“Клуб творчої молоді «Сонячні кларнети» при обласній молодіжній газеті «Ровесник», яким опікувався Борис Миколайович, дав путівки у життя багатьом письменникам. Серед тих, хто пройшов його школу, були Петро Сорока, Володимир Дячун, Володимир Кравчук, Ірина Дем’янова, Іван Потій, Зеновій Кипибіда… Вже немає з нами Левка Крупи, Богдана Бастюка, Євгена Безкоровайного, але вони теж відчули на собі життєдайний вплив «Сонячних кларнетів». Та й автор цих рядків теж із теплотою згадує про них…”
Дорога без айстр
І
Десь наприкінці 80-х років минулого століття в журналі «Київ» було оприлюднено частину епістолярії між поетами Іваном Гнатюком та Володимиром Підпалим. З цієї публікації чи не вперше дізнався про сумні видавничі перипетії навколо рукопису збірки віршів «Контрасти» Бориса Демківа, яка так і не побачила світу. Не випадково кажу вперше, бо талановитий тернополянин не дуже любив згадувати про те, як його боляче штрикала комуністична система, під чорнокриллям якої доводилося жити.
Уже сам цей факт яскраво характеризує обстановку і обставини, за яких він творив. Мені нині огидно слухати деяких ровесників майстра слова, котрі по-своєму захищали власну українськість, велемовно співаючи осанну тодішній владі. Борис Миколайович не належав до борців зі скомунізованістю. Принаймні пам’ять не зберегла жодного яскравого свідчення. Але історія з «Контрастами», як на мене, є промовистішою, ніж грудобиття окремих ура-патріотів.
Це, напевно, властивість кожної творчої людини, яка живе болями рідного народу, але ніколи голосно не кричить про власну дотичність до них. Знаєте, розмірковуючи над цим, чомусь згадую, що на зустрічах із громадськістю він неодмінно читав вірш «Тітка Модеста» — не черговий «паротяг», яким рясніли книжки тогочасних авторів, а твір про непросту долю жінки, котра «…вже стара, навіть старша за себе», упосліджена щоденням. Це своєрідний протест. Чи не так? Беру на себе сміливість ствердити, що в багатьох нинішніх поетів, котрі виставляють себе борцями, подібного не було. Миші ночували у шухлядах їхніх робочих столів, а не протести.
Зафіксуймо це у своїй свідомості і більше не повертаймося до теми. Мені, приміром, цього не хочеться. Бо більше цікавить питання походження таланту тернополянина. Чому? Адже на таке питання, очевидно, не зміг би відповісти й Борис Миколайович. А після того, як він пішов у засвіти, однозначна відповідь взагалі є недосяжною мрією. Можна висловити лише здогад про генне виростання потягу до творчості. Адже відомо, скільки горя довелося пережити батькам поета в пору повоєння, хоча він сам не любив будь-яких акцентів на цьому…
Його поетичний ужинок «Сувора ніжність», «Червоне мовчання», «Крило зорі», «Древо життя», «Ораторія лісу», «Поезія» — ніби й небагато, якщо мати на увазі кількісний вимір. Адже не є секретом, що деякі письмаки наплодили набагато більше видань. Коли приходить це на гадку, то кажу собі, що чимало отієї писанини назавше кане в Лету, не витримавши випробування добою, а збірки Бориса Демківа зостануться, бо й через багато років після своєї появи зберігають дихання часу, «Скільки уже крутиться планета серед сонць і планетарних бур, я не знав щасливого поета. Може, й тим він і щасливий був». Хіба тут не можна бодай на основі побіжного вникнення в поетичний текст зробити висновок про самобутню довершеність творів.
До речі, ця риса характерна не лише для поезії, а й для художньо-документальної прози та перекладів Бориса Демківа. Скажімо, повість «Людина до сонця йде», присвячена пам’яті передчасно згаслого молодого поета Степана Будного, з’явилася друком майже 40 років тому. Але вона й сьогодні привертає увагу небуденністю мислення та поетичністю висловлювань. Оте відчуття слова і вірність обраному шляху приваблює всіх, хто його знав. Не випадково про це з теплотою говорили Роман Лубківський, Петро Засенко, Роман Качурівський. А письменник Степан Бабій з Рівного, згадуючи роки свого навчання в тернопільському медінституті, і нині стверджує, що приклад Бориса Демківа став основоположним для нього при виборі літературної дороги. Між іншим, уперше почув це від нього ще далекого 1986-го, коли в Тернополі урочисто відзначили 50-річчя від дня народження знаного майстра слова. І немає ніякого значення, що це зізнання пролунало після того, як зі Степаном Олександровичем мене звів Борис Миколайович.
…Отже, можна говорити, що були любов та визнання. Але талановитий письмак не задумувався над цим. Бо вважав по-іншому. «Моя дорога не стелилась айстрами». Якщо вдуматися, то в цьому рядкові весь Борис Миколайович. Хіба може бути задоволений собою справжній поет, якщо рідний народ не відчуває щастя?
ІІ
Вище уже дещо згадано про взаємини письменника з навколишнім світом. Але це лишень дещиця. Варто повести про це мову далі, бо чомусь здається, що саме ці стосунки можуть пролити світло на особистість.
Приміром, нині кажемо, що він був дбайливим літературним навчителем. Справді, клуб творчої молоді «Сонячні кларнети» при обласній молодіжній газеті «Ровесник», яким опікувався Борис Миколайович, дав путівки у життя багатьом письменникам. Серед тих, хто пройшов його школу, були Петро Сорока, Володимир Дячун, Володимир Кравчук, Ірина Дем’янова, Іван Потій, Зеновій Кипибіда… Вже немає з нами Левка Крупи, Богдана Бастюка, Євгена Безкоровайного, але вони теж відчули на собі життєдайний вплив «Сонячних кларнетів». Та й автор цих рядків теж із теплотою згадує про них.
…Свого часу до мене потрапила книжка письменника і журналіста Бориса Хижняка (на жаль, уже пішов у засвіти), в якій окремі сторінки присвячено співпраці з майстром слова. Нагадаю, що автор видання свого часу був головним редактором журналу «Тернопіль», де Борис Демків очолював відділ поезій. Так от, той згадував, як автор незабутньої пісні «Квіти ромена» самовіддано дбав про твори авторів з інших областей України, а про свої часто-густо забував…
Та чи можемо нині ствердити, що всі платили йому монетами уваги. Ні, на жаль. Письменник Богдан Мельничук в одній зі своїх книжок згадує, як на похороні Бориса Демківа з’явився чиновник обласного розливу з літературним ухилом, щоби віддати останню шану людині, яку нібито любив і поважав. Але забув (для себе — насамперед), що Борис Миколайович недавно приходив до його кабінету (просив допомоги). Та «шанувальник» і пальцем не ворухнув для цього, хоч міг би вплинути на позитивне вирішення… Не знаю. Можливо, він і сьогодні клянеться у любові до поета. Хоч, напевне, і досі не розуміє, де ночує справжність. Але не переміниш уже психологію таких людей.
Може, і не варто було акцентувати на останньому в цих розмислах. Та з пісні слів не викинеш. Було таке! Було! Різне доводиться переживати людині. І кожен випадок виокремлює особистість. «О, не шкребіться на душі, як миші. Не порпайтесь у моїй утробі… Я ще навчу вас поважати вірші, ті вірші, що поети з себе роблять». Вірю, що буде саме так! Бо справжня людина недаремно крокувала дорогою без айстр.
м. Шумськ.