Петро Шкраб’юк. Буття у двох світах. – Львів: Растр-7, 2021. – 352 с.

Ця книга охоплює широке коло проблем людської екзистенції. В анотації до неї, зокрема, зазначено: «Він (тобто автор. –  Б. Д.) осмислює теми, які досі в українському письменстві не звучали, не обговорювалися, хоча хвилюють багатьох, насамперед людей мислячих».  У світлі (а точніше – в «пітьмі») публікації Ганна Черкаської на фейсбуці від 10 квітня 2021 року «Ні кохання, ні дружби не зазнала Ольга Франко» хочеться звернути увагу на розділи «Іван Франко та його “Похорон”», «Пригоди в Ліпіку» та  «Помста духів».

Почну з того, що Бог існує у ВІЧНОСТІ, а не в часі і Він є субстанцією вічності Духу (душі). «… і Дух Божий ширяв над поверхнею води» (Буття 1:1б). Бог вічний. Отже, вічна й душа. Не буду зупинятися на визначенні слів «дух-душа» – про це я детально описав у своїй книжці есеїв «Пережите-перечитане» (К.: Ярославів Вал, 2016. – 264 с.). Дух – невидима енергія ідеального вакууму, з допомогою якої Бог,  Сам нею будучи, усе створив і творить. Крихточку цього духу Бог дарує людині (можливо, він формується при зачатті з елементів чоловічого і жіночого начал життя), який вона впродовж життя має змогу посилювати (духовна, душевна людина і навпаки), і він є гарантією вічного життя (Книга Екклезіяста 12:7). Роздумуючи про це, не можна заперечувати існування злих духів. Для Бога не існує спрощеного поділу на добро і зло… Пригадується один із трьох законів діалектики «Закон єдності й боротьби протилежностей». Словники подають таке його тлумачення: «Немає протилежностей без їхньої єдності, немає єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносно тимчасова, боротьба протилежностей абсолютна»… Боротьба протилежностей АБСОЛЮТНА, і це та боротьба, яку вів Іван Франко зі злими духами впродовж останніх дев’яти років свого земного життя. Та й кожній людині доводиться  провадити таку боротьбу.

Андрій Содомора стверджує, що в «Безмежнеє поле…» Іван Франко – це поет болю й спротиву (Андрій Содомора. Шевченків садок і Франкове поле. Спроба прочитання. – Львів: Апріорі, 2014. – 104 с.). Я ж у задумі й ностальгії, тамуючи біль пам’яті (якого неможливо заховати  й оминути), читаю-перечитую «Франкове поле». Безмежнеє поле – як нескінченний біль. Франко, шукаючи виходу з надскладної буттєвої ситуації, бачить себе в образі вершника. Але тут – голос Горація: «…й за вершником сидить чорна журба»… Вихором летить по полю, по житейському безконеччю, а перед ним – суходіл, море, небо, яким байдуже до його зболеного, однак нескореного духу. Він прагне волі у безмежному просторі, щоб життя не сковувало, не гнітило свободу дій тягарем буденного обов’язку; це порив людського спротиву – мудрість і відвага думок бунтує проти незбагненних і незрозумілих рамок існування…

Чи ж не мучать і не дають спокою поетові ці ж думки в поемі «Похорон»? Поема була опублікована в 1899 році, коли поет ще був фізично і психічно здоровим, але «…дзвіночки перестороги вже теленькали». Хоча в тексті поеми Іван Франко порушує не тільки особистістні проблеми життя. Він боляче переживав за Україну, долю українців, і в його геніальному розумі постійно боролися думки нерозуміння логіки поведінки народу. Зацитую фрагмент «Епілогу» поеми:

Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чом працювать на рідній ниві – стид,

Але не стид у наймах у чужого?

І чом на рідній ниві вид:

Безладдя, зависть, і пиха пустая,

І служба ворогу, що з нас ще й кпить?

Ці рядки – мовби про наше сьогодення: в них розпач і безсилля щось змінити, що й стало причиною початку погіршення духовного і фізичного здоров’я поета. Зацитую ще одну думку Андрія Содомори, яка є мірилом подвижницької праці поета: «Скутий ланцюгами обов’язку, ступав до свого народу, зі своїм народом, прорубував  шлях для свого народу; бо ж не екзотичні видива, не щось особисте, а щастя простого люду були найсвітлішою мрією поета. Та чи не надто високу ціну сплачено за ті кроки, за те самозречення?.. І тут, насамкінець, чуємо ще один, тим разом – Прометеїв голос: «О Прометею! Варто?! / – Варто! – / так він сказав мені з-за хмар» (Ліна Костенко, «Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель»).

У 1908 році Франко, знесилений від двотижневого нападу мігрені, звернувся до лікаря. Помилковий діагноз (запалення нирок)  спричинився до того, що від виписаних ліків Франко відчув нестерпний біль у лівій руці. Той же лікар (д-р Лев Коссак) порадив  поїхати в санаторій до Хорватії (м. Ліпік). Там, на жаль, не лікували нирок, тож Франко від надміру випитої мінеральної води, «…ночами попадав в гарячку і безсонність». Його мучать злі духи. Покійний Драгоманов диктує йому свою волю і запозиває на суд: «Франко листувався з Драгомановим, і той часто, здебільшого невиправдано, критикував поета…». Після смерті Драгоманова Франко 15 липня 1906 року виступив  перед студентами з критичною лекцією (т. 45, с. 438), згодом опублікувавши в «Літературно-науковому віснику» реферат (т. 35, кн. 8, с. 226–240). У Ліпіку «пошта духів» від Драгоманова почала діяти з великою силою: він докоряв Франкові, що «…його положення на тім світі дуже прикре…» і то через нього. Ці події  Іван Франко описав особисто в «Історії моєї хвороби» (т. 54, с. 776–782). Всього  неможливо переповісти – солона й гірка сльоза падає на папір, а від пережитого Франком серце стискає біль. Злі духи покійного Драгоманова «під загрозою Божого грому» погнали його з теплого приміщення в одній сорочці в болотяну калабаню: «Тут я, оглушений усією отсею страшною сценою, під дощем і холодними вітром, біля великої калюжі просидів до десятої години ранку…».

Поета знайшов знайомий жандарм, і того самого дня Франко з сином Тарасом виїхали до Львова, де він зніс нелюдські тортури, перебуваючи три місяці в психлікарні. Про ті тортури важко писати – кожен охочий хай сам почитає про це в книжці Петра Шкраб’юка.

Петро Шкраб’юк стверджує (і так воно, мабуть, є), що Франко усвідомлював переслідування злими, ворожими духами: «“…крім найрізніших способів мучення моїх рук, переслідували мене і переслідують досі ненастанним криком, що не перестає ані на хвилю, ані вдень, ані вночі” (т. 50, с. 386). Важко уявити, яке це було жахіття. І воно тривало дев’ять виснажливих літ».

Саме з позиції осмислення цих особливих обставин слід аналізувати хрести й труди Івана Франка на нелегкому полі його життя. Ганна Черкаська, на мою думку, однобічно описує неоднозначні події в його родині. Бузини вже нема, а «бузинівщина» процвітає і далі. І я, на жаль, попався на цей гачок без «наживки»: втратив сон, снилися кошмари, «впав» у депресію…

У мене, як небайдужого читача й великого пошановувача нашого генія, виникає питання. Чому з цього приводу мовчать науковці Львівського національного університету імені Івана Франка, Інституту Івана Франка та національного літературно-меморіального музею Івана Франка? Я запитав про це знайомого науковця однієї зі згаданих установ. Проте він мовчить по сей день! Чому?

Р. S. Петро Шкраб’юк – доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу української літератури Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, член НСЖУ, НСПУ, автор понад 30 книжок поезії та прози (серед них – Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців. – Львів: Сполом, 2018. – 528 с.), а також понад 400 літературних, літературно-критичних і наукових публікацій у періодиці, збірниках, антологіях.

Богдан ДЯЧИШИН, лауреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент