“Мені пишеться не важко, але ставлюся я до цього серйозно і тому пишу не надто швидко. Працюю я щодня. Два абзаци в день це моя планка. Але якщо кожен день працювати – за рік можна написати роман”.
Владислав Кураш: “Інтернет, кіно і телебачення перемогли літературу…”
– Які письменники і поети вплинули на вашу творчість?
– Якщо говорити про вплив, то на мене більше вплинули кіно та образотворче мистецтво.
– А яке кіно?
– Різноманітне кіно, насамперед, кіно як якась реальність. Кіно було близьке моїм фантазіям. Після кіно – образотворче мистецтво. Це, звичайно ж, сюрреалізм і імпресіонізм. Ван Гог, Гоген, Моне, Ренуар і Далі. І тільки лише потім література. З Джойсом, Лоуренсом і Хемінгуеєм я познайомився набагато пізніше, і література на мене так не вплинула, як кіно та образотворче мистецтво.
– Яке кіно ви зараз дивитесь?
– Найрізноманітніше. Мої кіноінтереси досить широкі. Від “Кримінального чтива” до “Тихого Дону”. У кіно мені подобається багато чого.
– Ви використовуєте кіно як матеріал для своїх творів?
– Звичайно ж, використовую.
– Ви любите готувати?
– Взагалі, так, я роблю це з любов’ю. Коли не пишеться, я або граю в шахи, або дивлюся кіно, або готую.
– А якій кухні ви віддаєте перевагу?
– Українській. Рецептам моєї бабусі.
– Яке ж ваше “фірмове” блюдо?
– У мене їх декілька. Насамперед це рибні та м’ясні страви.
– А горілку ви п’єте?
– Авжеж.
– А якій закусці віддаєте перевагу?
– Квашена капуста або мариновані грибочки.
– Ви одружені, у вас двоє дітей. Поділіться секретом сімейного щастя.
– Терпіння, смирення і послідовність.
– Скільки разів Ви любили? Скільки у Вас було жінок?
– Я люблю життя, я люблю цей світ, я люблю все живе. Що стосується жінок, яких я любив, говорити про це вважаю нескромним і непристойним.
– А ви стежите за тим, що відбувається зараз у сучасній літературі, вам це цікаво?
– З великим інтересом я стежу за сучасним поколінням. Про літературу зараз я не хочу говорити, тому що зараз не час літератури. Інтернет, кіно і телебачення перемогли літературу, вони майже придушили друковане слово. Вплив візуальних засобів набагато сильніше друкованого слова, і він буде рости. Тому для мене більш цікава не сучасна література, яку поступово, непомітно відтісняють на другий план більш ефектні джерела інформації, а те, що відбувається зі словом взагалі, то, як воно змінюється, трансформується в цьому чужорідному ворожому інформаційному середовищі.
– Зараз всі говорять про кризу мистецтва і про те, що постмодернізм вичерпав себе. Що ви думаєте з цього приводу?
– У постмодернізмі немає механізму вичерпності, по-моєму, він в ньому просто не закладений, мені здається, постмодернізм переживе все, що про нього говорять.
– Тобто він буде продовжувати розвиватися?
– Ні, він не буде розвиватися, йому вже нікуди розвиватися. Але мені здається, що він надовго, тому що постмодернізм – це не процес, це стан: в ньому немає динаміки. Тому говорити про кризу постмодернізму безглуздо взагалі.
– Чи можна очікувати згасання реалізму або, навпаки, він буде прогресувати?
– Реалізму в чистому вигляді майже не залишилося. Письменники обов’язково що-небудь таке вставляють в текст, особливо – у фіналі, після чого перестаєш вірити, що це могло бути насправді. Не знаю, чим це пояснити. Як на мене, реальність дуже цікава і насичена сама по собі. Помітив таку тенденцію: більшість письменників починають з реалізму, з людського документа, але врешті-решт збиваються на різного роду фантастику. Мабудь, сидячи за письменницьким столом, вони перестають вивчати життя навколо. Складно зрозуміти.
– Що потрібно зробити, щоб підняти роль і значимість літератури в житті суспільства?
– Мені здається, більшість читачів чекає від сучасної літератури щось на зразок того, що писалося в 19 столітті. Щоб у книгах було реальне життя, описане глибоко і художньо. Звичайно, має бути і авангард, і фантастика, і експерименти, але все ж вони навряд чи так сильно відгукуються в душах читачів, як майже зникла реалістична проза.
– Що ви думаєте про товсті літературні журнали. Чи немає відчуття, що вони розтратили весь свій колишній авторитет і зараз, в кращому випадку, можуть розглядатися в якості майданчика для літературного дебюту?
– До товстих журналаів ставлюся з повагою, намагаюся переглядати і дещо читаю. Товсті журнали – це відображення сучасної літератури. Цим вони й важливі. Їм варто більше зусиль прикладати до пошуку нових талановитих авторів.
– Хто ваш улюблений письменник, поет, художник, композитор?
– Улюблених письменників, художників у мене немає. Мені іноді подобається текст, який я читаю, або музика, яку я слухаю, або ж картина, і все.
– У своїх роботах ви орієнтуєтеся на читача? Вам важливий його відгук, думка? Чи цінуєте ви думку читача?
– Свої твори я пишу не для того, щоб поспілкуватися з читачем, а тоді, коли виникає гостра необхідність відтворити якийсь стан, враження, переживання. Читач сам підлаштовується під мене, звичайно ж, якщо хоче. І як не дивно, зрозуміло, я все одно ціную думку читача.
– Звідки ви берете сюжети своїх творів, з життя, з власного досвіду, або просто вигадуєте їх? Як народжується у вас сюжет? Наскільки сильно на вас впливає навколишня дійсність?
– Звідки беру сюжети? Хапаю реальність за чуба і починаю потихеньку з неї витягати. Та таке деколи витягую, що потім і не розбереш, де реальність, а де фантазія. Звідусіль сюжети беру, зі свого життя, з чужого, зі снів, з фантазій. Дійсність на мене дуже сильно впливає.
– Ваш новий роман «Доримар» – про що?
– Це портрет художника і поета. «Доримар» – нестандартна книга. Це і алегорія. І лірика. І драма.
– Чи не хочете написати дитячий твір?
– У певному сенсі, всі мої твори дитячі.
– Що з власних творів вам самому подобається найбільше?
– Я рідко думаю про написані тексти, і практично ніколи до них не повертаюся і не перечитую їх.
– Як вам пишеться, легко чи важко?
– Мені пишеться не важко, але ставлюся я до цього серйозно і тому пишу не надто швидко. Працюю я щодня. Два абзаци в день це моя планка. Але якщо кожен день працювати – за рік можна написати роман.
– Щирість письменника в літературі. Наскільки це важливо для вас?
– Дуже важливо. Я пишу щирі речі, але при цьому усвідомлюю, що займаюся літературою, а не сповідаюся і не проповідую.
– Як ви ставитеся до аудіокниг?
– Аудіокниги – це нормально.
– А як ви ставитеся до електронних книг?
– З екрану прозу читати не можу. Не сприймаю ні мову, ні зміст.
– Якою бачиться вам доля друкованої книги? Витисне електронна книга «паперову»? І як ви вважаєте, друкована та електронна книга – це просто різні носії інформації, або в паперовій книзі є якась сакральність, яка втрачається при читанні з «рідера»?
– Електронна книга вже витіснила паперову. Сакральність міститься не в носії, а в тексті та інформації. Який би носій не містив Біблію або «Війну і мир», значення цих книг не зміниться. Я б не переживав через зміни.
– На перший погляд ви здаєтеся дуже позитивним, відкритим. Чи страждаєте ви професійним захворюванням письменників – депресіями?
– Жодного разу в житті не було в мене депресій. У мене катастрофічно прекрасний настрій цілодобово, мене дуже складно засмутити.
– Що б ви хотіли побажати всім творчим людям?
– Натхнення! Натхнення жити, любити, творити. І любові до своїх творів, любові до своїх близьких, любові до того, що робиш.
Інтерв’ю взяла Олена Гордієнко (агенція «Літінформ»)
Довідка. Кураш Владислав Ігорович (9 липня 1974, Суми) – сучасний український письменник.
З 1991 по 1993, після закінчення школи, Владислав Кураш працював продавцем в супермаркеті, листоношею, прибиральником в пивному барі. У 1993 році працював на кондитерській фабриці вантажником. У 1994 році найнявся матросом на риболовецьке судно, на якому плавав до берегів Африки, Латинської Америки, берегів Японії і в північні моря. Враження, отримані під час плавань, лягли в основу багатьох його морських розповідей і повістей («Доримар» та ін.).
У 2007 році він їде до Німеччини. Після цього слідують поїздки у Францію, в Іспанію, Італію, Португалію. Багаті враження від подорожей виплеснулися в ряді оповідань про українських емігрантів у Європі.
У своїх творах Владислав Кураш торкнувся теми нелегкого життя українських нелегальних емігрантів у Європі («Кожному своє», «Дядя Міша», «Quo vadis», «Так все і було», «Навіки з Парижем» та ін.).
Регулярно публікуватися Владислав Кураш став з 2007 року. Його твори друкувалися в журналах та альманахах «Дні слов’янської писемності в Україні» (Київ), «Русло» (Київ), «Нова література» (Москва), «Нева» (Петербург), «День і Ніч» (Красноярськ), «Кільце А» (Москва), «9 Муз» (Греція), «Точка ZRєнія » (Москва), «Новий Журнал» (Нью-Йорк), «Камертон» (Москва), «Російська палітурка», (Москва), «Творча Росія» (Москва), “Письменник початківець” (Москва), «Рефлексія Абсурду» (Москва), «Життя Міжнародного Фонду ВСМ» (Тель-Авів), «Post Scriptum» (Київ), «Велікоросс» (Москва).
Оповідання Владислава Кураша входили в лонг-лист фестивалю-конкурсу «Паперовий Ранет-2014», літературного конкурсу “Молекулярне кафе”, літературного конкурсу «Друкарська Україна-2009», літературного конкурсу журналу «Чумацький Шлях», в десятку найбільш популярних творів журналу «Нова література» та десятку переможців фестивалю-конкурсу «Російський Stil-2014», літературного конкурсу «Мала проза», літературного конкурсу «Намалюємо портрет», літературного конкурсу «Мирні небеса», в число переможців літературного конкурсу “Два вагони літа – 2011”, літературних конкурсів “Шляхи героя – тур 1”, “Шляхи героя – тур 4”, літературного конкурсу “Нічні магнолії”.
У 2013 році Владислав Кураш став лауреатом Міжнародного Фонду «Великий Мандрівник – Молоді».
У 2013 році у Владислава Кураша вийшла збірка оповідань «Діти долі», до якої увійшло багато оповідань з морської та емігрантської прози.
У 2013 році Владислав Кураш став членом Всеукраїнського національного культурно-просвітницького товариства «Русское Собрание».
Владислав Кураш – письменник трагічного світовідчуття, його оповідання на перший погляд здаються песимістичними, хоча це не так. Характер його творчості можна швидше визначити як трагічний героїзм. Він оспівує перемогу в самій поразці і всупереч цьому стверджує і славить завзятість людського духу. Тема хиткості людського щастя є центральною темою оповідань Владислава Кураша. В його оповіданнях, як правило, показані індивідуалісти, які сподіваються лише на себе, на свою волю, і тому найчастіше їх боротьба закінчується трагічно. Їхнє життя порожнє та безглузде. Вони сповнені ненависті і презирства до світу, що їх оточує, вони переконані, що світ змінити не можна, і, тим не менш, вони діють, намагаються боротися, битися за своє щастя. Їхня доля – душевний надлом, самотність. Вони – індивідуалісти і сподіваються лише на себе, на свою волю. Вони протистоять трагічному світу і приймають його удари з гідністю. Владислав Кураш прагне якомога глибше аналізувати психологічний стан своїх героїв в основні моменти їхнього життя, щоб показати, як вони розлучаються з ілюзіями і надіями. Його герої виступають в оповіданнях як представники «втраченого покоління». Автор і сам належить до «втраченого покоління». Але він не тільки не упокорюється зі своєю долею – він сперечається з самим поняттям «втрачене покоління», як з синонімом приреченості. Тому його герої мужньо протистоять долі, стоїчно долають відчуження. Такий стрижень моральних пошуків письменника – закон стоїчного протистояння трагізму буття. Його герої гаряче люблять життя, тому вони і діють, і б’ються, і не можуть без цього, в цьому полягає весь сенс їхнього життя. Автора ні на хвилину не залишає надія, що найкращі, самі мужні, чесні люди, які живуть по совісті, вистоять і переможуть. Крізь усі його твори проходить думка про великі можливості людини, віра в кінцеву перемогу гуманістичних ідеалів. Велике місце у його творчості займають філософські, релігійні та психологічні теми. Особлива притягальна сила його творів в тому, що всі вони вчать любити життя, стверджують непорушність головних людських цінностей: добра, чесності, щирості, розуму, великодушності.