До села було кілометрів два, стежка пролягала через невеличкий осичник, огинала став і вибігала на узвіз, що, мабуть, виник на місці колишнього яру. До сільради, де Коковшик мав намір прителющити бомбу, було ніби рукою подати, але не з таким тягарем і затуманеною головою.
Бомба для сільради
Степан Коковшик тербичив поперед себе величезний іржавий снаряд, який вимела гроза на Говді, де колись точилися важкі бої з німцями. Він був на добрячому підпитку, йшов, хитаючись, іноді падав, але вперто піднімався, притискав снаряд до впалого і мокрого від поту живота (брудна сорочка вилізла зі штанів, пом’ятий піджак теліпався, як на вішаку), й плуганився далі. Крок за кроком, крок за кроком…
– Я їм зроблю, – погрожував він уголос своїм кривдникам. – Я їм цього так не подарую. Вони запам’ятають до гробової дошки, хто такий Степан Коковшик. Мій дідо і тато воювали на війні, обидва померли від ран, зі мною мали би рахуватися, а вони… Ще нині злетять під хмари, як має бути. Я їм зроблю!
До села було кілометрів два, стежка пролягала через невеличкий осичник, огинала став і вибігала на узвіз, що, мабуть, виник на місці колишнього яру. До сільради, де Коковшик мав намір прителющити бомбу, було ніби рукою подати, але не з таким тягарем і затуманеною головою.
Час від часу Коковшик опускав снаряд на землю, сідав на нього і важко відхекувався. Потім виймав цигарку, підпалював і кілька хвилин солодко задимлювався. Таких цигарок він викурив п’ять, у пачці ще залишалося три. «Самраз вистачить», – подумав він. У селі його ще називали «Самраз».
У грудях ворушилося і росло щось важке і холодне, мозок горів.
Коковшик за молодих літ був показним і тямущим парубком. Але тепер це худющий, згорблений, підупалий чоловічок, який виглядає на сімдесят, хоча насправді йому тільки під п’ятдесят. З лиця він такий блідий, ніби хто порчу навів, нижня губа обвисає, і з пощербленого рота виглядають великі прокурені зуби: коли він сердиться, то вишкірює їх по-вовчому. Його побоюються в селі, навіть остерігаються, бо він може ні сіло ні впало накинутися з кулаками, може кинути в зуби пляшкою, може навіть пирнути ножем. У глибоких очних ямах бігають збляклі сірі очиці, неприємно пронизуючи співбесідника.
Коковшик люто п’є і знущається над жінкою. Вона вже од нього кілька разів тікала, але жити їй ніде, тож кожного разу поверталася. Не в змозі дивитися на таке неподобство, голова сільради Іван Нетриб’як заборонив буфетниці відпускати бешкетникові й садистові спиртне. І той тепер перся в село зі снарядом, щоб ту сільраду підірвати разом із Нетриб’яком.
– Я їм зроблю. Банда. Бідний нарід по закордонах гарує, а вони окопалися в тепленькому місці, беруть такі грубі гроші. А за що? Я знаю, де саме ту зброю смальнути молоточком. Я служив у Смоленську на аеродромі. Я таких «лялечок» за три роки добре на-
дивився. Во воно в неї те місце, де треба легенько стукнути. Так гахне, що не лишиться в селі жодної хати з цілими шибами. Довго будуть пам’ятати Степана Коковшика. І хай мене порве разом із
ними, бо вже досить того життя…
Самраз кидає недопалок, охоплює снаряд руками, важко крякає, піднімає і знову робить кілька кроків до села, однак тут же опускає тягар на спориш.
– Але ж і тяжка зараза. Ще, чого доброго, грижа пукне. Напакував москаль тротилу, не пошкоджував. Най буде. Ліпше гахне… Аж у
районі почують… Але й моя сучка добра. Треба було б і її підірвати разом із Нетриб’яком. Хай би всі разом зібралися: і той панотчик, що під’юджував Нетриб’яка, і та секретутка Зіна, і буфетниця Ганка… Всі! Щоб одним махом на небо. Всі!
Подолавши узвіз, Коковшик так захекався, що майже непритомний упав на землю. Довго лежав, не маючи сили вийняти останню сигарету. Потім ліг на снаряд, обняв його обома руками, як подушку, і незчувся, як провалився у глибокий сон.
Лагідне призахідне проміння, що пробивалося крізь гілля придорожніх лип, впадало на його неголені запалі щоки, поморщене чоло і тонкі потріскані губи. Ніби якийсь добрий янгол хотів злагіднити його душу, пестив теплим золотим промінням. Але це не допомагало. Коковшик спав і сердився навіть у сні. Йому снилося, як він з розмаху б’є молотком у запал, як бомба розлітається на друзки, змітаючи з лиця землі сільраду, Нетриб’яка, секретарку Зіну, буфетницю Ганку, його жінку Марину, отця Афанасія. І він упереспи думає, що от би йому ще таку бомбу, аби можна було підірвати весь мерзенний світ, щоб від нього не залишилося нічого, тільки порожнє місце… Янгол розчаровано гасить світло.
Вечоріє.
Він спить і не чує, як до нього підходить бродячий зашкелетаний пес, довго обнюхує його і бомбу, потім мочиться на обох.
Петро НЕТЕЧ, Збаразький район