, — відказала Курка. — У мене в курнику навіть зараз темно. А вночі, то взагалі хоч в око стрель.
— А можеш мені показати її?
Курка здивовано подивилася на Сонце, мало що розуміючи.
— Дивись… Тільки що там дивитися… Темрява як темрява…
Сонце зазирнуло в курник, ретельно обнишпорило всі закутки й розчаровано озирнулося на Курку.
— Та нема там ніякої темряви… Звичайні стіни, звичайні жердини, купа соломи, а темряви немає…
— Не мороч мені голови, нічого я не знаю, — курка байдуже одвернулася і за мить зникла у хмарі куряви.
На цьому пригоди Сонця тільки почалися. До кого вона тільки не зверталася за допомогою!
Усі впевнено казали, що темрява справді існує, люб’язно погоджувалися показати йому її, але нікому цього не вдалося. Хоч плач, темрява, яка щойно була от у тому закутку, у тій от ущелині, у тамтій гущавині, десь зникала, як тільки Сонце туди зазирало.
— Обманюють, — думало Сонце. — Сміються з мене. Ніякої темряви немає. Я що, сліпе, хіба не бачу… — і воно ображено одвернулося.
І там, звідки Сонце одвертало свій погляд, наставала темрява. Звичайна темрява, яка зазвичай приходить туди, де немає світла. Бо, власне, темрява — це відсутність світла, як зло — відсутність добра, війна — відсутність миру. Як гріх — відсутність Бога.
Тому й не дивно, що Сонце не знайшло темряви. Бо коли ти сам є світлом, де ж вона візьметься, ота темрява?

Зиновій Бичко, НСЖУ