Олесь Дяк, «Світ на узвишші» вірші. Дрогобич: Коло, 2019. 216 с.
Чергова збірка відомого українського поета Олеся Дяка написана зі ситуативним використанням японської форми вірша хайку, але зміст віршів цілком український. Для підтвердження цієї думки можна навести чимало прикладів. І не лише таких, що відразу виявляють свою українськість, як от: «так штокають / в парламенті / криваво – зі свічкою/ вкраїнця / не знайти», чи «холодний вітер / з півночі / горланить – готуйся україно / до біди», а й тих, які прямують до філософського осмислення світу і свого висновку в навколишньому середовищі: «стріла ворожа / не така й болюча – як слова бруд / у спину / від людей»; або ж «ні на хвилинку / не зімкнув повіки – небесну сотню / в серці вишивав». Тут уже відчувається щирий український патріотизм – ненав’язливий, а такий, що кличе й веде за собою.
Звичайно ж, зміст поетичного твору пов’язаний із формою, а форма теж намагається вплинути на зміст. У даному випадку вельми короткі (по два-три слова) рядки вимагають граничної насиченості думкою зі сподіваним чи й несподіваним висновком: «минає день / і ніч мине / а доля / одна в житті – до господа іти»; «яка ж тендітна квітка / цей підсніжник – до серця пригортаю / мов дитя».
Аналізована книжка О. Дяка складається із семи розділів. Не будемо називати їх, щоб не займати площі власних висловлювань, натомість спробуємо дати характеристику кожному і висвітлити його роль в ідейно-тематичному спрямуванні збірки.
Розділ перший «Творення пам’яті» сприймається як програмний. Із нього дізнаємося, про що і як саме висловлюється автор. А вже у другому – «Оковірші», присвяченому синові автора, натрапляємо на поезії суспільно-політичного спрямування: «безликий час / такий собі – ніщо / запанувало світом»; «сиджу на камені / і вітер / довкола мене / скам’янів. Отже, хай там що, а наше найвагоміше і найістотніше залишається з нами.
Натомість у третьому розділі «Звуки непереможні» знаходимо поезії, спрямовані до уваги дітей («Акварель Остапчика», «Святвечір» та інші), а своєрідним заспівом до розділу стає вірш «як легко йти / із добрими думками – ріднитися із квітами / й людьми».
Це розділ найоб’ємніший і відповідно, найбільш промовистий. Тут і вірш, присвячений пам’яті незабутнього Леоніда Талалая, й апофеоз матері, яка творить для дітей справжній рай на землі, й усвідомлення своєї малості в порівнянні з обширом та величчю природи, й цілий цикл про пори року. І, як це притаманне авторові, незвичність вислову, над яким треба спочатку задуматись, а вже потім усвідомити до кінця: у далечінь / промчала / електричка – вклоняються їй трави / до землі»; «ці небеса / мов річка нерухома – не колихнеться / й зіроньки стебло».
Та іноді нас очікують легко сприйнятливі й наче б аж просвітлені вислови: «блищать на сонці / неба чисті вікна – немов за ніч / помили їх / дощі», «весняна злива / усмішкою сяє – із травами / вітається / либонь». Тому й не занудьгуєш, читаючи вірші автора – то створені немовби для перевірки здатності читача осмислити їх, а то й для захоплення цього ж читача малюнками світлого, піднесеного й таки високого.
Якби хтось запропонував погрупувати уміщені в цій книжці поезії за тематично-жанровим принципом, то навряд чи якийсь рецензент упорався б із цим: тут аж надто вже велика різноманітність, різножанровість і несподіваність.
А зрештою, чи не цього й потребує значна частина сьогоднішніх читачів, зокрема тих, які прагнуть нових віянь у галузі поезії, нових думок і нової метафоричності у їхньому втіленні. Завершується ж розділ дуже промовисто: «сумні вірші / ховаю поза очі – за сотню літ / не буде їм ціни». Охоче хочеться вірити в це, як і в те, що поступ новизни невпинний – на те воно й новизна.
У розділі ж «Ілюзія дива» – поезії про кохання. Воно трактується як справжнє диво, таке необхідне в стосунках між людьми. І якщо для когось це лишень ілюзія, то все-таки для більшості – злиток самоповаги, взаємної оцінки, взаємоповаги і крок з обох сторін для створення сім’ї, без якої життя не мало б справжньої ціни. Тому й читаємо: «коли тебе / немає поруч – душа холоне / в сірий хрест». Або ще промовистіше: «яка це втома – не любити». Здається, краще й не скажеш. Бо кохання – то найвище почуття серця, при стражданні серця – «день як ніч» і навіть «найменша рана кровоточить».
Та попри все плин життя часом ставить великі знаки запитання, тому автор й побоюється: «люди такої вдачі / як ми з тобою, / до безкраю кохають, /або ненавидять… / що буде з нами?» Проте впевненість у взаємних почуттях усе ж переважає, через те й очікуваний висновок: «твоя рука / моя рука / й любові / передвічна / тиша»; «не розлучити нас ніяк / винагорода / за чекання».
Із найкоротшого розділу «Світ незірваної ожини» привертає увагу вірш «весна / ікона в позолоті – помолимося / за любов».
У подальшому ж розділі «Шипшинова моя душа» перебуваємо під впливом згадок про героїв нашого минулого – поета Мирослава Кушніра, який волів загинути, аніж здатися в полон кадебістам, і про безіменного козака, що сьогодні навряд чи впізнав би Україну, і міркування про те, як недоречно жити з людьми на самоті, бо це лиш посилює страждання, і виразний натяк на те, як згубно «перетворювати» природу й похідне від неї діяння рук людських: «мовчить колодязь / був колись – зрубали люди / справжню воду» і підтвердження відомого висновку: «мовчання – золото / як вголос говорити / про ніщо».
А ще є «Тривірш для Назарія» (Яремчука) і цикл «Менталітет», створений у вінок пам’яті Ігоря Білозіра. Весь розділ просякнутий бадьорим весняним настроєм, одначе вихлюпується тривога й сором, бо «є в нас тисячі шевченків / що по-російськи / гомонять».
Завершує збірку розділ «Роса первозданна». Вже назва сама по собі висловлює читачеві власну творчу суть: адже роса дає силу рослинам, а згодом сонце висушує їх і приводить до самоутвердження. Розділ підсумковий. У ньому йдеться про все те, що не було висловлене в попередніх – про Франкові Нагуєвичі, а ще цикл пам’яті Рути Вітер. Її усмішка, спалена вогнем журби й отримання Господнього прощення, і тривання днів та ночей у молитві, й журба в очах, що стала криницею буття, і посланий у далечінь вірш як сутність поетової праці. Перелік можна продовжити: він ледь не безконечний, бо і життя в середні роки здається якщо і нескінченним, то таким, що триватиме ще довго й довго…
Та все ж таки настає час власної самооцінки, бо без неї годі зазирнути в майбутнє: а що ж чекає за горизонтом? І тверда впевненість, що як «нас не стане – вірші будуть ці». Бо й що може залишитися від поета, як не його виболені і натхненні водночас, сприйнятливі для читача вірші?
Уважно прочитавши аналізовану збірку поезій Олеся Дяка, вникнувши в її зміст і новаторські художні особливості, приходиш до єдиного висновку: ця книжка матиме свого читача і буде сприйнята ним як вагома річ в сучасній художній літературі.
Левко Воловець, Липень, 2020