Юрій Липа запевняє, що створені письменниками постаті героїв займають у житті людей значно більше місце, аніж реальні люди, учасники тих чи інших подій, бо літературні персонажі є результатом «схвилювання від істотного» (за Євгенієм Вахтанговим), новим синтезом почуттів, розкриттям внутрішньої сутності явищ. Носіями схвилювання від істотного є героїв творів Мирослава Ірчана, Василя Атаманюка, Володимира Сосюри, Романа Федоріва та ін., учасники партизанського загону «Дванадцять». Їхній бойовий шлях був повний вагань, мук і жертв, поки у вирвах першої світової війни у складі формувань австро-угорської армії, Української Військової Організації, частин Української галицької армії та ін. дійшли вони розуміння визвольної боротьби Хто ж вони, герої «Дванадцятки»?
Шеремета Петро Михайлович (22.І 1897, с. Пуків, тепер Рогатинського району Івано-Франківської області – 11.XI 1922, м. Чортків) – один з керівників збройної боротьби трудящих західноукраїнських земель проти польських. окупантів. Народився в селянській сім’ї. Під час 1-ї світової війни служив у австрійській армії, був членом Української Визвольної Організації, потім перебував в Українській галицькій армії, з частинами якої в січні 1920 перейшов на бік Червоної армії. Восени 1922 разом із Степаном Мельничуком та Івано Цепком очолив підпільний партизанський загін «Дванадцять», який діяв на Тернопільщині. Розстріляний за вироком польського військово-польового суду.
Мельничук Степан Онуфрійович (7 (19).ХІІ 1898, с. П’ядики, тепер Коломийського району Івано-Франківської області – 11.ХІ 1922, м. Чортків,) – один з керівників збройної боротьби трудящих західноукраїнських земель проти польських окупантів. Народився в сім’ї робітника. З 1916 року служив в австрійській армії, був членом Української Військової Організації, з кінця 1918 року – в Українській галицькій армії, в січні 1920 перейшов до Червоної армії. Восени 1922 року разом з Петром Шереметою й Іваном Цепком очолив підпільний партизанський загін «Дванадцять», який діяв на Тернопільщині. Розстріляний за вироком польського військово-польового суду.
Цепко Іван Григорович Цепко (11.IX 1899, с. Коршилів, тепер Зборівського району Тернопільської обл. – 28.Х 1922) – один з керівників збройної боротьби трудящих західноукраїнських земель проти окупаційного режиму панської Польщі. Народився в селянській сім’ї. З вересня 1918 року служив у австрійській армії, з грудня — в Українській галицькій армії, з підрозділами якої в січні 1920 перейшов на бік Червоної армії. Восени 1922 разом з Степаном Мельничуком і Петром Шереметою очолив підпільний партизанський загін «Дванадцять», який діяв на Тернопільщині. Загинув у бою з польськими жандармами.
Розуміючи важливість визвольної боротьби на західноукраїнських землях саме тоді, коли окупаційний польський уряд почав підготовку до проведення виборів у сейм, який мав узаконити загарбання Галичини як споконвічних польських земель, вони відкрито виступили проти польських загарбників.
Спалахи селянських повстань у Галичині закликали до походу за визволення знедолених братів з-під панського ярма. У листі до сестри Марійки (від 16 червня 1922 року) Степан Мельничук писав: «… Гіркий досвід 1919-1920 років відкрив мені очі. Переворот в падолисті 1918 року не дав селянам те, чого вони сподівалися, вся користь з перевороту сталася отим галасливим політикам, котрі, провалившись зі своєю політикою в Галичині і на Україні, оставили нашу голодну і хвору армію на Україні, а самі удрали за границю і чекають, коли станеться чудо й Антанта віддасть їм власть над галицькими селянами й робітниками. Ми пізнали всю підлість та шахрайство наших галицьких провідників 1919 року і куємо тут, на окраїні, проти них зброю. Як би там політичні відносини в Галичині не мінялись, горожанська війна у нас неминуча, і на це треба бути готовим» («Прикарпатська правда», 1967, 22 липня).
Повстанська ватага сформувалася швидкоруч, переважно з галицьких політемігрантів. На перших порах до неї входило дванадцять осіб, звідси і назва – «Дванадцять». Командиром загону став колишній командир батальйону Петро Шеремета, заступником – колишній командир розвідників Степан Мельничук, комісаром – Іван Цепко.
22 жовтня 1922 року з Кам’янця-Подільського загін вирушив до Збруча й переправився через нього в районі села Кудринці Борщівського повіту. Просуваючись швидко вглиб Галичини, партизани по дорозі спалили кілька панських маєтків у Борщівському повіті. У селі Мишковичі рука месників спіткала директора місцевої школи Леона Березовського, ймовірного кандидата «від народу» до сейму.
Тут, у Мишковичах, загін влаштував тимчасову базу, щоб впорядкувати свої справи (адже за цей час він значно зріс за рахунок місцевого населення). А тим часом командуючий польськими окупаційними військами генерал Юзеф Галер поспішно стягував у Заліщицький і довколишні повіти військові підрозділи, поліцію для розгрому партизанів. Зав’язуються щоденні сутички з ворогом. Загін зазнає втрат, адже партизани, були погано одягнені, а вже настали холодні осінні дощі; озброєні старими російськими гвинтівками, до яких не було набоїв.
Перші невдачі призвели до незгод у загоні. Петро Шеремета, наприклад, вважав за необхідне повернутися на східну Україну, щоб краще підготуватися до нового походу. Його думку поділяв і Іван Цепко. Степан Мельничук, навпаки, пропонував просуватися далі, в Карпати, і, як колись опришки Довбуша, продовжувати збройну боротьбу. До цієї думки схилялися й ті повстанці, які недавно влилися до загону. Відхід від своїх рідних місць лякав їх невідомістю.
На нараді в Торському лісі загін розділився на, дві частини. Група партизанів, переодягнених у селянську одежу, з Шереметою і Цепком взяли курс на Збруч. Але в селі Голігради (нині Червоногради) натрапили на жандармський пост. У сутичці з ворогом Цепко був убитий випадковою кулею з нагана Шеремети, який цілився в жандарма. Важко пораненого Шеремету арештували. Решта повстанців встигла втекти. Така ж доля спіткала й загін Мельничука. Оточені великими силами карателів, партизани відбивалися до останнього пострілу. Пораненого Мельничука, який залишився прикривати відступ товаришів, взяли в полон.
У Чортківській тюрмі, куди доставили Шеремету, Мельничука й інших партизанів, відбувся фарс «справедливого» суду. Військовий трибунал засудив Петра Шеремету і Степана Мельничука до страти, інших – до 5-6 років позбавлення волі. 11 листопада 1922 року під мурами чортківської тюрми мужньо прийняли смерть одні з перших провісників волі на західноукраїнських землях, керівники героїчної «Дванадцятки» Петро Шеремета і Степан Мельничук.
У некролозі про смерть Петра Шеремети й Івана Цепка газета «Наша правда» за 2 грудня 1922 року писала: «Прощає вас, незабутні товариші, все робітництво і бідне селянство, за котрих волю і щастя ви зложили свої голови. Вмираючи, ви вірили, що:
Лиш ми, робітники,
ми діти Святої армії труда,
Землею будем володіти,
А паразитів жде біда!».
Посмертне слово про звитяжців закінчувалося криптонімом «Ю.Р.». Неважко здогадатися, що автором некролога був Мирослав Ірчан, один з псевдонімів якого – Юрко Ропша. Степан Мельничук – бойовий товариш письменника, командир куреня. Вони разом перебували у складі першої бригади, яка в лютому 1920 року перейшла на бік Червоної Армії.
Вибувши з лав бійців через тяжке поранення, Мирослав Ірчан виїхав у Прагу до хворої дружини Зінаїди Баб’юковоі. Дізнавшись про розстріл у Чорткові своїх друзів, галицьких народних месників, письменник через кілька днів написав поезію «Відкрийте голови», яка була надрукована в галицькій газеті «Наш стяг»:
Відкрийте голови!
Зірвіть одіння й голі груди
Напроти вітру дайте!
Але не плачте, не сумуйте,
Побідні пісні співайте!
Поет звертається до всіх трудящих Галичини із закликом не коритися гнобителям, а продовжувати боротьбу за своє визволення: «Що там смерть! Кусок заліза і кінець. Що там кров! Се наш прапор, се слави нашої вінець!».
12 грудня 1922 року в Празі відбувся великий громадський вечір, присвячений пам’яті партизанських ватажків. У своїй полум’яній промові Мирослав Ірчан дав блискучу характеристику бойових і моральних якостей героїв.
«…Іван Цепко – слабосильний, невеличкий хлопець з університетським умом. Не признавав особистого життя. Визначний теоретик і людина, якій пророкували світлу будучину. Більше знавець політики, ніж військової штуки.
Степан Мельничук – здоровий, твердий характер і непохитний вояк революції… Його останнім бажанням було, щоб люди дожили до тої хвилини, як згине сила зброї і запанує правда, свобода і справедливість…
Петро Шеремета – ніжний, усе усміхнений хлопець «Петрусь!». Контраст до Мельничука в буденному житті. Але безстрашний вояк, Йому з пробитою жандармським багнетом рукою було «любо вмирати», бо знав, що «його дорога – правильна дорога». У передсмертному листі просив рідних, щоб не плакали, не тужили, бо «так було треба, так хоче велика Революція, а він – її вірний син!» («Революційна боротьба на Тернопільщині. 1917-1939. – Тернопіль, 1957)..
Свою промову, виголошену на вечорі, автор надіслав до львівського часопису «Культура». 36 років пролежала вона в архіві і лише в 60-х роках була виявлена серед інших документів та опублікована.
Ватажкам загону судилося стати героями багатьох творів Мирослава Ірчана. У січні 1923 року він виступає в нью-йоркській газеті «Українські щоденні вісті» з кореспонденцією «Історія повстаючої ватаги та її трагедія». Детально розповівши історію «Дванадцятки», автор викрив причини її трагедії: фатальною помилкою талановитих народних самородків-організаторів було те, що вони все робили на швидку руку. Без послідовної підготовки до революції, організації і виховання мас розрізнені партизанські виступи селян не перетворяться у збройне повстання. «Але безстрашна смерть тих героїв, – стверджує автор, – їх посмертні листи, їх заповіт на листах вирисовують перед нами величні постаті, які зробила соціальна революція, І яких у нас мало. Чи можемо про них забути? – Ніколи» .
Кривава подія у містечку над Серетом глибоко вразила письменника. У травні – червні 1923 року в Празі він пише п’єсу «Дванадцять». В основу її покладено дійсний факт – розстріл у Чорткові Степана Мельничука й Петра Шеремети. Це документальний драматичний твір, в якому автор використав не лише близьку дружбу з ватажками загону, а й судові акти, інтерв’ю з адвокатом, який боронив на суді повстанців. Драматург прагнув відтворити правдиву панораму подій, що сталися в Східній Галичині за часів польського панства.
Для п’єси, дещо позначеної революційною риторикою, характерний бойовий революційний настрій, глибокий соціальний зміст, тема визволення Західної України, ідея консолідації трудящих знайшли своє конкретне втілення в образах Степана Мельничука, Петра Шеремети, Івана Цепка. Тоном революційного плакату, простим і динамічним розвитком сюжету твір наче перегукується з коломийками Івана Кулика, поезіями Василя Бобинського.
Мирослав Ірчан з хронікальною послідовністю намагався відтворити правду тих незабутніх днів: лісові мандри «Дванадцятки», напад на панську економію, смерть Цепка, зневіра і полон Мельничука і Шеремети. вирок суду, салют безсмертя…
П’єса починається своєрідним прологом: на лісова галявину до повстанців приходять спочатку Шеремета, потім Мельничук та Цепко. Пригадують відступ галицької армії за Збруч, готуються до нападу на маєток Грохольського. Лунає пісня:
Ой та задурились стрільці червоні,
Як Збруч-річку проходили…
Хоч скільки народу впало за свободу,
Встояти не було сили…
Повстанці вирушають в похід на панів. У купу руїн перетворилася економія графа Грохольського, запалав маєток поміщика Шопульського. Та ворогам вдалося вислідити месників, Між друзями Мельничуком і Шереметою виникають тактичні незгоди. Розходячись різними маршрутами, вони висловлюють віру в те, що зустрінуться у Львові на барикадах.
В образах Мельничука, Цепка і Шеремети втілено моральну красу революціонерів, їх безмежну відданість революційному обов’язку. Мельничук виголошує: «Не радійте, дешевенькі пани, що нас убивають, Нас ніхто не вб’є. Ми – не ми, а невмируща Ідея! Нашь вихідна, початкова мета – гине, але залишається вічною кінцева мета. 1 вона буде жити, мусить жити! Поневолені трудящі маси таки переможуть!».
У п’єсі «Дванадцять» наявна документальна основа, політична гострота, пильна увага до соціальної поведінки героїв. Поряд з цим є й недоліки. Критик Леонід Новиченко з приводу п’єси «Дванадцять» зауважував, що їй «вадив надто прямолінійний задум автора: ні в чому не відходячи від фактичного матеріалу, що був у його розпорядженні, він прагнув передусім сумлінно «проілюструвати» історію «Дванадцяти». Звідси – певна поверховість усього твору, недостатня розробленість окремих образів. Але й те, що Мирослав Ірчан зумів дати в своїх «Дванадцяти», не забудьмо, що це був лише 1923, становило досить цінний внесок в українській драматургії. При всіх своїх недоліках і слабкостях «Дванадцять» посували її вперед по шляху реалізму, зв’язку з життям, оволодіння великою героїчною темою» («Мирослав Ірчан»).
Восени 1923 року на запрошення культурно-просвітницьких організацій письменник переїздить до Канади. Деякі націоналісти через газету «Український голос» зняли шалений галас з приводу “неправдивого” висвітлення Ірчаном долі ватажків «Дванадцятки». Вони ширили брудні наклепи…
Мирослав Ірчан з цього приводу надрукував на сторінках «Українських робітничих вістей» у Вінніпегу історичну розвідку, доводячи свою правоту листами розстріляних до рідних в Галичину, заявами свідків екзекуції адвокатів, підписами судових актів, фотографіями. Виступ письменника не тільки спростував брехливі наклепи на світлу пам’ять загиблих, а також став цінним матеріалом до вивчення історії розвитку революційного руху в Східній Галичині. У канадському журналі «Голос праці» (9.XI.1922) та в газеті «Українські робітничі вісті» (10.XI.1923) з’явилися поезії «Їх три» та «Безсмертним галицьким бунтарям», присвячені незабутнім товаришам Степану Мельничуку, Петру Шереметі та Івану Цепку. В поезії «Їх три» поет говорить, що вмерти, «вмерти за всіх – се не гріх», і хоч «передня сторожа впала», але йде нова і треба «шикуватися в лави».
В нас жертв багато, та ми ростемо,
Хоч сила наша – ми самі,
В нас тверда віра в майбутнє,
У яві вільні дні, –
заявляє поет у вірші «Безсмертним галицьким бунтарям».
Не мало місця відведено Мельничуку, Шереметі, Цепку в мемуарній дилогії Мирослава Ірчана «Трагедія першого травня» та «В бур’янах». У першій частині твору йдеться про події лютого – травня 1920 року. В обстановці напружених боїв з білополяками дві галицькі бригади зрадили Червону Армію і перейшли на бік Польщі. Перша бригада, до якої входили Мирослав Ірчан, його друг і односелець Степану Мельничук та інші, стала на бік Червоної армії. «Цей полк, – писав згодом Мирослав Ірчан, – виповнив своє завдання найкраще, бо виховав кількасот свідомих борців революції, а між ними і безсмертну трійцю: тов. Цепка Івана, тов. Мельничука Степана і тов. Шеремету Петра».
Тематичну лінію «Трагедії Першого травня» продовжила друга частина – «В бур’янах». Події у ній розвиваються в червні 1920 року, коли Мирослав Ірчан удруге потрапив у білопольське оточення і переховувався на околиці с. Миронівки на Київщині.
Книга побудована у формі сповідей і роздумів, через які виразно проступає «духовна історія» самого автора – історія його ідейних шукань, помилок і політичного прозріння.
Твір сповнений оптимізму й віри в перемогу визвольної боротьби. «Людина є передовим борцем за нове життя цілого людства. Є носієм правди, рівності і справедливості, є безсердечним ворогом неволі, насилля і використовування слабшого», – пише Мирослав Ірчан.
Саме такими постають в уяві письменника керівники «Дванадцятки», яким він присвячує ще ряд статей в «Українських робітничих вістях»: «Герої революції Іван Цепко, Степан Мельничук, Петро Шеремета»; «Хто такий Степан Мельничук?»; «Спомини про Петра Шеремету», публікує передсмертні листи Мельничука і Шеремети до рідних і товаришів. Мирослав Ірчан мав намір видати «Пам’ятну книгу на честь Мельничука, Шеремети і Цепка», але задум здійснити не вдалося.
Приїзд Мирослава Ірчана до Канади був переломним роком в історії української емігрантської літератури і неабияк позначився на творчості поетів-емігрантів Миколи Тарновського, Василя Шопінського та Володимира Гіби. Микола Тарновський на осінні події 1922 року він відгукується віршем «Дванадцять»:
Дванадцять їх було тоді,
Як Збруч перебрели…
ішли відважні, молоді
і сонця світ несли.
Невимовна туга за зраненою окопами й засіяною кулями надзбручанською землею вилилась у монолітні поетичні рядки:
– Негідники і Дрижіть!
Покори ви не ждіть,
Бо перед вами я не стану на коліна…
Постаті керівників «Дванадцятки» набирають у вірші алегоричного значення, кожен з трьох месників своєю силою, своєю вірою в смерть катів уподібнюється до Прометея, готового під тюремними стінами «народну честь відстояти грудьми».
Перебування за океаном не могло перешкодити ловити кожну звістку з рідної землі і відгукуватися на неї поетам Василеві Шопінському та Володимиру Гібі. Розправа над Мельничуком і Шереметою стала темою їх творів «Горить Галичина» і «Наглий суд в Галичині».
Діяльність повстанців і мужня поведінка їх під час розстрілу привернули увагу поета Василя Атаманюка (Яблуненка). Навчаючись у Коломийській гімназії, поет заприятелював з бунтівним, неспокійним Степаном Мельничуком. Пам’яті свого товариша гімназіальних років Василь Атаманюк присвятив баладу «Степан Мельничук» і поезію «Дума про Степана Мельничука».
Внутрішній монолог ліричного героя балади – це показник ідейно-політичної зрілості, сумління, розуму і духовної величі борців. Герой готує себе до смертного бою допомогти пригнобленому народові рідного Покуття здобути волю. Він вірить в свою молодечу енергію, доводить свою відданість революційним ідеалам готовністю загинути в нерівному бою:
Невже ми стільки вже не годні,
Щоб волю вибороть з-за ґрат.
Віра в перемогу – такий лейтмотив і другого твору Василя Атаманюка «Дума про Степана Мельничука».
Вражають своєю правдивістю й трагізмом поетичні рядки ще одного талановитого галицького поета 20-30-их років Василя Бобинського. У його поемі «Народження республіки», яка увійшла до збірки творів «Поеми і памфлети» (Харків, 1933) Мельничук і Шеремета, як і сотні інших бійців, не усвідомлюють свого життя без боротьби. Громадський боєць, герой – такі ступені подвигу молодих. Вони прагнуть вийти за межі звичних норм «наймитування», вірячи, що на львівській ратуші «світне український стяг», що у кімнатах парламенту займуть місця ті, хто «виходить з льоху, з низин».
Оцінюючи велич подвигу керівників партизанського загону, не можна не згадати полум’яних строф Володимира Сосюри. У пролозі до поеми «Галичина» автор згадує ту важку пору, коли на західних землях України – від Збруча до Полісся, від Поділля до Карпат – народ стогнав від безробіття і національного безправ’я. Скільки молодих життів, скільки нерозквітлих талантів було втрачено, вбито імперіями і війнами. Але боротьба продовжується.
Вони ідуть… Бичами екзекуцій їх не спинить…
Загони злидарів єднаються в пожар майбутніх революцій.
Галичина встає, підводиться у муці,
Уже рипить залізо ланцюгів в напрузі рук…
Поет стверджує, що завжди й всюди найвищим привілеєм героїв є право бути в першій шерензі боротьби за революцію, за свободу. У нелегких умовах, стійко переносячи голод і холод, вони «гартуються в запільній боротьбі».
Мільйони їх, суворих вояків, вперед їх рушить і любов, і гнів…
То підняли грозові зорі рук Цепко, і Шеремета, й Мельничук,
Не спинять їх ні танки, ні гармати,
Катам мільйонів не перестріляти, не загасить пожежі світові!
Галичино! Твої сини живі….
Вірші, що оспівують подвиг «Дванадцятки», знаходимо і в Петра Карманського («Останній лист до матері», «Лебединий спів»).
У документальному нарисі Романа Федоріва «Білий вірш», що відкриває його книгу «Арканове коло» (Ужгород, «Карпати», 1967), подано події трагічного чортківського дня через призму архівного запису: «…Влітку 1922 року Петро Шеремета, син селянина з села Пуків Рогатинського повіту Станіславського воєводства разом із Степаном Мельничуком та Іваном Цепком організували партизанський загін, який діяв у Заліщицькому повіті на Тернопільщині.
Восени 1922 року жандармам вдалося схопити керівників цього загону. Вони були розстріляні…».
Далі автор поглиблює архівний запис невеличкою історією, почутою від старожилів. В одній із хат, на околиці Чорткова, квартирують жовніри окремого уланського ес¬кадрону, де комендантом капітан Длугош. Жовніри повинні виконати вирок вчорашнього військово-польового суду: розстріляти більшовиків Петра Шеремету й Степана Мельничука.
Два улани – Юзеф Бжоза, львівський швець, покликаний до служби не серцем, а шляхетським законом, і Янек Стахурський, який знічев’я бавиться в поезію, ведуть неквапну розмову. Юзеф Бжоза приваблює своєю розсудливістю, реальним сприйняттям навколишньої дійсності, вмінням оцінити політичну обстановку в Подолії, «яка раптом підняла голову». Для Янека Стахурського весь «хід подій» звівся до білого вірша про осінь. «У першому рядку мокрі ворож крячуть, небо плаче, земля, як роздягнута жінка, тремтить. А в другому рядку болото чавкає, багно просочується в чоботи, хлюпоче в уланському серці. У третьому рядку сонце гасне, блідне у сухопутних заростях мряки. А в четвертому вечір вужем повзе до села…».
Бездушність, легковажність Янека, намагання будь-як вислужитися перед комендантом привели його в шеренгу тих десяти карабінерів, які мусять виконати вирок. Навіть дорікання Бжози про лист до матері не пробуджують у ньому людини: у своїх писаннях, аби догодити родичам, родовим шляхтичам, удає з себе героя відновленої польської держави. Смерть Шеремети і Мельничука, про яку говорить Бжоза, його не хвилює, сіно пахне для Янека Людвігою…
Характерним є діалог між героями твору після того, як уже пролунали залпи. За силою експресії його можна порівняти з віршем Павла Тичини «З далекого походу вернувсь до мене брат».
«….Янек повернувся десь через годину, присів на порозі, обняв колінами карабін, запалив. Обличчя мав розчервоніле, цигарка в руці злегка тремтіла. Юзек сподівався помітити в його очах каяття, муку, а помітив щось до задоволення.
– Вбив? – спитав Юзек, облизуючи сухі губи.
– Вбив, – Янек затягнувся димом.
– І рука не здригнулась? Око не схибило?
Улани обступили їх колом, зиркали на Стахурського з острахом і повагою. Всі вони були молоді, всі вони любили свою Польщу, всі вони вміли сіяти і жати, за рік жовнірської служби навчилися всіляких військових премудростей, але вбивати ще не навчилися.
– Ні, і рука не здригнулася, і око не схибило. Твоя наука, Юзеку, – Стахурський засміявся, сміх вийшов дерев’яним, робленим.
Янек може б і далі продовжував писати свої вірші, якби не виростала в уяві пощерблена тюремна стіна і під нею двоє у білих сорочках, якби не свіжі квіти на їхній могилі. Та найбільший вплив на Стахурського справили передсмертні листи повстанців. Короткі, емоційні, правдиві, вони освітили його душу якимось новим променем, пробудили в ньому людину. Духовна трагедія Янека Стахурського, що привела його до самовбивства, стала результатом трагедії всього ескадрону, який через свою політичну нелекоглядність так і не зрозумів, що інтереси правди історії вищі від корисливих інтересів Речі Посполитої.
За формою нарис нагадує психологічну новелу, головною ідеєю є заклик: «Доволі братовбивства! Вчорашні наймити, а не окупанти, не польська шляхта є господарями своєї землі!»
Ще одним штрихом до мужнього портрета месників є нарис тернопільського журналіста Івана Гермаківського «Розстріляний ранок», вміщений у збірнику «З орлиного племені» (Львів, «Каменяр», 1970).
Найбільшим прозовим твором про керівників партизанського руху є роман заліщицького прозаїка Петра Ковальчука «Листи до живих» (Львів, «Каменяр», 1988). Зібравши й узагальнивши величезний документальний матеріал, автор у своєму творі подає зриму панораму історичних подій 20-х років, розкриває характери месників.
У романі відчутний потяг до документалізму, прагнення використати з художньою метою вірогідні дані історії. Автор ще раз показує, що героїчні вчинки керівників «Дванадцятки», трагедія у Чорткові стали підґрунтям напруги соціальних конфліктів по обидва береги Збруча, збудили серед народу хвилю нового заворушення.
Розкриваючи героїчні характери Мельничука, Цепка і Шеремети, показуючи їх складні і яскраві долі, в яких відбився героїчний потенціал народу, автор стверджує: благородні наміри месників – «дати знати окупантам», що «їх панування тут не вічне» – то наміри всього поневоленого народу. І вони, керівники ватаги, повинні мстити ворогам, пускати з димом панські маєтки, вселяти селянам надію «на скоре визволення з-під ярма окупантів».
Місце, роль і духовне зростання партизанських керівників розкривається в широкій перспективі як вияв відданості народові. Образи героїв набувають більшої значущості в міру посилання автора на їхні передсмертні листи: «До кінця ще далеко, ще покажемо ворогам, хто ми такі. Не треба думати про смерть, якщо доведеться вмерти, то вмремо так, щоб вони нас і мертвих боялися». Реалістичне відтворення найскладніших обставин класової боротьби того часу, намагання показати характери повстанців у життєвій повноті, безперечно, в активі Петра Ковальчука як письменника.
Чи не найціннішим відгуком на подвиг героїв «Дванадцятки» є народна пісня «Ой летіла зозуленька», в якій яскраво розповідається про бойові рейди партизанів, їх безприкладну вірність, стійкість і красу подвигу. Пісня виникла в листопаді 1922 року. Зразу ж після вчиненого поліцією злочину вона стала полум’яним закликом до боротьби з білополяками, найоперативнішою формою протесту проти антинародних дій уряду та українських буржуазних націоналістів.
Ой летіла зозуленька та й сіла,
Ой з Чорткова сумна звістка злетіла:
Ой було їх всіх дванадцять, як орлів,
Що стріляли, убивали всіх панів.
Подвиг повстанців надовго залишився в пам’яті народу, в його художніх творах і піснях. Отже, більшість творів української літератури, присвячених керівникам партизанського загону «Дванадцять» (автори Мирослав Ірчан, Василь Атаманюк, Василь Бобинський, Володимир Сосюра, Микола Тарнавський, Володимир Гіба, Роман Федорів, Петро Ковальчук, Іван Гермаківський, Григорій Радошівський та ін.), пісень розкривають ціннісний смисл сміливого за задум рейду у тил супротивника і цей вчинок пов’язаний з вищою напругою духовних, фізичних і моральних сил, мужності і самовідданості. Письменники переконливо показали, що будучи однією із форм піднесеності, він тісно пов’язаний із трагічним (трагічна доля керівників загону). Та все ж в образах Петра Шеремети, Степана Мельничука і Івана Цепка втілено яскраві риси мужності, величі людського духу, показано, що особиста хоробрість і готовність до самопожертви виправдані гуманістичною метою і служінням ідеалу. «Смерть у Чорткові» стає метафорою естетики героїзму, коли героїзм окремої особистості невід’ємний від народу, народних переживань, у ньому відтворені досвід, розум і воля народу, а це – важливий засіб ідейно-естетичного і морального виховання людей, зокрема молодшого покоління.
.
Світлини із книги «Євген Коновалець та його доба» (Мюнхен, 1974, передмова Юрія Бойка).
Олександр Астаф’єв, м.Київ