Ще декілька міркувань про з’їзд списателів, який може не відбутися, який може затягнутися, який просто може…
Все просте питання мене мучило: чому маємо непоганих письменників і не маємо сОпілки? Що не так? Що не туди? І взагалі туди і так – це куди?
Не вдаюся в передісторію. Її нема.
Замість передісторії – невідкриті кримінальні справи. Не політичні, а кримінальні. Всі. Без винятку.
Чому ніхто не сидить? А хто у цій Країні сидить? Бідний і дурний. А чо’ бідний, бо дурний, а чо’ дурний, бо бідний. Замкнуте коло.
Що є? Тут і зараз.
Хто є? Шістдесятники відходять. А вже вони були зіпсуті. Майже усі. Незіпсуті вмерли. Зіпсуті вірили, що будують Україну. В результаті вибудували гробівці власні. Навіть ті, що вірили в Україну і в ідею, втратили не на вірі й ідеї, втратили на контексті. Бо хотіли бачити себе хоча би чужими очима. А чужі очі – це завжди холодні й байдужі погляди в нікуди. Вісімдесятники постарілися і частина з них відійшла. Хлопці, Ви де? Дев’ятдесятники вижили як покоління, але не переконали, що вони письменники. Про двотисячників і «опосля» не кажу – щось дивне, незрозуміле і малоякісне. При тому, що дурних нема: всі знають рівень, але всі «клали» на рівень. Що «клали» – питання власної розбещености.
Головне, плисти. І не має значення, де пливеш; у каналізаційній канаві чи калабані, головне, правильно все озвучити.
Про нинішнього голову НСПУ ніби не випадає казати. Він публіциста і комуніста завзятий, сиріч, націоналіста нового віку чи віка(?), – його ні голодомор не взяв, ні репресії, ні розпад Союзу, бо він «клав» на все. Що «клав» і «куди» – питання не з’ясоване. І не буде з’ясоване.
Новий тип хвильовістських персонажів – їх ще ніхто не описав. Їх повно у житті і нема в літературі. Жодного. Бо нема Хвильового, нема Підмогильного, нема Домонтовича. Зате є – «івські», «евські», всі инчі на «ни» і «ки», а між ними вряди-годи – «овичі». Не література, а їдне «окончаніє».
Спілка приречена. Бо ще є майно. Заберіть майно, може тоді почнеться творчість.
Жоден з претендентів, і жоден з кандидатів, і жоден з тих, що вміють писати, – не можуть уникнути запитання: дармове – це чиє?
Основна маса членів НСПУ (навіть не списателів) – байдужа. Квиток є. Книжечка є. Як видана і де видана – значіння нема. Діти не читають. Школи приймають будь-кого, хто везе книжку, бо забули, що таке художня книжка. Знають тільки Програми шкільні. Ті Програми складені дивними людьми, ніби ще совітськими читателями і новоукраїнськими списателями та знавцями кон’юнктури. Бо вони знають, що Гончар – зле, а напівлесбійський несмак Малярчук – се Европа.
Всі орієнтуються на Читача. Останнього поховали непомітно. Але всі кажуть, що цей читач є. Він хоче Кокотюхи, він хоче Талан, він хоче львівської кави, – він взагалі хоче. Але він не хоче Пагутяк, він забув Неборака, він з осторогою дивиться на Слапчука. Ну ще святий Подревлянський. Художник і нігіліст. Це ж так цікаво – читати матюки і говорити про матюки. Це збуджує і розширює горизонти людські.
Чи відбудеться з’їзд чи не відбудеться, – не має значення. Не має значення: Хто переможе. Бо, навіть, чесні не можуть бути справедливими. І справедливі не завжди чесні. Про Переможця – мовчок. Бо за ним ні тактики, ні стратегії. Одні інстинкти. Таки направду, П’ятий кінь Апокаліпси – Зґвалтоване Слово?..
Питайте причину. Де гроші на Церкву? Де гроші на розкручене видавництво? Де, взагалі, гроші?
Письменника вбили, навіть, не гроші, і, навіть, не срібняки. Письменника вбили мідяки. А ще довірливість і віра, що людей можна змінити. Що людям даш шанс – і вони вирвуться на людський простір. Сі людці вириваються, і вириваються на простори – антипкові. Вони рахують прибутки, вони вираховують вигоду і прораховують переступи. Такого церковно-фарисейського переступу, як маємо нині, ще важко знайти. Ще важче зрозуміти. І майже неможливо прийняти.
Що ще сказати. Скоро я роздаватиму МОВЧАННЯ. Бо Слову давно ніхто не вірить.