“Володимир же Сосюра створює справжній гімн коханню й молодості, й попри те, що у вірші не було виразних еротичних сцен, якось само по собі стає зрозумілим, що йдеться аж ніяк не про платонічну фазу стосунків – на такій космічній висоті почуттів його написано…”
- До питання про доречність однієї цитати
Як знаємо, у видатного українського лірика Володимира Сосюру замолоду дуже легко закохувалися жінки, і він платив їм тією ж “монетою”. Це загальновідомий факт, тож робити об’єктом дослідження всіх жінок, яких знав і любив Поет, наміру не маю, проте принаймні про кількох із них згадати варто, позаяк вони надовго визначили сосюринський творчий настрій періоду 20-х років.
З біографії Володимира Миколайовича можна довідатися, що першою його дружиною була Віра Касперівна Берзіна (побралися вони у 1922-му). Вже хрестоматійною є історія з присвяченим їй віршем “Так ніхто не кохав…”. Твір цей став справжнім шедевром і вітчизняної, й, не побоюся сказати, світової любовної лірики ХХ століття.
Пригадаймо, що і як писали про кохання українські поети у 1921–1924 роках. Ще не зовсім очунявши від недавніх власних закликів на кшталт “Хай загине і пам’ять ніжних на землі!” (“Після «Крейцерової сонати», 1918), Василь Еллан-Блакитний винувато промовляв до ліричного адресата, у якому можна було впізнати дружину поета-комунара – Лідію Вовчик-Блакитну:
Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, –
Я з тобою і не рівний, і розкиданий.
Се тому, що я боям довіку відданий,
Се тому, що я шаленим бурям рідний,
Що в тебе таке нервове, ніжне личенько[1].
Павло Тичина, ще не скручений “царевими чинами”, але вже неабияк наляканий “горобиною ніччю” 1918–1920 років, її післягроззям, а водночас і р-р-революційним максималізмом свого щойно згаданого друга Еллана, власні сердечні емоції здебільшого вкладав у вуста своїх ліричних героїв – чи то великого італійця Рафаеля, чи дружини князя Ігоря Євфросинії Ярославни.
Неокласик Микола Зеров, не сягнувши й тридцяти п’яти років, уже писав у відомому вірші (теж одному з шедеврів української ліричної поезії) про “праосінь” своєї любові.
Володимир же Сосюра створює справжній гімн коханню й молодості, й попри те, що у вірші не було виразних еротичних сцен, якось само по собі стає зрозумілим, що йдеться аж ніяк не про платонічну фазу стосунків – на такій космічній висоті почуттів його написано:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей ви, зорі ясні… Тихий місяцю мій…
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я – поет робітничий останній…[2]
І це ж не єдиний вірш, присвячений тодішній Музі Поета чи, принаймні, навіяний почуттями любові до неї й до їхніх спільних дітей! “Ластівки на сонці…”, “Не зустрінусь у полі я з вечором…”, “З дитиною ти біля мене…”, “Налетіла й умчала гроза…”, “Уночі шелестить мені листя…”, поеми “Золотий ведмедик” і “Робфаківка”…
Познайомилися Володимир – Поет, котрий пройшов крізь горнило війни, побувавши й у Петлюри, й у червоних, і ледь не ставши жертвою денікінців, – та Віра – колишній політрук червоноармійського ескадрону, – під час навчання у Комуністичному університеті імені Артема, (згодом навчалися на робітфаці Харківського інституту народної освіти). Ось як згадує про це у “Третій Роті” сам Володимир Миколайович:
“Був студентський вечір в Артемівці. Мене все годувала пиріжками одна з розпорядниць – білява, з волоссям як льон, світлоока дівчина в трофейній врангелівській шинелі. Звали її Віра.
Вона чомусь суворо й задумливо-ніжно все дивилася на мене.
Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду. Цвинтар. Сонце. Пташині пісні… Життя, молодість і любов, а під нами – царство мертвих, світ мертвих.
Я ніжно взяв в долоні золоту од сонця голову Віри, і вона, трохи опираючись, повернула своє лице до моїх губ.
– Ты любишь по-рабочему… Быстро!
Чому вона думала, що всі робітники нахаби, не знаю.
Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усякої психологічної підготовки, як говорили тоді заправські донжуани, так просто взяти й поцілувать.
Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що я не цинік, а зробив це, бо не міг не зробити, бо я полюбив її за її хорошу усмішку, льонове волосся і що вона так гарно збудована.
Вона мені розповіла про себе, що була політруком ескадрону, приймала участь в штурмі Перекопу, а до того в придушенні куркульського повстання на Харківщині.
Крім того, вона закінчила в Москві Свердловський комуніверситет і викладала політекономію в Харківській губпартшколі, що була зв’язана господарчо з Артемівкою.
Коли вона мені це розповідала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу…
І я подумав: “Мабуть, і щастя наше ляже в могилу”.
Так воно потім і сталося”[3].
Справді, перший шлюб Сосюри не був тривалим і, зрештою розпався. Коли це сталося – точно не відомо. Деякі публікатори називають 1929-й і навіть 1930-й рік – очевидно, вони прийняли суто на віру інформацію в тій же таки “Третій Роті”, забувши, що роман дописувала уже літня і не зовсім здорова людина, у якої (зокрема через високий тиск і вікові проблеми з пам’яттю) деякі різночасові епізоди могли накладатися й перемішуватися:
“Якось я Вірі сказав (ми уже кілька років жили в новому будинку письменників “Слово”):
– Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты?
- Нет. Я свое жалованье буду посылать матери”[4].
Так, Володимир Сосюра був одним із першомешканців будинку письменників “Слово” у Харкові. Офіційне заселення туди почалося 1930-го року (окремі пожильці, щоправда, хотіли новий рік зустріти в новому домі, а тому не стали чекати і вселилися наприкінці 1929-го, про що, до речі, згадує донька відомого письменника 20-х–початку 30-х років Миколи Дукина, котрий до арешту жив у “Слові” – Наталія Миколаївна[5]). У 1931-му Поет одружився із Марією Даниловою, про що є відповідна згадка і в “Третій Роті”:
“Мене посилали в Сталіно для літроботи з початківцями на місяць.
Я зайшов до Віри і спитав її (я іноді заходив до синів):
– Если я встречу человека, которого полюблю на всю жизнь, ты разрешишь мне жениться?
І мертво відповіли губи людини, про яку я писав вірш “Так ніхто не кохав”:
– Разрешу.
І я в Сталіно одружився з моїм синьооким щастям і горем, що полюбив на все життя.
Я з Марією приїхав з Донбасу в Харків.
Якось на вулиці я познайомив Віру з Марією, і Віра, бліда, з затисненими од суму і гніву вустами, процідила крізь них своїй подрузі, коли вони одходили од мене:
- А она красивая…”[6].
Ці два уривки дають підстави для цілої низки запитань.
Перше: якщо вселення у “Слово” відбулося у 1930-му (чи, радше, на зламі 29-го й 30-го), то від цього часу до одруження Сосюри з Марією Гаврилівною минув лише рік (хай навіть із невеликим “гачком”). Звідки ж узялися “кілька років”? Узагалі-то, спорудження кооперативного письменницького будинку почалося у 1927 році, але розмови про велися з 1923-го. То, можливо, і йдеться про період, коли все було лише в проекті, й Сосюра тільки “примірювався”?
Друге: якщо навіть справді повірити, що розлучення Володимира і Віри відбулося вже на час існування “Слова” й проживання в ньому, виходить, що перша дружина Поета аж надто довго вчилася в Харківському ІНО – щось ледь чи не сім років (згадок про аспірантуру чи повторне навчання – вже на іншому факультеті – у “Третій Роті” немає). Та й ні Володимир Куліш, ні Наталія Дукина, згадуючи про “Слово”, жодною фразою не мовлять про Віру Берзіну, а ті невеселі моменти особистого життя Поета, про які пишуть обоє авторів[7]–[8] , були характерні саме для другого шлюбу – з Марією…
Третє: Володимир Миколайович пише, що перед доленосною поїздкою до Сталіно (Донецька) з а й ш о в до Віри (інколи відвідував синів), щоб попросити дозволу на можливе нове одруження. Отже, станом на 1931-й рік він уже не жив із першою дружиною. Але тоді досить дивно виглядає історія з “проханням дозволу” – це спонукає до думки, що обоє лише “розбіглися”, як нині висловлюється молодь, а офіційно шлюб ще не був скасований…
Коли ж відбулося це фатальне (хай не юридичне ще) розлучення, безповоротний розрив подружжя, яке ще недавно жило у злагоді й любові (“Не покину твоєї я мами, бо її я так юно люблю”, – писав у 1924-му Сосюра, звертаючись до сина)? Розкриймо перший том виданого 2000 року “Науковою думкою” двотомника вибраних творів Поета й знайдімо вірш “Ти прийшла”:
Ти прийшла і повіяло маєм,
і кімната моя зацвіла…
Та уже я тебе не спитаю,
де ходила і з ким ти була.
Знов хитнулися стегна прокляті,
як тоді, перший раз, у гаю…
Я не можу тебе цілувати,
бо не вірю в любов я твою.
За вікном умирають сирени…
Стій покірно, дивись і мовчи.
Тільки марно, кохана, до мене
ти приходиш на ліжко вночі.
І зітхання здійма твої груди…
Тишина… чи ридання, чи сміх!?
Ми на вулиці більше не будем
цілуватись з тобою при всіх.
Пролітають віки і години,
скорбний дзвін доліта з далини.
Хай у нас од кохання два сини,
та не зв’яжуть мене і вони[9] [*, І, с. 192].
Вірш написаний 1926 року, тоді ж надрукований в альманасі ВАПЛІТЕ, й не виникає жодних сумнівів, що йдеться саме про завершення стосунків із Вірою, позаяк далі бачимо конкретну згадку про їхніх спільних із Поетом дітей – Олега й Миколу:
Мої думи розгублені, голі,
в болю мареві хвилями – чадь…
Не забудь же Олегові й Колі
ти про їхнього батька згадать.
Там, на півночі ніжній і синій,
ти на тлі золотому берез
розкажи їм, що є на Вкраїні
їхній батько, багатий, як Крез.
Він багатий на біль і сумніви,
на ридання, любов і пісні…
Що була ти зі мною щаслива, –
і у сні позіхнеться мені…
Що мене не забудеш любити,
але я для других, для ідей.
Ти мене не могла обдурити,
обдури хоч моїх ти дітей…[10].
Більше того, у рядку “Стій покірно, дивись і мовчи” відлунює “чекай і мовчи” з присвяченого дружині вірша “Налетіла й умчала гроза…” (1924). Підтвердженням, що саме 1926-й був фатальним для подружжя, поза всяким сумнівом, є й елегія “Там, над обрієм…”, надрукована того року (й ним же датована) у здвоєному 11–12-му числі “Червоного шляху”:
Там, над обрієм, небо вишневе…
Ой сьогодні так журно мені!
Я один, я ридаю… О де ви,
Золоті мої, сині ясні.
Наче знову я чую: – Володю…
І в вечірній лункій тишині
Одчиняються двері, і входить…
Ні, це сниться, здається мені.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой, колись ти була більшовичка,
Та не будеш такою ти знов.
У косі малиновая стрічка
І на шиї намисто, як кров.
Сумно листя шумить і говорить
Про минуле погасле давно,
Як ходили удвох ми на збори
І учились разом у І. Н. О.[11]
Окрім того, саме на 1926-й припадає рекордна кількість поезій, пройнятих навдивовижу тужливим настроєм (“Ой, весна!..”, “Моє сяйво погасло навіки…”, “Ну, прощай. Я тобі тільки жінка…” тощо), причому далеко не завжди ліричним адресатом їх була Віра Берзіна (про це ще йтиметься). А у третьому томі “Поезій” (1930) вірш “Ти прийшла” знаходить своєрідне продовження у цілій низці творів (“П’янь”, “В ресторані”, “Смерть”, “В клубі”). Написані впродовж 1926–1928 років вони становлять своєрідні монологи покинутої людини, котра намагається втопити своє горе у вині (женучи, однак, від себе думки про самогубство), монологи, у яких доволі щирого болю, чимало натуралізму, і, на жаль, не завжди багато поезії – особливо, якщо порівняти зі згаданим уже славнозвісним “Так ніхто не кохав…”:
Куди тікать од жуті й дум?
Рида і кличе піаніно…
В “Нову Баварію” зайду,
нап’юсь і стану мов дитина.
Ти перейшла мою межу,
ти з другим ніжна і щаслива.
А я за кружкою сиджу,
і сльози капають у пиво.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Давно б себе застрелив я,
давно б мої зав’яли зорі.
Та тільки те мене спиня,
що не один я п’ю із горя.
Є слово ніжнеє на “лю”,
та і його я вже не знаю.
Іду, хитаюсь, наче сплю,
собак у скверах матюкаю.
Минули дні, пройшли бої,
і погасає образ милий…
0 будні зоряні мої,
нащо ви душу отруїли? [12]
Або ж:
З кожним днем інші очі ясні
лиш для мене і квітнуть, і линуть…
Я ж хотів, щоб любили в мені
не поета, а просто людину.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Наша слава для нас, наче грижа,
не для нас те закохане “лю”…
От чому я жінок ненавиджу
і ні одну із них не люблю[13].
Чесно кажучи, може, й не брався б за написання цієї статті (не люблю порпатися в чужій “брудній білизні”), якби ж не одна цитата, що давно вже “гуляє” Мережею та й деякими паперовими виданнями (не є винятком і Вікіпедія[14] й завжди сусідить із “поясненням” основної причини розриву Володимира Сосюри та Віри Берзіної – мовляв, подружжя розлучилося через шовіністичні, антиукраїнські погляди останньої. Це цитата з елегії “Ой весна…” (1926):
Ми з тобою зійшлись у маю,
ще не знав я, що значить ідея,
ти й тоді Україну мою
не любила, сміялась із неї!
Вже давно одлунали бої,
і нові ми побачили гони…
Ти ще дужче не любиш її,
коли стала Вкраїна червона…[15] [*, І, 162].
Наскільки ж це відповідає дійсності? Чи справді йдеться про В. Берзіну?
Дозволю собі серйозно в цьому засумніватися. І ось чому.
Володимир і Віра поєднали свої долі 1922 року, коли Сосюра уже два роки мав більшовицького партквитка, що, однак, не унеможливлювало для нього трепетної любові до України – тож рядок “ще не знав я, що значить ідея” у прив’язці до часу шлюбу Поета звучить щонайменше дивно.
“Поїхали” далі. Якщо прийняти на віру твердження, що в цитованих строфах ідеться саме про дружину, абсолютно незрозуміло, чому Володимир Миколайович (за його неабиякої вразливості та граничної відвертості, з якою писалися і вірші, й роман-спомин), згадуючи про своє розлучення з Вірою, “забуває” вказати серед його причин і її антиукраїнські погляди. Про них у “Третій Роті” взагалі жодного слова (окрім хіба що російськомовності Віри – судячи з наймення по-батькові й прізвища, латишки за походженням, – але ж, зазвичай, таким же російськомовним був із нею і сам Сосюра). Натомість читаємо:
“Віра вже була студенткою агробіологічного факультету ІНО. Я все робив, щоб вона закінчила освіту, а вона, як усякі дрібнобуржуазні натури (вийшло, що вона не селянка, як казала мені й партії, і її за це виключили з партійних лав), вона не мала почуття вдячності” [16].
“Ми йдемо з Вірою майданом Тевелєва, і на вітрині Віра побачила гарну кофточку.
– Купи мне эту кофточку!
Я:
– А бачиш, он дядьки хліба просять?..
Вона:
– А… ты меня не любишь!
Ясно.
Я ж її одягав добре, і особливих потреб в нових кофточках у неї не було. Словом, колишня свердловка і політрук ескадрону стала звичайною міщанкою.
Навіть сестра її, що жила в Москві і вчилася на інженера, писала їй, що “у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки”.
І я вирішив покинути Віру, коли вона закінчить ІНО”[17].
Як бачимо, причини стосуються головно побуту й моральних якостей ще недавно коханої дружини – про жодне “національне питання” не йдеться. Я, звісно, не юрист, але хотілося б із цього приводу виступити в ролі, так би мовити, “адвоката обох”.
У 90-ті роки з легкої руки журналістів поширився термін “афганський синдром”, уживаний на означення драматичних, подекуди трагічних переживань ветеранів війни у Афганістані, пов’язаний як з кривавими, часто неоднозначними подіями самої війни, загибеллю бойових побратимів, власними ранами, так і з реакцією хлопців на т. зв. “перебудову”, на бездушність чиновників (пригадаймо: “Я вас в Афганистан не посылал”), утвердження культу “грошового мішка” тощо. Декому з тих, хто повернувся (на щастя, не всім), так і не вдалось акліматизуватися в нових умовах, а звідси – проблеми з психікою, спроби “забутися” за допомогою алкоголю чи наркотиків, випадки cамогубств, самосудів, участь у кримінальних та екстремістських угрупованнях і т. д. І це, до речі, не прерогатива лише афганської війни (є свідчення про подібні переживання американців – учасників в’єтнамської кампанії, а якщо говорити про 1918–1922 роки, то, по суті, вже хрестоматійною стала історія про душевну драму російського письменника Аркадія Гайдара, котрий пройшов крізь воєнне пекло зовсім юним, ледь не підлітком, і до кінця так і не зміг позбутися картин пережитого). Проблема психологічної реабілітації людей, які повернулися з війни, є, на жаль, актуальною і нині, під час АТО…
Чи ж не це ми бачимо і в долі Володимира Сосюри? Знову звертаємося до вірша “Ой, весна…”:
Я не можу і спати від ран,
не дає мені жити минуле…
Все частіше дивлюсь на наган,
все страшніше мені його дуло…[18]
“Я не можу і спати від ран…” – чи лише про фізичні воєнні рани йдеться? “Все страшніше мені його дуло…” – що це: думки про самогубство чи пам’ять про те, що з таких же наганів було вбито чимало осіб (нехай і не самим Сосюрою, але ж він не міг цього не бачити, та й напевно, – “на війні як на війні” – не завжди стріляв угору: згадаймо слова про “муку” за “ті тисячі” із вірша “Налетіла й умчала гроза…”). Своє непросте минуле було, очевидно, і у Віри Берзіної, й на її рахунку теж були свої жертви. Обоє, отже, прийшли з війни із відповідним “синдромом”, та якщо для Віри неп став символом мирного життя й своєрідними “ліками”, засобом стерти з пам’яті тіні минулого, й те, що Володимир сприймав як міщанство, було звичайним бажанням нарешті відчути себе просто жінкою при чоловікові, здатному безбідно забезпечити сім’ю, то Сосюрі й нова економічна політика, й Вірині забаганки видавалися зрадою ідеалів революції (тим паче приховала від нього, що насправді не селянського походження), нехай тимчасовою, але перемогою буржуазії, й він прагнув реваншу:
Я не знаю, хто кого морочить,
але я б нагана знову взяв
і стріляв би в кожні жирні очі,
в кожну шляпку і в манто стріляв… [19]
Цей войовничий максималізм, ясна річ, не зміг ужитися з природним (хоча й не вільним від певного еґоїзму) Віриним бажанням жіночого щастя і матеріального добробуту (тим паче не завжди Володимир бував їй вірним – про це навіть є досить відвертий вірш-диптих, що має назву “Дві”). Якщо в епопеї “Залізниця” (1923–1924), В. Сосюра писав:
Сплелися Боротьба й Кохання,
І кращий хто, не знаю я[20], –
то 1926 року ці суперечності вилилися в катастрофу, наслідком якої став безповоротний розрив і тривала депресія, що покликала до життя цілу низку розпачливих віршів-скарг, де звичні надії на реванш (“Ще наган пригодиться мені”) швидко змінюються підігрітими алкоголем настроями капітуляції перед непом і взагалі перед життям:
Хитливо йду. О милий неп,
я проти тебе не повстану.
З душі сплива намул і леп,
тепер веселий я і п’яний [21].
Далі були збірка “Серце”, одруження з “синьооким щастям і горем” – Марією Даниловою (причому щастя Поет дочекався лише в останнє десятиліття свого життя – після повернення Марії Гаврилівни з ГУЛАГу й повторного одруження з нею), нова навала критики й звинувачень у занепадництві, виключення з партії та Спілки, серйозна загроза фізичного знищення, яка минула тільки після листа доведеного ледь не до божевілля Сосюри самому Сталіну (Марія Гаврилівна запопадливо вклала у конверт довідку від лікаря) й короткого (з багатозначним останнім словом) вердикту більшовицького вождя: “Восстановить в партии. Лечить”[22].
Тепер повернімося до рядків поезії “Ой, Весна…”. Ті, хто сприймав їх як доказ “шовінізму” Віри Берзіної, не звернули увагу на п’яту строфу твору:
Підіймається хвилями жуть
і оточує траурним гаєм…
Восьмий рік, як дурний, я ходжу,
Восьмий рік по тобі я ридаю…
Я тебе не забуду, а ти
одрубала до себе дорогу…
Бо, коли я пішов на фронти,
Ти взяла й полюбила другого… [23].
Питається, до чого тут Віра Касперівна? Побралися у 22-му (вже по війні), розійшлися у 26-му, тоді ж написано щойно цитований вірш. Минуло, отже чотири роки, а з часу розлучення – взагалі лічені місяці (чи й тижні), як може Поет восьмий рік “ридати” за Вірою?
Пошлюся на відомого українського літературознавця Юрія Бурляя – автора приміток до 10-томника творів Володимира Сосюри, що побачив світ у 1970–1972 роках. У примітці до “Ой, весна…”, – власне, до згаданих слів про “восьмий рік”, – учений написав: “Очевидно, мається на увазі К. Рудзянська”[24]. Додам від себе – більш, аніж “очевидно”: з бахмутською красунею-полькою Констанцією Рудзянською Володимир справді познайомився саме у травні 1918 року, про що є згадка у “Третій Роті”[25]. Звідси й рядок про “май” у цитованій елегії. Взагалі, коли паралельно читати “Третю Роту”, “Ой, весна…”, “Коли потяг удаль загуркоче…” та інші твори, де так або інакше містяться натяки на любовну драму Поета, не можна не помітити образних і подієвих збігів, стосовних до бахмутського кохання Володимира Сосюри.
Наприклад, у “Третій Роті” читаємо:
“І, коли ми зійшлись, я тричі поцілував Констанцію, і її губи, як вічна рана, ввійшли в моє серце[26].
“ І знову тихий Бахмут, і в вечірньому шумі дерев синій зір і покірні кохані губи”[27] [*, ІІ, с. 344]
А це – відома елегія “Коли потяг удаль загуркоче…”:
Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…
Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій…
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…
Твої губи – розтулена рана…
Ми хотіли й не знали – чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…[28]
Йдемо далі. Знову “Третя Рота”:
“ Було вже темно. Я пішов до Коті. В кімнатах горіла електрика і не було нікого. Котя повела мене до спальні і, коли ми цілувалися, виключила світло і впала на ліжко. Я впав на неї, і, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому місці, бо знав, що можу згоріти в огні близького повстання, а їй це на все життя. І як будуть думати про мене її батьки, такі добрі й хороші.
Ні!
Котя плакала, а я підвівся і нічого не зробив”[29] [*, ІІ, 344, 345].
І знов – “Ой, весна…”:
Як це вийшло, далека, що я
своє щастя розбив, як дитина?..
Ти казала: “Бери… я твоя…”
Я ж, дурний, тільки гладив коліна…
Тільки гладив коліна, мовчав…
Цілував тільки плечі та брови…
Хоч і добре до неї я знав
все, що треба нам знать для любови…[30]
Я не міг, хоч і кликала кров,
теплі хмари і зір твій чудовий…
Ми казали про вічну любов,
і хотів я такої любови.
Може, й треба, щоб згинула мить,
і тому ти зі мною віками…
Я боявся тебе розлюбить
після того, що буде між нами… [31].
Як відомо, Котя не дочекалася Володю з фронту – все сталося так, як і було згодом описано в поезіях:
Марив я про дівчину війну всю,
Зір її в огні мені сіяв…
А коли я з фронту повернувся,
Одружилась дівчина моя[32].
У “Третій Роті” зустріч уже заміжньої Констанції й Володимира, котрий щойно повернувся з фронту, описується так:
“Одного разу Котина мати сказала мені, що Котя хоче поговорити зі мною. Ми вийшли. Йшли по тій же Магістратській вулиці. Котя хоче мені щось сказати й не може. Потім вона сумно й несміливо показує свою праву руку, а на ній, на пальці, обручальний перстень, що я його до цього часу зовсім не бачив. Такий я був дурний і щасливий. І чудно, я зовсім спокійно прийняв це, тільки став якимось порожнім, і життя одразу почорніло. В цей день я їхав, і ми довго ходили з Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив її взад і вперед, плутав, крутив, і вона покірно йшла за мною, тільки була бліда-бліда. Мені треба йти, і я спинився з нею біля воріт. І от нахлинули сльози. Вони нахлинули з такою силою, що я не витримав і заплакав. Я тяжко плакав над своїми мріями. І жалко, безумно жалко було, що три роки на фронтах, в огні і тривозі я ніжно марив за цією людиною. Я крізь ридання говорив їй про це, а вона стояла мармурова й холодна” [*, ІІ, с. 419, 420].
Гадаю, цього досить, аби зрозуміти, що “Ой, весна…” адресовано аж ніяк не дружині Поета (за всіх її можливих “мінусів” – адже ідеальних людей, окрім святих, не існує в принципі). В силу певного стану психіки, притаманного, до речі, багатьом творчим людям (його легка форма зветься циклотимією, важка –біполярним розладом, середній особисто я волів би дати назву “ейфорійно-депресивний тип характеру”) у Володимира Сосюри відбувалися періодичні (підсилені “воєнним синдромом”) емоційні перепади – від ейфорії до туги, причому кожен із таких періодів міг тривати від кількох хвилин до кількох… років. Славнозвісне “Так ніхто не кохав…” та супутні твори, присвячені Вірі Берзіній, ймовірно, народилися під час ейфорійної фази, коли постать коханої людини затуляє собою весь світ, і той, хто любить, не помічає в ній жодних вад і навіть помітивши, намагається їх виправдати або представити як несуттєві (спрацьовує своєрідний ефект “знеболювання”). Серйозний конфлікт або ж смуга таких конфліктів (особливо за наявності максималістської вдачі обох чи бодай одного з подружжя) міг призвести до депресивного стану, сумнівів у собі (“Нехай відомий я поет, але собі я невідомий”), спроб забутися через пиятику і водночас розуміння їх марності (“Не залить мені муки вином”). Розчарування у близькій людині припиняло дію “наркозу”, і знову Поет давав волю своїм жалям за Констанцією:
Заливає прибоями гнів…
Я живу… а мені все немиле…
Ну чого я тоді не зробив
так, як ти, о далека, хотіла?..
Вже ніщо й не цікавить мене…
Тільки жутко, як ніч наступає…
Бо другий твоє тіло ясне
кожну ніч до знемоги кохає…[33]
Але, поряд із сумом, у так часто цитованій тут елегії ми бачимо й звернене до коханої звинувачення в “нелюбові до України”: “… ти й тоді Україну мою
не любила, сміялась із неї!”. Наскільки справедливими були такі закиди, сказати важко, позаяк вони звучать… лише у цьому вірші – у “Третій Роті” про них немає якихось конкретних згадок (за винятком хіба що розповіді батька дівчини, як його більшовики ганяли на примусові роботи[34]: принаймні можна припустити, звідки могло взятися – “Ти ще дужче не любиш її, коли стала Вкраїна червона…” – але тоді йшлося б радше про антибільшовицькі, аніж антиукраїнські настрої). Причина могла бути ще ось у чому. За всієї моєї глибокої поваги до народу, який дав світові Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Генрика Сенкевича, Леопольда Стаффа, Фридеріка Шопена, Габріелю Запольську, Кароля Шимановського, Ярослава Івашкевича, Владислава Бронєвського, інших видатних людей, і попри те, що серед поляків були щирі симпатики України (так, славнозвісна “Hej, sokoły” Томаша Падури стала піснею трьох народів – польського, українського й білоруського), змушений визнати, що серед певної частини представників цієї нації побутувало (й, подекуди, либонь, досі побутує) упереджене ставлення до українців. Рудзянські були польською родиною і, хтозна, може, в якійсь побутовій розмові й прохопилася у Констанції легка іронія (не скажу “шовінізм”) щодо українського вояка Сосюри, що не могло пройти повз увагу вразливого Володі, засіло глибоко у підсвідомості й з настанням депресивної фази, пов’язаної з родинними проблемами, випливло назовні – разом із світлими моментами згадав він і стару образу (недарма ж у іншій поезії читаємо: “Я б забув і образу, і сльози…”). А можливо, Поет як націонал-комуніст, розуміючи, що до Констанції немає вороття, свідомо почав “шити” колишній коханій “політику”, аби мати привід якнайшвидше її забути (подібно як співав герой Армена Джигарханяна в екранізації лопедевегівської “Собаки на сіні”: “Если вы на женщин слишком падки, в прелестях ищите недостатки”)? Згодом це могло трансформувалося навіть у відомі рядки з “Любіть Україну” (1944):
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну… [35]
І Поет таки змусив себе якщо не забути зрадливу кохану, то, принаймні позбутися тієї безнадійної туги, яка супроводжувала згадки про неї. В “Листі” (1940) – напевно, останньому з віршів, адресованих Констанції Рудзянській, уже не видно трагедії – лише світлий сум, а звертання на “Ви” тільки підкреслює дистанцію між ліричним героєм і його “минулою (вслухаймось: “минулою”) любов’ю”:
Про що Вам написать? Про дальній шум
акацій,
про білі пелюстки, розвіяні кругом?..
Про те, що я один і сни мені все сняться,
що осінь за вікном?!.
Що юність одцвіла, і Вас нема зі мною,
що не вернуся я в привітнім шумі віт
туди, де за мостом посьолок над рікою
і пахне вугілля теплом забутих літ…
Що споминів квітки завіяла снігами
безжальная рука холодної зими,
що тих стежок нема, де ми ходили з Вами,
й калини над ставком, де зустрічались ми.
Заплакане лице минулої любові
між зорями пливе… А ніч така дзвінка!
І сумно я дивлюсь на ці рядки нервові,
що вивела колись коханая рука…[36]
У датованому тим же роком віршованому романі “Червоногвардієць” Володимир Сосюра вже ніби “редагує” свою біографію, по суті, замінюючи образ Констанції (нехай і всупереч реальним подіям) – образом Марії…
Як бачимо, перш аніж робити власні висновки щодо відомих цитат, потрібно ретельно “вивчати матчастину”, не довіряючись сліпо Інтернетові та й не лише йому.
- Слідами Нáлі (чи Наль?)
Літературні 20-ті без загадок – як Африка без спеки. У того ж таки Володимира Сосюри їх хоч греблю гати, причому славнозвісне cherche la femme (“шукайте жінку”), мабуть, ніде так не присутнє, як тут. Принаймні у п’яти творах Поета згадується жінка із таємничим іменням Наля. Вперше це ім’я (при спробі знайти Налю в Мережі, Google нерідко “підкидав” мені то “Надю”, то “Наталю”) зринуло зі сторінок здвоєного 11–12-го числа часопису “Червоний шлях” за 1925 рік в диптиху “З циклу «Білорусь»” (с. 38–40), який, до речі, za lat radzieckich, включався вряди-годи навіть до видань у серії “Шкільна бібліотека” (зокрема, є він у “дніпровському” вибраному 1972 року):
Співаю я у юнім русі
Під шум осніжених гаїв.
Під синім небом Білорусі
Я рідну дівчину зустрів.
Ранкова даль і днів буруни.
О каре золото очей!..
І кров вином огненнорунним
по жилах солодко тече.
До серця тисну з теплим болем
я пальці радісні твої.
Завод. Окраїна і поле,
а вдалині — гаї, гаї.
Життя моє на зорі лине
і повертається з-за хмар.
Прийшов до тебе з України
смуглявнй ніжний комунар.
У полі ми. Ідем у далі.
Немов веселка сніжна путь,
і на щоках моеї Налі
сніжинки тануть і цвітуть [37].
Друга зустріч читача з Налею – у теж здвоєному 2–3-му числі “Життя і революції” за 1926-й рік (с. 5), – була повним контрастом оптимістичному настроєві щойно цитованого твору: в елегії “Моє сяйво погасло навіки” панує суцільний сум, ба навіть із відтінком трагізму, хоч в останньому подеколи вчуваються й нотки декадентської претензійності (особливо це помітно у паралелі з відомим образом-символом із вірша визначного американського поета-романтика Едгара Аллана По “Ворон”):
Тишина. Ні зітхання, ні руху.
Не залить мені муки вином.
Тільки ворон погрозливо й глухо
закричав за холодним вікном[38].
Звертаючись чи то в думках, чи листовно до коханої, ліричний герой згадує момент розлуки з нею:
Я пригадую ніч розставання.
Це було за огнями села.
Ти дивилась на мене востаннє,
одірватись ніяк не могла..
Темний вітер сміявся над нами,
нахилялися віти німі.
Ти плече м’ні змочила сльозами
і з риданням пропала у тьмі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пригадав я під зоряним небом
безпощадної пристрасті яд…
Я б давно повернувся до тебе,
та не можу вернутись назад [39].
Знову згадавши про зловісного ворона, він завершує свого уявного “листа” на зовсім безвідрадній ноті, збираючись звести рахунки з життям:
Ну, прощай, моя Нальо, я п’яний.
Я іду у далекі краї.
Поцілунок останній нагана
нагадає про губи твої[40].
Ще не встигли висохнути сльози на очах сентиментальних читачок цієї елегії, як у “Червоному шляху” (1926, ч. 3, с. 5, 6) з’явилася ще трагічніша “історія від Сосюри” – ліробалада “Перстень”. Після згаданої публікації й повторення у збірці “Золоті шуліки” (1927), поезія ця з ідеологічних міркувань не передруковувалася аж до 1988 року. Герой балади (а по суті – невеликої поеми) повернувшись із фронту в рідне село, став сількором, одружився з молодою вчителькою, здавалося б, мирне життя налагоджується. Та одного вечора насмілився юнак розповісти коханій про пережите на війні, і – що найстрашніше! – згадав про те, як, будучи у лавах повстанців, розстрілював офіцера, й той попросив передати дружині перстень:
… Офіцерів крики тонкі…
кроки… зброя… сніг…
Ми стріляли й в ополонку
опускали їх.
Як забуть їх бліді руки
й очі ті німі,
де шуміли верби глухо
вітами у тьмі?
Ой ряди, од снігу сині,
і огні заграв!..
Офіцер своїй дружині
перстень передав.
Він сказав: “Пождіть хвилинку,
я шинель зніму”, –
і навів я карабінку
прямо в лоб йому…
Тільки крик: “За Україну!” –
Тільки сніг і кров…
Але я його дружини
й досі не знайшов[41].
Епізод, про який ідеться в поемі-баладі – має реальне підґрунтя, його згадано у “Третій Роті”:
“Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання – II клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг…
Їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один капітан (ранений), а другий –
стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа [взагалі-то князя. – І. О.] Потьомкіна[42].
Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:
– Передайте моей жене.
Їх повели”[43].
Наслідки такої розповіді, а особливо показу персня, були фатальними – виявилося, що офіцер той був… попереднім чоловіком учительки. З горя жінка помирає, а герой тяжко кається, по суті, за подвійне вбивство:
Розстріляв я офіцера
і любов свою [44].
Завершується ж балада такими рядками:
Більше Наля не пригорне,
Ой, не квітне сміх!..
Я ходжу стрункий і чорний
по шляхах моїх.
Тишина. Ну, хто зі мною?..
Тільки біла путь…
Тільки спомини юрбою
на снігу встають.
Кров – у щоки, кров – у скроні,
знову, знов, як стій:
на заплаканій долоні
перстень золотий…
А над ним обличчя любе,
в ньому жаль і гнів…
І шепочуть мертві губи:
“Ти його убив…”[45] [*, І, 153]
Знову – ця таємнича Наля! Хто ж вона, врешті? Може, просто творча фантазія Поета? А якщо ні, то як її насправді звали – Ювеналією? Наталею? Надією? Неллі? Й чи про одну жінку йдеться?
Як уже мовилося, вперше згадка Поета про Налю з’явилася у поезії “З циклу «Білорусь»”. Твір цей був навіяний поїздкою Володимира Сосюри в листопаді 1925 року, – разом із Майком Йогансеном, Володимиром Гадзінським та ін., – до Білорусі на перший з’їзд літературної організації “Маладняк” (своєрідний тамтешній аналог “Гарту”; наш “Молодняк” створений був пізніше). І хтозна, може, “повівся” б я таки на підказки Google щодо “Наталі”, “відправив” би до Мінська ще й Наталю Забілу і, знаючи, що Поет був свого часу закоханий у неї (зрештою, рецидиви цієї закоханості вряди-годи давали про себе знати і у 1925-му – згадаймо вірш “Кожний раз, коли прийду, одчине…”), ототожнив би її з загадковою Налею, якби не натрапив (мабуть, після сотої “мандрівки” Мережею) на інформацію, що назву “Наля” має… одна із книг визначного білоруського Поета-“маладняківця” (а потім “узвишшівця”) Володимира (Уладзімера) Дубовки, творчість якого дуже високо оцінював Володимир Сосюра. Це спонукало до думки про реальність принаймні білоруської Налі, й до продовження пошуків. І от, у електронній (pdf) копії 8-го числа білоруського часопису “Крыніца” за 1997 рік, де чимало сторінок присвячено Володимирові Дубовці, надибую статтю Анатоля Вертинського (Вярцінського) “Я пытаюся ў Налі…” Анатоль Ілліч згадував там про розмову з іншим відомим білоруським поетом – Максимом Лужаніним (псевдонім Олександра Каратая). Темою розмови була якраз постать і творчість Володимира Дубовки. Розповідаючи про свого літературного побратима, Олександр Амвросійович мовив, що, окрім яскравої зовнішності, дотепності, цікавої манери читання віршів, уміння переконувати співрозмовників у суперечках Уладзік (так його звали всі, окрім матері, для якої він був Валодзем) вирізнявся з поміж інших тим, що з’являвся на маладняківських зібраннях і, зокрема, на з’їзді не сам, а з коханою дівчиною – поетесою з Могильова Налею (Анастасією) Марковою. На запитання А. Вертинського, чи гарною була Наля, Максим Лужанін відповів, що дівчина була на вроду не те щоб гарною, але миловидою, світлою, з дуже виразними очима[46] [*].
Поміркуймо тепер, чи могла така дівчина пройти повз увагу хоч і одруженого (шлюб, щоправда, уже тріщав по всіх “швах”), хоч і зацикленого на пам’яті про Констанцію, але від того не менш велелюбного Сосюри? Та певно, що ні. Не беруся судити, чи стосунки їхні так і залишилися платонічними, а чи був конкретний “стрибок у гречку”, але незле при цій нагоді згадати слова Юрія Смолича, котрий у своїй книзі “Розповіді про неспокій немає кінця”, згадуючи про В. Сосюру, писав, що Володя “закохувався з першою космічною швидкістю”[47] [*, VІІ, 592], і з такою ж швидкістю ця закоханість минала. З тієї ж таки поезії про Білорусь видно, що спалах почуттів у Поета не був тривалим – під час поїздки було принаймні ще одне знайомство: свого вірша він завершує уже любовною згадкою про якусь Марію:
Білорусі вітер віє.
І летить, шумить авто.
Підійми, кохана, вії, –
Не побачить нас ніхто.
Задивилася Марія
в неба синю сонну гать.
Тільки щоки червоніють
та сніжинки мерехтять.
Вже й село. Сумні паркани.
Стіни снігом занесло.
Ой село моє кохане,
деревлянеє село!
Вийшли ми. І сніг, і вечір.
Шелестять якісь слова.
Віддаються милі плечі,
тане-в’яне голова.
Вітер щоки нам лоскоче,
напливає, лине тьма.
Зорі – в зорі, очі – в очі,
губи – в губи, нас нема [48].
І це не “самоцензура” 30-х–40-х (як згодом у “Червоногвардійцеві”): до одруження з М. Даниловою було ще добрих шість років, а згадку про Марію подибуємо ще в першій “червоношляхівській” публікації[49]. Звісно, можна “ввімкнути” містику і вивести теорію про “пророче видіння” Сосюри щодо майбутнього кохання і шлюбу, чесно скажемо, не надто щасливого (принаймні у довоєнну пору). А якщо без “видінь”, то, очевидно, йдеться про дівчину-білоруску на ймення Марія. Цікаві й доволі слушні роздуми Антоніни Негоди у її статті “Мої дні – мов хрести…” – про можливі сакральні, маріологічні мотиви у творчості Поета в 30-ті–40-ві роки[50], – до цього конкретного випадку, на мій погляд, стосунку все-таки не мають – навіть якщо припустити “суфійський” підхід: надто вже “земні”, хоч і красиві, барви застосовано (образ автомобіля ще більш підкреслює цю, “тутешню” реальність).
Що ж до того, чи була вона прототипом ліричної героїні написаного в тому ж таки 1925-му році вірша “Марія” (“Зеленіють жита, і любов одцвіта…”), відповідь однозначна – ні, й не могла бути, оскільки надруковано його було ще у 3-му, березневому числі журналу “Життя і революція” за вказаний рік, себто більш аніж за півроку до поїздки Володимира Миколайовича на з’їзд “Маладняка”.
Та мова у нас не про Марію, а знову ж таки про Налю-Анастасію, точніше про її можливий слід (чи рецидив недавнього почуття) у вірші “Моє сяйво погасло навіки…” Наскільки у творі відбилося саме білоруське “бліц-кохання”? Як на мене, образний перегук “Білорусі” з пізнішою елегією більш аніж очевидний:
Ще одгора на небокраї,
де промінь дня останній зник,
а вже з-за мурів виглядає
золоторогий молодик.
(“З циклу «Білорусь»”)[51]
Я – мов сон. І навколо нікого.
Ні обличчя, ні крику із тьми.
Тільки місяць осріблені роги
показав із-за муру на мить.
Подививсь і розтаяв туманно,
нагадав про далеке село.
(“Моє сяйво погасло навіки…”)[52]
Чи могла “ніч розставання” (рядки про неї цитувалися кількома сторінками вище) після короткого знайомства викликати таку бурю почуттів?
Певен: у випадку з Сосюрою – могла (навіть попри одруження, інші знайомства, флірти й фізичні близькості). Поїздка до сябрів, найрадше, збіглася з ейфорійним періодом у житті Поета. Звідси – почуттєвий “стрибок” від Налі до Марії й знову до Налі. Звідси й незавершеність циклу “Білорусь”: не дописав, бо ейфорія минула, змінившись депресією, підсиленою згодом реальною драмою – розлученням із Вірою Берзіною. В такі моменти людина особливо болісно аналізує своє минуле (“Не дає мені жити минуле” – “Ой, весна…”). Тож і Констанція “випливла” з юності, й білоруські зустрічі забарвились у зовсім інші, набагато похмуріші кольори.
Чому плакала Анастасія, прощаючись із Поетом? Якщо це не авторський домисел, гадаю, що в цих сльозах могло бути “закодовано” багато чого – і раптовий спалах почуття до “смуглявого ніжного комунара” з України, й муки совісті (адже на той час вона була “зайнята” В. Дубовкою – зрештою, невдовзі Н. Маркова розпрощалася й з ним, влаштувавши особисте життя з іншим). Згадаймо, що й Сосюра, згадуючи той листопадовий порив, і, напевно, слова дівчини про те, що їм не суджено бути разом, що вона все-таки любить Уладзіка, пише:
Ти до мене любила другого,
і не в силах цього я забуть[53].
Ю. Бурляй, щоправда, припускав, що ліричним адресатом вірша “Моє сяйво погасло навіки…” могла бути Констанція Рудзянська, але це неможливо в принципі – адже “другий” (інший) у неї з’явився п і с л я знайомства з В. Сосюрою, коли той “пішов на фронти”.
…Наган, на щастя, не знадобився Поетові, так і залишившись у віршах ще одним арґументом для критиків, котрі звинувачували В. Сосюру в занепадництві. Але того ж по суті місяця, “Червоний шлях” друкує, як ми вже знаємо, ліробаладу “Перстень”, героїню якої теж звуть Налею, а герою надано певних рис автора (“стрункий і чорний”). Чому Поет дав ім’я “білоруської коханої” жінці, яка за сюжетом має померти? Чи не маємо ми справу із ситуацією, подібною до тієї, що свого часу спричинила появу поетичної сюїти Павла Тичини “Панахидні співи” (1913). Існує, як відомо, щонайменше два погляди на цю проблему. На думку прихильників повісті-есею Павла Загребельного “Кларнети ніжності” у циклі П. Тичини відбилася його скорбота за кузиною сестер Коновал Наталею, котру він кохав і яка передчасно згасла від сухот. Прибічники ж версії, що її обстоював Станіслав Тельнюк, вважають, що йдеться про Полю Коновал, котра зрадила Поета, й він таким чином намагався переконати сам себе, що дівчина “померла” особисто для нього. То, можливо, даючи вчительці з “Персня” ймення Наля, Володимир Сосюра намагався поставити крапку у своїх почуттях, знаючи, що взаємності годі
чекати – просто обоє на якийсь момент “втратили голову”, а тепер настало “пробудження”? Принаймні, така версія, гадаю, має право на життя…
Та чи поставлено крапку в нашій, читачу, історії про Налю? Боюся, що ні, і ось чому.
1926 рік… Депресія триває. Спомини про білоруські зустрічі знову змінюються ламентаціями про Констанцію. У 5–6 числі “Червоного шляху” з’являється друком новий вірш – це вже цитована-перецитована у цій статті “Ой, весна!..”, де панна з Бахмута знову представлена як єдине, безповоротно втрачене кохання Поета, й на тлі його розпачу немилими видаються згадки про будь-яких інших жінок. У другій строфі оригіналу (на сторінці 14-й) читаємо:
Ну чого я не можу забуть,
ну чого я не можу згадати
твої губи, і плечі, і грудь,
весь твій стан молодий і проклятий?..
Під очима і в’яне, й горить.
Я не хочу ні Налі, ні Раї… [54]
Я нікого не можу любить,
бо тебе до нестями кохаю…[55] [*, 14].
Але чи тільки про сентиментальні згадки йдеться? Еротично забарвлене слово “хочу” (подане через заперечення – “не хочу”) натякає на те, що це були аж ніяк не платонічні мрії: особливо симптоматичною є присутність в рядку “Раї” – поза всяким сумнівом, це Раїса Троянкер, cлавнозвісна “Рай-я”, секс-символ українського літературного авангарду 20-х років, про чиї любовні пригоди ходили легенди – мало хто не піддався її чарам (не став винятком і Володимир Сосюра)[56]. І сусідство з Раєю Налі… Виходить, Поет встигав усюди, і в Мінську чи безіменній білоруській вйосці теж усе було “по-дорослому”? Отут би я радив не поспішати з висновками, оскільки маємо ще одну згадку-загадку – у вірші “В клубі” (1928):
У минулім і радість, і жах…
Не піду ні до Лії, ні Налі.
Знов приснилися тіні на шалі
й милі губи в солодких сльозах… [*, І, 201].
“Не піду…” В цих словах – явна ознака того, що обидві жінки мешкали у Харкові й, очевидно, вряди-годи давали Сосюрі плотську розраду в його стражданнях. Годі гадати, чи це було їхньою професією (адже неп “надворі”), а чи, так би мовити хобі… Одне зрозуміло – Наля із цього вірша ( і, мабуть, із “Ой, весна!..”) – ніяк не може бути білорускою Анастасією Марковою (не ходив же Поет щоразу пішки до Могильова?).
Є ще один нюанс. 1924 року Володимир Сосюра написав поезію “Дві” Роком пізніше її було опубліковано у збірці “Сьогодні” (1925). У цьому творі Поет зі звичною для нього безпосередністю зізнається читачеві у своєму адюльтері, причому називає ім’я цієї “жінки на стороні” й запевняє, що… любить обох – її й дружину (на той час – Віру Берзіну) – о д н а к о в о:
У далеку від мене дорогу
од’їжджає свердловка сумна.
В ній лишилось багато старого,
І мене покидає вона.
А люблю ж я її, як і Неллі, –
в ній вся радість, вся мука моя…
Йшла вона у солдатській шинелі
за Комуну на смерть , як і я.
Буду їй говорить не до ладу,
що її так не любить ніхто…
Потім квіти, маленька кімната
і на Неллі циганський платок…
Вийду з нею під зоряне горно,
де тополі холодні шумлять…
Нам земля своє лоно розгорне
і запахне весною рілля.
А коли повернусь я додому,
вже ніхто, де я був, не спита.
Буде щасно мені од утоми,
і пристануть листки до пальта…
Тільки ж чому цвітуть менестрелі
у печальній, у тихій душі
і білява у сірій шинелі
кличе вдаль на далекій межі?..[57]
А у десятитомнику (1970–1972) шостий рядок другої строфи “Ой, весна!..” звучить так: “Я не хочу ні Неллі, ні Майї”[58]. Неллі не є самостійним жіночим іменням. У англомовних народів це зазвичай пестливий варіант імен Елінор, Еллен, Хеллен, тобто, по-нашому, Елеонори й Олени. Відомо, що романтичні стосунки пов’язували Володимира Сосюру з поетесою і співачкою Оленою Пашинківською-Котовою, знаною у 20-ті–на початку 30-х років під псевдо “Олена Журлива”. Може, тією загадковою Неллі й водночас іще однією Налею (так Поет, – після знайомства з Н. Марковою, – міг звати й інших своїх пасій, особливо зі схожими за звучанням іменами) була саме вона? Хоча навряд – О. Журлива стала харків’янкою лише 1926 року, а “Двох” написано у 1924-му… Хіба що можна припустити ситуативні приїзди Олени Костівни в ті
часи до “першої столиці”… Принаймні, з “Третьої Роти” можна довідатися, що Поет знав її ще до Харкова, в часи визвольних змагань 1918–1920 років:
“В офіціозі Директорії «Україна» друкувались вірші Стаха (Черкасенка) і Олени Журливої. Я дуже заздрив Олені Журливій, бо Володимирові Самійленкові я що дам вірші, а він кладе їх до кишені і «забуває» про них”[59].
А можливо, це якась інша жінка, котра не належала до літературних кіл (етнічно вона могла мати й українське, і російське, й єврейське, і навіть ромське походження – звідки такий акцент на Неллі в “циганському платку” й на ромі-катериннику, котрий має заграти ліричному героєві “Розлуку” на “старенькій шарманці”?). але в Сосюрі любила насамперед популярного поета. Сам же Співець Любові до Жінки й України не надто вірив у таку підігріту власною літературною славою жіночу увагу, волів, щоб у ньому кохали не відомого вже в ті роки митця, а “просто людину”:
Срібним морем роялеві згуки
розлива, ніби вечір лункий…
Я не знаю, чому мої руки
так безумно цілують жінки.
Все цілують і губи, і щоки,
гладять плечі і брови сумні…
“Мій поет, золотий, кароокий…” –
не одна вже казала мені.
А мені так болить, так криваво…
Як хотів би я жить не таким.
Бо жінки карі очі крізь славу
бачать зором сп’янілим своїм.
А коли я не був поетом,
і дівчата любили мене
не за лаком покриті штиблети,
не за слави проміння ясне…
Їв в садах я з шахтьорками сливи,
цілував їхні губи міцні…
Мабуть, більше таким щасливим
вже ніколи не бути мені.
А тепер я повірить не можу
навіть тій, що кохає мене.
І щоночі і рву, і тривожу
рвійну душу сумнівів огнем [60].
Явно відлунює з 1927-го:
Я б писать поезії покинув,
щоб любов загублену вернуть[61] –
чи з 1925-го:
Нехай відомий я поет,
але собі я невідомий[62].
І чи не звідси оте категоричне “не піду”?
З настанням 30-х усі “Неллі”, “Налі”, “Констанції” стрімко зникають із його поезій, поступившись образові “синьоокої Марії”. Хоча… Є у Сосюри вірш “Юніє”, що входив до проскрибованої збірки “Серце” (1931), але написаний роком раніше ще не одруженим із Марією Даниловою Поетом. У ньому автор, ніби й не спокушений ні символізмом, ні футуризмом, вдався (ледь не на межі “зауму”) до гри алітерацій та новотворів, які – смію припустити, – були засобом кодування імені коханої (як у Павла Тичини – до речі, у згаданому вірші вжито і тичинівський неологізм “золотан” із циклу “Харків”). У них можна розпізнати і Налю (Неллі?), й невідому (а може, комусь і відому) Лію, до яких він за два роки до того зарікався “ходити”:
Леліє, льоналю, леліє!..
Життя – не омана, не дим,
коли і цвіте, і юніє
над краєм щасливим моїм.
Леліє, льоналю, леліє,
люлю, золотане, люлю.
Ніхто так любить не уміє,
як я Україну мою[63].
До речі, не варто скидати з рахунку й можливого “білоруського відлуння” – бо ж цей твір написано 1930 року, а саме тоді Поет працював токарем у Ленінграді, де вже мешкала… Анастасія Хмара – колишня Наля Маркова. Не беруся судити, чи знав про це Володимир Сосюра, але якщо знав, чи міг проіґнорувати можливість бодай однієї зустрічі – нехай навіть останньої (адже Анастасія Павлівна була на той час уже в шлюбі, активно працювала як педагог і, напевно, вже не бажала для себе жодного “компромату”)? І чому для працевлаштування Поет обрав саме місто на Неві? І що за “знайома” приходила в готель до Сосюри, коли той був там за рік до того з делегацією письменників УСРР, і “впала в око” Іванові Микитенку, що поглибило конфлікт між обома митцями?
Загадок, як бачимо, не бракує, й питання, чи знайдуться на них відповіді, можна (принаймні поки що) віднести до числа риторичних. Наразі лишається хіба що констатувати: глосолалійний[64] “сплеск” у вірші “Юніє” – це, либонь, останній слід Налі (чи Наль) у поезії Володимира Сосюри.
Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ,
лауреат обласної
літературно-мистецької премії
імені Агатангела Кримського
м. Луцьк
__________________________________
[1] Еллан (Блакитний) В. Поезії / Василь Еллан. – К. : Рад. письменник, 1967. – С. 100.
[2] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 63–64.
[3] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 437.
[4] Там само. – С. 441.
[5] Дукина Н. На добрий спомин…: Повість про батька / Наталка Дукина. – Х.: Березіль, 2002. – С. 524.
[6] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 461.
[7] Куліш В. Слово про будинок “Слово” [Електронний ресурс] / Володимир Куліш. – Торонто : Гомін України, 1966. – С. 45–46. – Режим доступу : http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1741/file.pdf, вільний. – Назва з екрана.
[8] Дукина Н. На добрий спомин…: Повість про батька / Наталка Дукина. – Х.: Березіль, 2002. – С. 543–544.
[9] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 192.
[10] Там само. – С. 192–193.
[11] Сосюра В. “Там, над обрієм…” [Електронний ресурс] / Володимир Сосюра // Червоний шлях. – 1926. – Ч. 11–12. – С. 30. – Режим доступу : http://elib.nplu.org/view.html?&id=7256, вільний. – Назва з екрана.
[12] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 195.
[13] Там само. – С. 201–202.
[14] Сосюра Володимир Миколайович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/Сосюра_Володимир_Миколайович, вільний. – Назва з екрана.
[15] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 162.
[16] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 440.
[17] Там само. – С. 441.
[18] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 161.
[19] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 102.
[20] Сосюра В. Твори . У 4 т. / Володимир Сосюра. – К. : Дніпро, 1986. – Т. 1. Поезії 1916–1930. – С. 81.
[21] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 194.
[22] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 485.
[23] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко.– К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 161.
[24] Сосюра В. Твори. У 10 т. / Володимир Сосюра. – К. : Дніпро, 1970. – Т. 1. Поезії. – С. 345.
[25] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 341.
[26] Там само. – С. 342.
[27] Там само. – С. 344.
[28] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 147.
[29] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 344–345.
[30] Йдеться, очевидно про неплатонічні любовні стосунки (подейкують, що навіть була спільна дитина) з Євдокією Фоменко, які передували знайомству з Констанцією Рудзянською (згодом Володимир “поступився” Євдокією другові).
[31] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 161.
[32] Сосюра В. Твори . У 4 т. / Володимир Сосюра. – К. : Дніпро, 1986. – Т. 1. Поезії 1916–1930. – C. 212–213.
[33] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 161.
[34] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 418.
[35] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 354.
[36] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 332.
[37] Сосюра В. Твори . У 4 т. / Володимир Сосюра. – К. : Дніпро, 1986. – Т. 1. Поезії 1916–1930. – C. 320–321.
[38] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 142.
[39] Там само. – С. 142–143.
[40] Там само. – С. 143.
[41] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 150–151.
[42] Як бачимо, йдеться про льотчика-білогвардійця, офіцера російської армії. В той же час у Мережі можна знайти матеріали з аналізом “Персня”, де ліричний герой із повстанця раптом стає червоноармійцем, а офіцер – військовиком армії УНР (один із прикладів див. на сайті http://referatcentral.org.ua/ukrainian_literature_load.php?id=1181&startext=12).
[43] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 351.
[44] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 152.
[45] Там само. – С. 153.
[46] Вярцінскі А. Я пытаюся ў Налі… [Электронны рэсурс] / Анатоль Вярцінскі // Крыніца. – 1997. – Ч. 8 (34). – С. 43–44. – Рэжым доступу : http://kamunikat.org/krynica.html?pubid=26034, свабодны. – Загаловак з экрана.
[47] Смолич Ю. Твори. У 8 т. / Юрій Смолич. – К. : Дніпро, 1986. – Т. 7. Розповіді про неспокій. – С. 592.
[48] Сосюра В. Твори . У 4 т. / Володимир Сосюра. – К. : Дніпро, 1986. – Т. 1. Поезії 1916–1930. – C. 322.
[49] Сосюра Волод. З циклю “Білорусь” [Електронний ресурс] / Володимир Сосюра // Червоний шлях. – 1925. – Ч. 11–12. – С. 38–40. – Режим доступу : http://escriptorium.univer.kharkov.ua/bitstream/1237075002/3887/4/Chervony_shliakh_1925_11_12___1.pdf, вільний. – Назва з екрана.
[50] Негода А. “Мої дні – мов хрести…”: (Символіка образу Марії у творчості Володимира Сосюри 30-40-х років) / Антоніна Негода // Українська мова і література в школі. – 2001. – Ч. 4. – С.44–48.
[51] Сосюра В. Твори . У 4 т. / Володимир Сосюра. – К. : Дніпро, 1986. – Т. 1. Поезії 1916–1930. – C. 320.
[52] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 142.
[53] Там само. – С. 143.
[54] У подальших авторських редакціях Раю замінено на Майю. Ще одна загадка?
[55] Сосюра В. Ой, весна!.. [Електронний ресурс] / Володимир Сосюра // Червоний шлях. – 1926. – Ч. 5–6. – С. 14. – Режим доступу : http://elib.nplu.org/view.html?&id=7259, вільний. – Назва з екрана.
[56] Хто хоче більше довідатися про цю неординарну жінку-вамп і, попри все, талановиту поетесу, раджу прочитати статтю Ярини Цимбал “Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років” на сайті “ЛітÁкцент” (http://litakcent.com/2016/03/11/cyrkachka-dvorjanka-i-komunistka-try-erotychni-poetesy-20-h-rokiv). Окрім Раїси Троянкер, читач знайде там чимало цікавої інформації про інших поетес того часу – Наталю Забілу та Люціану Піонтек.
[57] Сосюра В. Твори. У 10 т. / Володимир Сосюра. – К. : Дніпро, 1970. – Т. 1. Поезії. – С. 125–126.
[58] Там само. – С 189.
[59] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 2. Поеми. Роман. – С. 384.
[60] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 201–202.
[61] Сосюра В. Твори . У 4 т. / Володимир Сосюра. – К. : Дніпро, 1986. – Т. 1. Поезії 1916–1930. – C. 213.
[62] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 140.
[63] Сосюра В. Вибрані твори. У 2 т. / Володимир Сосюра; упоряд. Сергій Гальченко. – К. : Наук. думка, 2000. – Т. 1. Поетичні твори. – С. 236.
[64] Глосолалія – виголошення різних звуків незрозумілою мовою в стані релігійного екстазу чи поетичного натхнення.