У моїх руках, щойно переданий після несподіваного телефонного дзвінка і домовленістю про зустріч «біля Шевченка» (у Львові) Ігорем Трачем комп’ютерний «рукопис» поетичної книжки «Часослов (Zeitwort) Час і слово», на першій сторінці якого зазначена лише назва та (знизу) рік – «2007».
– Чи міг би ти, не знаючи автора, написати до цієї… майбутньої книжки передмову, – запитав мене Ігор, не без лукавинки дивлячись в очі.
Давно знаючи свого тезку і Його одержимість на організаторсько-творчому полі української літератури, беру кількахвилинну паузу (був би артистом – узяв би кількагодинну…) для стихійного перечитування кількох віршів (щоби дізнатися про смак вина у бочці – не обов’язково випивати-висушувати бочку до дна…) – і несподівано для самого себе обіцяю Йому проекспериментувати, хоча до цього писав передмови на книги поетів, яких добре знав яко людей, адже для творення образу поета мені триєдино потрібні його біографія, фотографія, текст…
– Нехай це буде перший і останній виняток, який підтверджує моє правило, – сказав я Ігореві і пообіцяв до 7 липня цього року виконати свою обіцянку. – Врешті, такий аналіз однозначно чесніший в естетичній, а отже (за великим рахунком) в етичній системі координат, хоча також не виключає гри із підсвідомістю…
Один мій колега-поет N написав на творчість спільного нашого колеги S розгромну рецензію, назвавши того графоманом, із преамбулою «Платон мені друг, але істина дорожча», на що одна мудра жінка-літератор зреагувала так: «А що, N знає істину?.. Ого!..».
Тому наперед зазначу: істини я не знаю, і Платон (у цьому випадку Ігор Трач), тобто колега-поет, мені дорожчий. А принцип свій – писати про інших або добре, або ж нічого, – порушувати не збираюся, вважаючи, що в гуманітарній сфері сила повинна бути шляхетною і доброю, а істинне покаже час…
Отож, переді мною доволі об’ємистий (чомусь без нумерації сторінок, яких я нарахував 141) голий текст із назвою, яка перегукується із назвою відомого літературознавчого часопису «Слово і час», поділений на чотири розділи: «Вічна ватра», «Карпатська казка», «І місту, і світові», «Цикли слова таємничо несподіваного».
Творити Міф (легенду чи казку) поета лише за цим «таємниче несподіваним» рукописом – все одно, що за викопними рештками кістки крила птеродактиля моделювати образ неба Мезозою.
Але у цій індукції також, погодьтеся, є свій, як кажуть галичани, цимус, для дослідника-археолога гуманітарних знань і відчуттів, своя «алхімія слова».
Дістаючи навмання із рукопису традиційно строфічний, формально класичний вірш, другий, третій… я навіть почав воскрешати у пам’яті вірші поетів кінця ХІХ – початку ХХ століття: чи не розігрують мене, бува, підсунувши, скажімо, таку собі антологію – від Лесі Українки, Олександра Олеся, через Маланюка, Богдана-Ігоря Антонича, Максима Рильського – до сучасних непрофесійних патріотів-ґрунтівців:
* * *
І знову сірим сіре криється
у ту нестерпну веремію,
що в душу сірим сіється
й тим словом мовиться, як вмію…
хіба то нам повік записано
у сірій смузі,
як прокляття,
брехливим словом заколисаним,
не жити –
скніти і конати?
Такою, позачасово-позапросторовою, здалася мені ця урбаністично-готична лірика, з інкрустованими охудожненими знаками, символами, жестами, реаліями і нашого дня, і непроминальної минущини, презентована диптихами, триптихами, візіями, реквіями, окремими філософськими, психологічними, навіть ідеологічними, але не претензійно-силіконовими постмодерністськими, віршами, серед яких «Колискова», «Присвята NN», «Демон», «Хтосічок» (згадуємо епістолярну парафію стосунків Лесі Українки та Ольги Кобилянської)… «Ятаган», «Провісник бурі», «Пісня», «Мінорна аритмія», «Несерйозне», «Чаєчка Майдану»… цикл «Хрещата Україна», які печально прагнуть ірраціонального – волі, честі, польоту, світла, загалом не вириваючись із традиційно горизонтних рамок інтимного, космічного, національно ідентичного, «смерти» (саме таку форму родового відмінка іменників вживає Автор, за формально-змістовими ознаками віршів якого важко запідозрити у причетності до якоїсь материкової чи діаспорної, штучно чи органічно створеної групи, поетичної школи літнього покоління, включаючи київську чи нью-йоркську…).
Очевидно, перед нами книжка вибраного: такі різні вірші могла писати людина у різних багатослівних та мовчазних часах свого життя, у розмаїтих відкритих та закритих, своїх та чужих простόрах прόсторів.
Лексика віршів Інкогніто іноді невмотивовано різношерста (танк, аркан, дракон…), римуються слова одного морфологічного типу: колючий-болючий, пагіння-зомління (що мені не дуже подобається), навіть іноді однокореневі (часом-часу):
Слово звуками пахне,
вщерть напоєне часом,
слово, як сонце, не тахне
на колообігах часу.
Підкреслення моє… І що то за слово – «тахне»? Може, треба «чахне»?..
Ритми в системі одного вірша часто збиті (що мені ще більше не подобається), хоча, коли, змінюючи ритм, автор витанцьовує пісню – як-от «Батярське танго», власне «Пісня», – це манить, магнітить, маг…
Забагато, на мій погляд, риторики, альбомності, формальних огріхів, як-от фатального збігу приголосних вкупі із неграмотним відмінюванням іменника «ліс» (спишемо це на недогляд): «З гір в вечір вийшли хлопці з ліса».
Вірші зі строфами на кшталт
«Тут скеля ще росте відвіку,
синіють гори тисяч років.
і див, подібний чоловіку,
верхів’ям ходить тихим кроком»
легше взагалі викинути з рукопису, аніж правити: «див», очевидно, – на «Див», «тисяч» – на «тисячу», «чоловіку» – «на чоловіка»… Тоді, звичайно, зіб’ється ритм – але ж!..
Врешті, я не наймався на редактора сеї книжки (якби ним був, то вона б стала десь удвічі тоншою, тому раджу Авторові Редактора), ні подвизався її рецензентом (для цього мав би напевне знати її Автора…), а жанр Передмови чи Післяслова передбачає, скажемо чесно, більш панегіричний тон, тому спробуємо за деревами побачити ліс – і навпаки.
Цей Інкогніто для мене – латентний синтезатор чи не усіх шкіл і напрямків поезії другої половини ХХ століття, про які тут мовити не будемо, а спробуємо понасолоджуватися деякими Його рядками:
* * *
Ударило вогнем і гуком
і попливло швидким накрапом
зеленим на зелені луки,
і білим,
як ведмежі лапи,
і жовтим символом розлуки,
і синім,
як весняний вечір,
лягло,
як літепло,
на плечі
на радість босої малечі,
і закрутило веремію
аж світ –
здивований –
німіє…
Мені, наприклад, оце «і білим, як ведмежі лапи» саме у цьому контексті сходу видає незлецького поета.
* * *
…Напівзабуте знову мріє…
М. Рильський
…Ні, незабутнє – добросиле,
нетлінне, чисте в мить одну
ввійшло,
збудило,
воскресило,
на повен світ заговорило,
відкривши серця таїну…
Тут не лише школа «доброго Максима», тут і Вінграновський би по-доброму усміхнувся…
Подобаються мені своєю прозорою несказанною сказаністю «чорні вόрони із пропитими голосами», «намиста, що не рвуться» у віршах із циклу «Вино і чаша, й цвіт, й червона вишня»:
* * *
Пустує хата серед бур’янів,
Забиті вікна й двері геть дошками,
І чорний ворон, наче знавіснів,
Пропитими прокряче голосами (…).
Пощезло, не вернеться, лиш не раз
на серці защемить і відгукнеться
далеким спогадом, що повсякчас
подібний до намиста, що не рветься…
або – з вірша «Чаша»:
І в тім є суть: сповна іспити чашу,
якою б не була гірка вона.
в безмірно повнім океані нашім
вітри п’янкі таємністю вина.
Стріляє мені «вогняний озоновий меч» грому у романтично наївному (а яка ж література без наївного романтизму?..) вірші «З голубої, дальньої, як мрія»:
* * *
З голубої, дальньої, як мрія,
легко вниз зійшов із висоти
в золотистій сонячній завії
Ангел світла,
правди,
доброти (…).
Постріл грому небо опоясав
вогняним озоновим мечем.
«Боже, – мовив стиха ангел ясний, –
Бачу зримо Твій земний Едем…»
Ні несумісності з епохою, ні нервової вибуховості не вгадується ні в рядках, ні між рядками «Часослова», у кращих віршах якого просто присутня стара добра українська національна (не на продаж) поезія, за якою інтуїтивно вгадується щирий Автор, який живе так, як пише.
Цікаво було б, якби ця книга й у світ пішла з підписом «Інкогніто» – як середньовічні творці народних пісень, клерикальних текстів, парадоксально заперечуючи відоме Біблійне: нема нічого тайного, що не стало би явним.
Тому наразі, хоч як не приємно Авторові, протеже якого сам Ігор Трач, бути інкогніто, здається, я вже знаю це ім’я, це – Ім’я…
Ігор ПАВЛЮК