Присутність вогню в українській традиційній культурі, вочевидь, така ж давня, як спочатку звичка, а згодом – незмінна норма видобувати і охороняти живий вогонь.
Ще у прадавні часи людина спочатку охороняє вогонь у лісі (спостерігаючи за стихією на відстані). Вона розуміє: ця сила може бути як руйнівною, так і корисною – для приготування їжі, відлякування дикого звіра тощо. У трипільські часи людина навчилася спілкуватися зі стихією – облаштовувати спочатку зовнішні центрові вогнища надворі, а згодом спорудивши піч всередині житла. До речі, цікавий для аналізу факт: як свідчать тогочасні артефакти, то духовний храм, житло і піч були практично однакової або дуже подібної форми, фактично піч є домашнім храмом вогню.
До речі, на території Чернівецької області (село Реваківці Кіцманського району) діє музей трипільської культури, і серед експонатів – копії знахідок шипинецької культурі, замальованих Олегом Кандибою (Ольжичем), це авторські реконструкції Людмили Смолякової (м.Київ). Там можна побачити як фігурки жител, так і печей та храмів.
Дослідник традиційної культури Корнило Ластівка проводить таку цікаву паралель між традиційним спаленням дідуха після новорічних свят і ритуальним спаленням померлих предків у трипільські часи: «Маючи на увазі, що давні трипільці були поклонниками вогню, вірили в очищувальну його силу і палили своїх мерців, – стане нам зрозуміло, що тут маємо примір символічного спалення духа-предка» [3]. Адже за своїм значенням сніп-дідух є символом предків-чоловіків, а сіно під скатертиною на різдвяному столі (баба) – символом предків-жінок. Напередодні Маланки ще до середини ХХ століття на Буковині була традиція розкладати велику ватру і в ній спалювати дідуха, павука та сіно з-під скатертини, а вже наступного дня (14 січня) прийдуть хлопчики-посівальники, символ нового року, і засіють нове зерно. Так ми чітко бачимо, що у цьому випадку вогонь – це межа, точка неповернення: лише спаливши старе і розчистивши простір, людина впускає нове. Зараз щодо дідухів і павуків традиція дещо трансформувалася. Адже якщо у давнину дідухом ставав прикрашений сніп з поля, який кожен господар урочисто приносив з власної ниви, а «павуки» (серафинці) плели дівчата на день святого Гната, то зараз обидва різдвяні атрибути є рідкісними і спеціально купуються чи виготовляються на замовлення, тож дороговартісний атрибут багато хто шкодує спалювати.
Фото https://svitlovoli.livejournal.com/1585.html
До слова, про вогонь у значенні остаточної межі між старим і новим. Доволі багато дискусій навколо того, чи спалення трипільських поселень є природніми (адже глиняні житла під трощею чи соломою доволі чутливі до вогню), а чи все-таки трипільці спалювали свої поселення перед тим, як покинути їх.
Прибічники другої версії (М.Відейко, М.Стевановіч, Н.Бурдо) аргументують: «Оскільки для трипільців на етапах А, В та С/І, імовірно, був характерний поховальний обряд кремації [Круц, Рыжов, 1997, с. 29], то зі своїми будинками вони чинили так само як з небіжчиками» [4]. Покинений дім прирівнюється до мертвого, а тому його «ховають» – віддають вогневі.
Зображення сонячного знака (читай – знака вогню) сварґи і до сьогодні присутнє в усіх життєвоважливих обрядових моментах гуцула-горянина: тісто на паски і калачі осіняють восковим сонячним хрестиком, сволоки та двері за допомогою йорданської свічки «карбують» сонячним або християнським хрестиком, на шиї горянка носить хрестики-зґарди, на пасках головна прикраса («роги») є також сварґою, і цей же знак присутній на писанках.
Фото «Версії»
Ще один вид традиційних вогнів – предківський великодній. Про те, як ця традиція зберігалася у порубіжних зонах між Гуцульщиною та Буковиною, можна прочитати у новелі «Писанки» Марка Черемшини та в романі Іллі Киріяка «Сини землі». Про це детальніше – у нашому попередньому дослідженні (http://bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/zvychai-ta-obriady/4507-malenki-prometei-kolyshnie-i-teperishnie-unikalnoi-tradytsii-perenesennia-zhyvoho-vohniu.html).Збережена вона була і першим поколінням діаспорян Канади, зокрема, йдеться про паління вогнів у суботу напередодні Воскресіння: «Звичай такий їм батьки зо старого краю привезли, а вони тут продовжили. Інтересний він. Вони ніби римських воїнів нагадували – тих, котрі Христового Гробу в Єрусалимі стерегли» [2].
Традиція паління вогнів у ніч перед Великоднем добре збережена у селі Шебутинці Сокирянського району Чернівецької області, про це нам розповідає уродженець цього села, краєзнавець та археолог, член Спілки археологів України Віктор Гріга: «У палінні вогнів участь переважно беруть підлітки і молоді хлопці, чоловіки з синами. Це більше чоловіча традиція – дівчата могли спостерігати, але активної участі не брали. На двох «балканáх» (кути села) групуються хлопці чи залежно від того, куди ближче, чи від компанії. Спочатку заготовлюють розпал (то, з чого палитимуться вогні). І окремо готується «ракета» – тепер це бляшана банка з-під фарби, набита ганчірками і полита запалювальною сумішшю. Для хлопців особлива розвага «пускати ракету». Менші хлопці «пускають ракети» під суворим наглядом старших. І так вони сидять біля вогню, вартують, а уже вдосвіта, перед службою Божою ідуть додому, відмиваються, прибираються і йдуть до церкви. Перед тим, як покинути місце вартування – вогонь ретельно гасять, щоб не лишилося найменшої іскринки. У радянські часи ця традиція, до речі, переслідувалася навіть міліцією – то хлопці палили вогні потай у ярах, але всеодно сторожили».
Не менш цікавими і символічними є юріївські ватри. У дослідженні Івана Сеньківа «Гуцульська спадщина» читаємо: «Увечері, напередодні Юрія, гуцули палять від віків на кичерах вогні, перескакують через ватру, ловляться за руки й витанцьовують навколо ватри кругляка за сонцем. Вони вітають Юрія Переможця, який їде до них на білому коні й веде за собою довгоочікувану весну» [5]. Традиція по сьогодні збережена.
Юріївська ватра у Татарові
Посвята до чоловічого товариства (до прикладу, в опришки) на фінальній своїй стадії також була при вогні в лісі, а знаменитий аркан за своїм малюнком (перспектива зверху в русі) подібний на сварґу. Аркан є архаїчним чоловічим танцем, що означає ініціацію в чоловічий гурт.
Добре відомою є семантика купальських вогнів – свято сонця, яке розгорілося з максимальною силою, свято любовно-емоційного розквіту і містична пора лінього сонцестояння. Перестрибнути через купальський вогонь у парі – означає скріпити вогнем свої стосунки та очистити їх первинною стихією.
Фото з особистого архіву Наталії Унгурян-Топало, купальські святкування у селі Черепківці Глибоцького району
У контексті розмови про живий вогонь та його вшанування особливо цікавим є обряд «свіччине весілля», який здійснювався споконвіку на святого Семена 1 (14) вересня і мав на меті пошанувати вогонь і нагадати людині, що починається період вечорниць, а за ними прийде піст. Збиралися у хаті у господині, яка завжди приймала вечорниці, і жартома одружували між собою ляльку і свічку. Всі учасники обряду при цьому тримають у руках свічки.
У етнографічних матеріалах Г.Кожолянка читаємо про те, що даний обряд до 50-х років ХХ століття був поширений у Кіцманському районі Чернівецької області. Ляльку називали «княгинею» і співали їй тих же пісень, що і нареченій. А згодом від головної свічки запалювали вогонь усім учасникам обряду (рухаючись по колу за сонцем), і цей вогонь всі учасники дійства мали донести у каганці чи ліхтарні додому живим, тобто не підпалюючи по дорозі додатково. До слова, у Полтавській області (Березова Рудка Пирятинського району) «свіччине весілля» відродили і повертають до життя у суспільстві.
Чому саме на Семена? Бо починається осінь, і всі колективні жіночі роботи відбуватимуться у хаті і при свічці. Відповідно, сам простір (хату) потрібно енергетично очистити за допомогою вогняного кола (згадаймо – всі сидять колом зі свічками), а саму стихію вогню задобрити (вшанувати свічку).
«Щоб веселіше було починати роботу, наші предки влаштовували свято – Весілля лучини, Весілля свічки, або ж Весілля комина. Готували весільні страви – капусняк, пироги до сметани, локшину, киселик-веселик, пекли коровай, дивень, медяники, із цим усім ходили до сусідів на пригощання. Переважно, це свято ремісників, тих, хто працював у хаті, але можна сказати, що це дуже широка категорія, адже практично всі в той час знаходили роботу в хаті – жінки пряли, вишивали, чоловіки щось вирізьблювали із дерева, шили кожуха чи ремонтували збрую на коней», – розповідає етнограф Олена Щербань, засновниця етносадиби «Лялина світлиця» в Опішні [6 ].
Традиція розпалювання вогню і благословіння ним простору під нове житло змальоване у новелі Марка Черемшини «Основини». Однойменний до новели обряд здійснюється тоді, коли ще лише підвалини закладені і намічене орієнтування простору – де будуть двері, а де – покуття, де – сіни тощо. Обряд відбувається урочисто, їжу для нього готують на відкритому вогні (бо оскільки хати ще немає, то і печі – теж). На імпровізованому столі стоїть хліб, гуска солі та груба лоєва свічка, решту ж необхідних для здійснення обряду свічок жінки виготоляють вручну. Далі письменник так змальовує початок обряду основин:
«Семениха присуває цебрик з-під стола ближче ід дякові, кладе на стіл новісінький глинянок з водою із приліпленою свічкою. Кумки приносять більше свічок, приліплюють їх до берегів цебрика, до хліба, до солі на столі, а котрі величенькі, то тицькають їх у руки бадікам і собі по одній лишають.
Бадіки поважніють і тихомиряться. Майстер Никифір уриває роботу, уперізується і теж бере свічку в руки.
Дяк хреститься, запалює свічку і хрестить нею воду в цебрику і глинянку, а відтак сідає на лавицю і кладе босі ноги в цебрик. Семениха засвітила свічку від дякової і передає вогонь всім гостям. Світла горять блідим полум’ям, а вітрець поколихує їх на всі боки. Бадіки заслонюють їх долонями перед вітром» .Далі всі присутні «скапують нетрудного», а майстер «зарубує» його. Тобто за допомогою вогню, води, молитви і заліза основи майбутнього житла (підвалини) енергетично очищають, прогнавши звідти демона «нетрудного».
Загальновідомим також є використання свічок для відзначення у церкві найбільших свят (Спаса, Водохреща, Стрітення тощо), для таких потреб вони також виготовлялися у домашніх умовах.
Фото – етномайстерня «Треті півні».
Як дослідила берегиня традицій Заставнівського району Лідія Гайдей, на колективних толоках (клаках) жінки сукали домашні свічки, і перші три свічки споряджали ще і захисними компонентами: приміщували до воску цілюще зілля, трину з сіна і волосся своїх рідних, аби родина була здорова і її не бралися «ні грім, ні блискавка, ні дурний розум».
Про вогонь у контексті народної медицини з елементами магії та знахарства, то по сьогодні на Гуцульщині (Путильщина, Косівщина, Верховинщина) збережено обряди «палити ружу» та «згасити вогню». Перше полягає у підпалюванні повісма на вовняній тканій запасці прямо на лежачій людині, а друге – ритуальне згашенння вуглин при вроках.
На Сторожинеччині на початку ХХ століття існував цікавий обряд захисту дитини: якщо боялися вроків, то дитині на лобі малювали хрестик холодною вуглинкою, примовляючи: «вогонь бери».
Небезпека, очищення, захист, затишок – такий дивний і багато в чому непередбачуваний шлях вогню в українській традиції. Його боялися, ним захоплювалися, його охороняли. У одній із експедицій жителька високогірного Запше на Путильщині, 87-річна бабка Євдокія нам пояснювала: «Ватра – то такий вогонь, який вартуют, сокотє. Бо ватру ні на городі, ні серед лісу ти саму не лишиш – вогонь далі піде і спалит тобі все до решти». Етимологічний словник каже, що це слово «ватра» має прасловʼянське походження, а отже – має мати родичів у нашій мові. А ще у нас є прізвище «Ватрич» – по суті, вартовий вогню…
Іванна Стефʼюк (Олещук ) – завідувачка науково-методичного кабінету
дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,
наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, членкиня національної спілки письменників України,
кандидатка філологічних наук,
кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»
ДЖЕРЕЛА:
- Войтович Валерій. Українська міфологія.- Вид. 2-ге, стереотип. – К.: Либіль, 2005. – 664 с.
- Киріяк Ілля. Сини землі. – Київ: Світ знань, 2018.
- Ластівка Корнило. Рахманський Великдень: Збірник / Упорядники В.Костик, Л.Костик. – Чернівці: Зелена Буковина, 2008. – 196 с.
- Ритуальне спалення помешкань трипільцями [Електронний ресурс] // Спадщина предків. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: https://spadok.org.ua/trypillya/rytualne-spalennya-pomeshkan-trypiltsyamy.
- Сеньків Іван. Гуцульська спадщина. Праці з життя і творчости гуцулів / Чернівці: Друк Арт; Верховина: Гуцульщина. – 528 с. : іл.
- У Березовій Рудці відновили старовинне свято «Свіччине весілля» [Електронний ресурс] // kolo.news. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://kolo.news/category/suspilstvo/172.
- Черемшина Марко. Основини [Електронний ресурс] / Марко Черемшина // Бібліотека української літератури – Режим доступу до ресурсу: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16884.