Ніна Головченко
«Як самостійна держава — Україна повинна володіти всіма символами державності і, перш за все, державною мовою з відповідною цій мові графічною абеткою. Нині ж українську мову ми тільки чуємо, зорово вона є надто уподібненою, графічно ідентичною з російськомовною абеткою. Українська абетка повинна бути кириличною в своїй основі, сучасною за державними, національними, художніми та естетичними ознаками».
Василь Чебаник
4 квітня 2023 р. у виставковій залі ЦРБ «Свічадо» в Києві відбулася презентація 11-ї персональної виставки української художниці вірменського походження Марини Саркісян «РУТЕНІЯ: літери, вбрані у вишиванки».
Приводом до організації виставки стала теза Марини Саркісян, висловлена нею в одному з інтерв’ю: «Ідея використання української абетки у власних творах виникла в мене в 2015‒2016 роках. У цей час я вже створювала роботи у поєднанні вірменської і української символіки, які дуже сподобалися широкому загалу глядачів… Після того, як у моїй творчості почали народжуватися вірменські Хачкари з петриківським розписом, я подумала, що варто рухатися далі, щоб популяризувати як Україну, так і Вірменію. Але якщо про вірменську абетку мені все було зрозуміло, то щодо української було таке відчуття, що її немає… І я сама собі роздумувала: а що ж нас відрізняє від російської абетки, тільки три літери і все (ред. — Є, Ї, Г)?..»
Отож, виставку було організовано з метою долання лакун у знаннях українців про самих себе, з метою популяризації петриківського розпису[1] і графіки української мови РУТЕНІЯ лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Василя Чебаника як складників візуальної культури та засобів самоідентифікації нації.
Бо російсько-українська, народна, велика війна, що триває, увиразнила брак знань серед українців про справжню історію України, про справжніх лідерів українських національно-визвольних змагань, знань про знецінених російською чи радянською імперськими владами митців і науковців.
РУТЕНІЯ ‒ графіка української мови Василя Чебаника
РУТЕНІЯ (від однієї з назв східнослов’янської території древньої Русі, що використовувалася у європейських рукописах XI століття) ‒ узагальнена назва шрифтів та шрифтових гарнітур для української абетки, створених протягом 2000‒2023 рр. Василем Чебаником на основі традицій руської доби та козацьких скорописів у рамках проєкту «Графіка української мови». Налічує загалом 63 шрифти (Rutenia_Bold, Rutenia Arial, Rutenia Decor, Rutenia Nezalezhna, Shypshyna Cursive, Sofia Kyivska, KrasnopysChebanyk, Krasnopys Chebanyk, Chebanyk Grotesk Cond та ін.) У шрифті РУТЕНІЯ історичний вигляд українських літер поєднано із формами та лініями давніх символів, що несуть у собі закодовані послання пращурів.
Метою автора є створення державного шрифту, який би виконував роль національного державного атрибута та засобу самоідентифікації нації, а також як засобу зображення мелодійної української мови, як одного з символів суверенності держави, як частини візуальної культури і навіть візуальної екології нації.
Над створенням оригінального шрифту, який відбиває національну, історичну, декоративно-мистецьку своєрідність української культури, працювали Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Павло Ковжун, Святослав Гординський, Василь Хоменко, Яків Гніздовський, Лесь Лозовський, Роберт Лісовський, Петро Холодний, Леопольд Левицький, Володимир Юрчишин та ін.
У період незалежності художники-графіки Дмитро Растворцев, Кирило Ткачов, сестри Віка і Віталіна Лопухіни, Віктор Харик, Генадій Заречнюк, Андрій Шевченко, Олексій Чекал, Богдан Гдаль, Олександра Корчевська, Віталій Мітченко та інші теж створюють і популяризують новітню українську графіку.
Проте саме робота В. Я. Чебаника вважається найбільш вагомим національним здобутком у царині візуалізації української мови.
Василь Чебаник ‒ український художник-графік, член Національної спілки художників України, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, професор, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2019). Автор проєкту «Рутенія. Графіка української мови», розробник дизайну Конституції України – церемоніальної книги, на якій присягають Президенти України на інавгурації, а також посвідчення «Президента України» (1996), дипломів Шевченківської премії, візуальної символіки Києво-Могилянської Академії, Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, Публічної бібліотека імені Лесі Українки та ін.
Марина Саркісян
Українська художниця вірменського походження, майстриня петриківського розпису, каліграфиня, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Спілки дизайнерів України
Бажання малювати супроводжувало Марину з дитинства. Курси петриківського розпису, а згодом навчання на кафедрі дизайну Університету «Україна» в Києві (диплом магістра з дизайну інтер’єру 2015 р.), а ще – невтомна працелюбність допомогли жінці стати художницею. Мистецький старт у 33 роки художниця називає символічним.
Виросла й навчалася в Києві, де її батьки-вірмени мешкають з 70-х років 20 ст. Про своє відчуття батьківщини Марина каже так: «Бути вірменкою в Україні для мене – це любити землю, на якій живеш, і не забувати про своє коріння. Тому ці дві культури: українська і вірменська, петриківський розпис і Хачкари – переплелися в моїй творчості».
Мистецьким авторитетом для Марини є передовсім українські митці: «Я дуже люблю творчість Катерини Білокур: збираю і перечитую всі книги про неї; я безмежно люблю поезію Ліни Костенко і пісні Раїси Кириченко і зараз вплітаю їх у своїй творчості, в своїх картинах з каліграфією і петриківським розписом».
Про особливу роль народної художниці України Катерини Білокур у своїй творчості Марина розповідає так: «…Звичайно, ми з Катериною Василівною не були знайомі, але вона певним чином увійшла в моє життя й оселилася у моєму серці. 2010 року, саме у період мого становлення як художниці, мені до рук потрапив журнал, у якому я знайшла дві статті: одна – про Катерину Білокур, інша – про родину Самарських-Вакуленків. …Через деякий час мене запросили до музею-садиби Катерини Білокур. Як я зраділа! Там, у Богданівці, я подумки зверталася до неї: «Дорогенька моя Катерино Василівно! Я благаю тебе, ти зараз біля Бога, ти можеш Йому там замовити слово і про мене. Будь ласка, я дуже хочу бути художником! Ти, як ніхто, знаєш, як важко мати бажання і не мати змоги для його втілення! Колись ти пішки йшла до могили Тараса Шевченка просити його благословення для себе. Зараз я стою біля твоєї могили і прошу благословення на свій творчий шлях. Я обіцяю, що зроблю все можливе, щоб бути гідною величного слова “художник”» (ж-л «Українська культура», № 1-2, 2020).
Як художниця Марина Саркісян працює переважно в жанрі декоративного петриківського розпису й каліграфії. Петриківку втілює на різноманітних матеріалах: папері, дереві, склі, тканині, розписує інтер’єри.
Нині Марина ‒ ще й викладачка образотворчого й декоративно-прикладного мистецтва та каліграфії в Академії мистецтва краси м. Києва.
Постійно бере участь у міських та міжнародних виставках, арт-проєктах. «Рутенія: літери, вбрані у вишиванки» ‒ 11-та персональна виставка мисткині.
У 2016 р. на 6-му Фестивалі-конкурсі писанок «374 художники» Марину Саркісян визнали абсолютним переможцем і залучили до підготовки Міжнародного пісенного конкурсу «Євробачення 2017»: Марина брала участь у петриківському розписі чотирьох двометрових тарілок з літерами K Y I V для фан зони.
На ушанування 150-річчя з Дня народження Лесі Українки (2021) Марина Саркісян створила ескіз рушника із символом Дерево життя «З України квіту йде любов по світу», яким опікувалася поетеса і громадська діячка Зоя Ружин. Вишивали рушник майстрині народної творчості з усіх регіонів України.
Від 2020 р. розпочала серію робіт із вірменською абеткою та петриківським розписом «Хачкар[2] ‒ мереживні письмена», 40 великих полотен якої завершила напередодні вторгнення, у січні 2022 р.
Створює антистрес-розмальовки: «Khachkar & Petrykivka» («Хачкар і петриківка», 2017), «Нескорена. Вільна. Сильна. Незалежна Україна» (2022) та сувенірну продукцію (листівки, горнята).
Від 2022 р. бере участь у благодійних акціях на підтримку ЗСУ. Так, у лютому 2023 р. передала 18 робіт на благодійну виставку-продаж, яку проводить Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав».
Протягом 2020‒2021 рр вона «інфікувалася каліграфією», за висловам В. Чебаника, ‒ закінчила курси каліграфії Вероніки Чебаник у Першій школі каліграфії «АРТ і Я» в м. Києві. І відтоді працює над серією робіт з українською абеткою: «Рутенія в обіймах петриківського розпису», «РУТЕНІЯ: літери, вбрані у вишиванки», «Рутенія витинанкова».
На виставці у ЦРБ «Свічадо» «РУТЕНІЯ: літери, вбрані у вишиванки» представлено 33 роботи Марини Саркісян із візуальним образом української абетки Krasen (Красень) – одним зі шрифтів графіки української мови Rutenia (Рутенія) В. Я. Чебаника. Художниця і каліграфиня за допомогою петриківського орнаменту увиразнює символіку української автентичної графіки В. Чебаника. Мисткиня інтерпретує та популяризує петриківський розпис і графіку української мови РУТЕНІЯ як складники візуальної культури нації, як візитівку України.
Також учасники презентації мали змогу спостерігати майстер-клас Марини Саркісян: шрифтом Krasen вона написала назву бібліотеки «Свічадо» й увінчала напис квітковою петриківською композицією.
Прокидається ген українця
Учасники презентації захоплено споглядали і праці Марини Саркісян з абеткою РУТЕНІЯ, і класичні петриківські квіткові композиції, і поєднання українського та вірменського народного традиційного мистецтва в роботах з петриківкою, хачкарами та вірменською абеткою, і антистрес-розмальовки, і сувернірну продукцію.
Головна редакторка журналу «Жінка» ‒ медіа партнеру виставки ‒ Тамара Маркелова мовила про те, що нині, під час війни, прокидається ген українців, відновлюється жага до знань про свою історію, про українське мистецтво, і такі мистецькі акції, як виставка Марини Саркісян, сприяють просвіті українських громадян.
Леонід Гук, заслужений працівник культури України і колишній викладач Марини, висловив своє захоплення тим, як зросла її майстерність, як утілює вона філософію концептуального формоутворення у своїх працях, (поєднуючи традиційні мистецтва українців і вірмен – петриківку і хачкари), і як віртуозно працює з необароковою графікою В. Чебаника.
Директорка ЦРБ ЦБС «Свічадо» Світлана Гонда наголосила на тому, що тепер саме сучасні бібліотеки стають центром соціокультурного життя громад, популяризують якісний український культурний контент. І виставка Марини Саркісян «РУТЕНІЯ: літери, вбрані у вишиванки» ‒ один із таких заходів, що представляє справжнє, сакральне мистецтво України.
Виставка у ЦРБ ЦБС «Свічадо» триває до 7 квітня. Адреса: м. Київ, бул. Жуля Верна, 13В. Тел. для довідок: 098 432 4166. Вхід вільний.
Довідка
Центральна районна бібліотека Централізованої бібліотечної системи «Свічадо» ‒ соціокультурна родзинка Святошинського району м. Києва. «Свічадо» ‒ мультикультурний простір: це і книгарня, і публічний інформаційний центр із доступом до інтернету, і соціально-психологічний осередок, і творча майстерня, і пізнавальні проєкти, і виставки та презентації, що розвивають кругозір, естетичні смаки і формують читацькі інтереси користувачів бібліотеки різних вікових категорій.
Фото: Ірина Голобородько, Катерина Линевич
[1] Петриківський розпис ‒ декоративно-прикладне візерункове народне малярство України 19‒21 ст., яке зародилося в с. Петриківка, що на Дніпропетровщині. У петриківському розписі переважають рослинні орнаменти, зображення квітів (айстр, жоржин, троянд, ромашки) та плодів, які поєднуються у фантазійні композиції. Іноді рослинні візерунки поєднують із зображенням людей, птахів та тварин. Традиційно орнаментальні композиції виконуються на білому тлі.
Петриківський орнамент є художньою візитівкою України. 2013 р. петриківський розпис внесено до Списку Всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
[2] Вірменські хачкари (від поєднань слів «хач» – хрест і «кар» – камінь) – зображення хреста на кам’яній стелі (брилі), художній символ народу Вірменії. Спершу камені з вирізьбленими знаками та орнаментом ставили на межі землеволодінь, на цвинтарі, на ушанування язичницьких ідолів і сприймалися як обереги. Від 4 ст., після прийняття християнства, хрест-камінь поєднує давні традиції та християнську символіку Вірменії і прикрашає також храми та монастирі. У центрі кам’яної стели зазвичай викарбовується хрест (як виноградна лоза, що розпустилася, чи квітуче дерево – «Дерево життя»), що символізує життя вічне. А навколо нього майстри вирізьблюють мереживний орнамент із зображенням сонця, кипарису, листя фініка, кетягів винограду, плодів гранату, квітів, трави, а також зображення янголів, зірки, птахів (павичів, голубів, орлів), звірів (бика, лева) та ін.
Мистецтво крилатого хреста (своєрідне графіті) порівнюється з ювелірним. 2010 р. хачкари внесено до Списку Всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
