Григорій Петрович Васянович. Педагогічний пантеон. Науково-педагогічне видання. Львів: Норма. 2016. – 326 с.
Вчений і поет – Григорій Васянович у своєму доробку має 15 поетичних книжок. У своїх поезіях автор звертається до морально-духовних, філософських, соціально-побутових, соціально-політичних проблем і тем, які тривожать його, змушують звертатися до алегорій і часто вражають точністю віддзеркалення реалій нашого буття.
У збірці «Педагогічний пантеон» перераховані вище проблеми актуалізуються в особистісному вияві найвизначніших українських мислителів, культурно-освітніх просвітителів, діячів, педагогів. Із всього змісту збірки добре відчутним є те, що автор дотримується головної лінії: філософська, педагогічна думка, культурно-освітня діяльність завжди персоніфікована – в них віддзеркалюється особистість їх носія, з певними естетичними смаками, поглядами, віруваннями та вподобаннями. Саме такий підхід дозволяє авторові проникнути в глибинні пласти виховних і культурно-освітніх феноменів далекого та близького минулого. Та чи інша персоналія, до життя і творчості якої звертається Григорій Васянович, репрезентує його доробок не лише в якості індивідуального творця, а й як виразника думки й практика своєї епохи. Це допомагає побачити формалізований, діалогічний, полідіалогічний, ціннісно-конкретизований процес розвитку української думки, культури, відкриває нові грані, новий зміст цього процесу та важливі аспекти науково-поетичного дискурсу.
Для того, щоб персоніфіковано, системно окреслити розвиток національної ідеї, думки України, автор дотримується біографічного підходу, починаючи з представників Княжої доби (Ярослав Мудрий, Іларіон Київський, Феодосій Печерський, Володимир Мономах). Кожен із них був видатним державним або релігійним діячем, по-своєму розв’язував складні питання суспільного, державного, культурно-освітнього розвитку, проповідував «учення книжне», збирав «скарби духовності».
Універсально-загальний масштаб філософського мислення Г. Васяновича гармонійно узгоджується із конкретно-чуттєвим, метафоричним, символо-творчим типом ліричного художнього мислення. І справді, його короткі епіграми-вірші вражають точністю характеристики тієї чи іншої постаті, виражають певні душевно-духовні почуття автора, несуть в собі важливі ідеї та думки, осмислені життєві спостереження.
Слушним, на нашу думку, є те, що осмислення доби культурно-освітнього Відродження і Нового часу автор розпочинає з аналізу доробку таких непересічних постатей, якими були: Юрій (Котермак) Дрогобич, Павло Русин, Іван Федоров, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Іван (Іов) Борецький, Максим (Мелетій) Смотрицький, Лаврентій Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Петро Могила, Єпифаній Славинецький, Інокентій Гізель, Лазар Баранович та багато ін.
Кожна науково-поетична характеристика конкретного діяча усвідомлюється й викладається автором через призму головного принципу герменевтики – «мистецтва розуміння», коментування, пояснення «життєвості», «науковості» біографії й творчості як єдиного цілого в контексті історико-культурної і поетичної традиції. Наприклад, у катрені, присвяченому Семену (Сильвестру) Кулябці, добре відчутною є інтонація автора щодо оцінки діяльності цього по-справжньому великого мислителя, релігійного і культурно-освітнього діяча:
«Не в будь-яке тіло Бог душу вкладає!»,
Твою ж Він наповнив по вінця,
Й донині студентство благим називає
Високе ім’я українця!
Такої ж лаконічності, завершеності думки, Г. Васянович дотримується практично всюди. На підтвердження цієї думки дозволимо собі процитувати ще один катрен, присвячений «любомудру» Григорію Сковороді:
Ти всім й собі – Людина-пісня,
Ти всім й собі, як світлий день,
Ти справжнє Боже благовістя,
І «Сад Божественних пісень»!
Із багатого контексту збірки повсюдно відчувається, що автор дотримується плідної думки: упродовж тривалої духовно-культурної історії людства, а також безпосередньої історії України, філософія, освіта, наука і поезія постійно взаємодіяли, взаємопроникали і взаємозбагачувалися. Прекрасною ілюстрацією цьому є творчість щойно згадуваного Г. Сковороди, а також поетів-мислителів: Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, А. Волошина, О. Духновича, П. Куліша, М. Шашкевича, П. Чубинського та багатьох ін. Основу і суть філософського підходу в осмисленні історичних явищ, їх ліричного опису, як видно із тексту збірки, становить всезагальне, родове, субстанційне, втілене в образі-переживанні автором того, про що він пише.
Зазначимо й наступне: автор збірки дотримується думки О. Потебні, згідно з якою, мова не має виражати готову думку, а створювати нову. Отже, у справжній філософській і поетичній творчості має місце не відображення сформованого вже світорозуміння і світобачення, а смисло-творча діяльність, створення нового смислу і, відповідно, нового світорозуміння. На цьому ґрунтується духовна значущість рецензованої збірки, оскільки поетичне слово розширює зміст нашого внутрішнього Я, зворушуючи його до більшої глибини.
Лідія Йолтуховська – Скоропис, член Міжнародної Асоціації письменників–баталістів і – мариністів, Української Асоціації соціально-художньої літератури, член Асоціації діячів естрадного мистецтва України, заслужений діяч естрадного мистецтва України, лауреат 4-ох літературних премій.