22 червня 1941 р. фашистська Німеччина розпочала війну проти свого союзника – Радянського Союзу, і вже на початку липня Західна Україна була звільнена від більшовицької чуми. 30 червня 1941 р. у Львові було проголошено відновлення Української самостійної держави. Було сформовано уряд на чолі з Ярославом Стецьком.

З великою радістю сприйняли цю звістку в нашому селі Стара Ягільниця. Вийшли з підпілля члени ОУН, відновили діяльність «Просвіта», товариства «Соколи», «Союз українок». В клубі відновились забави, вистави. Не було кому керувати вправами дівчат. Не було вже Надії Юрчинської, яка в суботу приїздила в село і розучувала вправи з дівчатами.
Одного разу в клубі мене оточили дівчата:
— Давайте попробуємо відновити наші спортивні вправи. Ви співайте, а я буду робити вправи.
Попробували – і вийшло. Це помітив Павло Старовський і направив мене на курси до Чорткова. З того часу я почала керувати дівчатами, стала активною в громадському житті, авторитет серед молоді зростав, і не тільки серед молоді.
Однієї неділі кличе мене Старовський Павло і дає доручення: завтра о 5-й годині прийти до нього в літньому плащі. Годинника в мене не було, і я раненько ще до сходу сонця була вже в нього. Він мене похвалив, що так рано встала, і дав мені щось маленьке, завинуте онучею, і сказав йти до Чорткова за цвинтар у лісок. Там на мене чекатиме чоловік. І дійсно так було. Я віддала цьому чоловікові згорток, а він дав мені щось довге, теж обмотане онучею, і сказав сховати під плащ. З великим страхом і незручностями я доставила цю річ Павлові Старовському.
Одного разу на забаві в клубі мене запросив до танцю Роман Бабій. Під час танцю Роман запропонував:
— Марійко, давай ми поженимось. Виходь за мене.
— Давай, – погодилась я.
Так я стала невісткою в Левка Бабія. Чоловік був членом ОУН, працював станичним. Я йому допомагала. Через нас проходив зв’язок Угринь – Полівці. Вночі Роман працював, а вдень іноді мені приходилось виконувати доручення.
Сувора зима 1943 – 1944 р. Снігу понадувало кучугури, тріскучі морози – птахи на льоту падають.
Настав святий вечір 1944 р. Тато Левко і чоловік пораються біля худоби, а ми, жінки, готуємо святу вечерю. Тільки зірка на небі засіяла, ми сідаємо до вечері, а тут підвода з Угриня з пакунками медикаментів. Треба переправляти до Половець (звідти прямував шлях на Волинь в Шумські ліси). Мій чоловік Роман зразу на підводу і відправились на Полівці. А ми помолились і сіли до вечері. Старий Левко, чоловіків тато, поблагословив вечерю, набрав ложку куті, трошки попробував і нічого не сказав, промовчав, а решту підкинув до стелі і промовив: «Лапайте, хай рояться бджоли». Ми половили зерна пшениці та до рота. І тут стався вибух. Виявилось, що кутя заправлена нафтою. Тоді цукру не було, і наварили з цукрових буряків юшки та поставили на лавці біля порога в пляшці, а там стояли ще пляшки, в одній була нафта. Хто винен? Хто переплутав пляшки? Як завжди, невістка. Отак сваркою закінчилась свята вечеря. Я в роті нічого не мала, залізла в куточок на ліжко, не роздягаючись, притулилась до подушки, а сон не приходив, чекала на чоловіка, а його нема та й нема. Вийду надвір, а там заметіль – світа не видно, столітні сосни біля церкви гудуть-завивають, гілки тріщать, а мороз скажений. Виглядаю на дорогу – нікого, навіть собак не видно. Змерзла повертаючись до хати. А ніч така довга, ніяк ранку не дочекаюсь. Над ранком задрімала, і сниться мені, що мого Романа вовки кругом оточили і хочуть його загризти. Ні, то не вовки, то якісь страшні створіння з величезними червоними ротами і довжелезними зубами кидаються на нього. Я як закричу:
— Геть! Не чіпайте! – та й прокинулась.
Мені стало страшно. Я пішла шукати свого Романа. Кругом свище завірюха, вітер гуде, ламає дерева, а я йду, минула цвинтар, вийшла в поле. почало світати. Гукаю:
— Ромою мій дорогий, де ти?
А хто почує мій голос серед тої завірюхи? Йду далі. Вже й залізницю минула. Знову гукаю. Де там, нікого нема і не чути.
Вже й розсвітало надворі. Вертаючись додому, погріюсь, відійду від холоду і знову вирушаю шукати свого Романа. І так цілий день. Не снідала й не обідала. Аж надвечір дивлюсь: щось чорніє на снігу від Ставок. Біжу назустріч. Він, мій Роман! Втомлений, знеможений, голодний блукав цілу добу десь далеко поза Марилівку, попід Базар. І лиш гудок поїзда його направив на вірну дорогу.
А в кінці березня 1944 р. забрали мого Романа на фронт. Прислав листа, що поранений лежить в шпиталі в Латвії. І більше вісточки я від нього не мала. Аж на початку 80-х років якісь приїздили до сільради на Шульганівку і питали за Романом Бабієм. Але хто вже тепер про нього пам’ятає. Сказали, що такого нема і не було. А я вірю що коли він вилікувався, то втік і добирався додому, але по дорозі десь загинув. О, він такий!
Вдруге вийшла заміж за вдівця Йосипа Старовського. Маю сина, невістку, внуків. Добрі діти. Прийшлось і з москалями повоювати.

Записав Роман Критюк.