Зіновій Федорук. Обпалений злом

“Христос рождається! Сьогодні, 3 лютого, українці відзначають 86-річчя створення ОУН. З цієї нагоди, і в пам’ять про своїх батьків, членів тієї організації, прошу редакцію журналу надрукувати новелу “Обпалений злом”, яка є заодно автобіографічною. Сподіваюсь побачити її в електронному форматі “Золотої пекторалі”. Буду дуже вдячний…”

Обпалений злом (новела)

Разом із сірими хмарами, які огорнули все небо і линули зі сходу на захід, плив прохолодний полудень травневого будня.
Невисокий чоловік вийшов зі старенького, ще радянського бежевого автомобіля і, розвіваючи полами плащової куртки сталевого, в тон хмарам кольору, з відстороненим поглядом темних, глибоко сумних очей рушив через дорогу до цвинтарної хвіртки. За декілька секунд, іржаво скрипнувши, вона впустила його на територію печалі та спокою. Повертався додому від старенької, тяжкохворої матері і опинився ось тут – на широкій, ще не зарослій молодою травою, стежці. Обабіч – причепурені до Великодня могили. Справа – свіжі, обліплені безліччю вінків, штучних та свіжих квітів. Зліва – давніші, здебільшого, під чорно–понурими, стандартними надгробками, від яких цвинтар подібний на скопище вороння. Так, переповнений негараздами життя, ступав поміж тих, над ким такі відчуття були вже не владні. Саме тому прийшов від матері ще й до батька: хотів поговорити, порадитись також із ним.
За якусь хвильку зупинився перед могилкою зі свіжопофарбованим коричневим дерев’яним хрестом. Батько спочивав уже третій рік, то ж з охайного, не захаращеного вінками квітника, немов батькові очі, дивились справжнісінькі незабудки, а по краях – жовтіли рядочками тюльпани. Під хрестом – два букети пластикових, ще не вицвілих рожевих і червоних троянд.
Перехрестився і, не як зазвичай, молився дуже вдумливо та повільно.
“А куди вже квапитися?”. – Після молитви не вголос спитав сам себе і, ніби на підтвердження цього, присів на найближчу темно–зелену лавчину. І так, подумки, з клубком у горлі почав:
– Був у мами, тату. Припала вона дуже-дуже. Від жалю мені серце крається. Трохи порозмовляли та я все ж до тебе подався. Не хочеться чіпати твого спокою, але не по-весняному тяжко мені. Роботу втратив…
Й незчувся, як батько вже наче поруч присів і, як завше, в тон підтримав розмову:
– То не добре в нинішній час, сину. Як же ж таке сталося?
– Не знаю, але здогадуюсь. Знать, комусь, як повітря, потрібним виявилось моє місце. Від зими начальник поїдом їв, усі шпари мною затикав. Я над силу, але терпів. Навіть витримав дошкульне цькування зо всіх боків, зчинене його родаками і підлизами… А нещодавно він нервово сказав, що підлягаю під скорочення…
– Ото, щоб мало простій чесній людині нарешті легшати, то ті злі далі в житті все розхапують… – Мов би підсумував початок розповіді сина. – А що вищі начальники?
– Був спочатку в того нахаби заплилого жиром, який колись для нашої демократичної компанії в трудяг акції скуповував. Замотав головою, як від спасівської мухи і белькотів щось на кшталт, що йому в заді пристрасті навколо малокваліфікованих посад. Я за сертифікати твої і мамині нагадав, а він натомість виразно глипнув у мій бік, як на порожнє місце… Неприємно, коли в такому віці тебе так сприймає злодійкуватий шмаркач.
– Такі вони – накоренки тих, котрі колись нас зраджували і край свій розпродували… – Глибина батькового суму враз стала бездонною, але всім єством відчутною.
– Потім до того прилизаного генерального ходив, хоч знахабнілий начальник ляпнув, що моя доля – не директорська компетенція… Найвищий пан удав, що не знає ситуації, але моє бажання допрацювати, бодай, до кінця місяця обіцяв задовольнити. Поміж розмови я ненароком переказав необачне ляпання свого безпосереднього начальника. Ото зчинилась веремія: за кількадесят секунд бідолаха був у директорськім кабінеті і при мені отримав на горіхи за ”перерозподіл компетенції ” від не на жарт розлюченого генерального.
– Тішуся, що противишся злу. Пригадую, як ти мужньо повівся тоді в вісімдесят другому, коли та брехлива газетка брудом мене облила… Але із злом у спілку й далі не вступай. – Батьків голос нарешті виринув з глибини смутку. – Нехай ті, хто по вуха в гріхах йому служать…
– Ось так я недавно залишився без роботи й на безпутному роздоріжжі. Літня ж сивина все рясніше вкриває голову.
– Злу противишся, а відчаю ні. Так не годиться, сину. Шукай новий шлях. Може той до справи життя свого нарешті віднайдеш, бо тяжко йти зі світу, якщо призначення свого не виконав…
– Дякую, тату, за слова напутні. Дуже приємною і змістовною виходить наша розмова, як того липневого дня на старому бамбетлі в затінку коло літньої кухні. Вибач тільки, що не побув тоді довше біля тебе. Хіба знав, що то твоє останнє літо?.. Квапився на футбол, навіть близька гроза не спинила, не затримала в рідній домівці. І до нитки, мов за гріх перемок у дорозі посеред поля, з попсутим ровером у руках.
– Нічого, сину, я завше тебе розумів більше, ніж ти те зауважував…
– До болю шкодую, багато за чим шкодую в наших стосунках, тату.
– То добре, що минуле пам’ятаєш і оцінюєш, але не забувай думати про майбуття.
– Стараюся, хоч невимовно тяжко за нього боротися проти своїх. Дошкульніше від чужинців вони душу точать. Ще прикріше, що тепер, коли здвиг демократичний стався.
– Розумію, виходить так, що нація далі сама себе душить, руками слуг злого чину душить.
– Сказав би, руками панства рідного, як завше – швидко споганілого, котре гірш чужих панів не сприймає інтересів нації. Просто від ненаситі шаленіє, бо як та сарана вік свій недовгий відчуває. Знать, тому стільки століть ми без держави…
– Ось бачиш, сину, поволі ми з’ясували не лише причини твоїх бід. Але думаю, що й народ нарешті мусів би до кінця зрозуміти свій інтерес…
За захоплюючою розмовою навіть і не помітив, як хмари розірвались і дуже яскраве сонячне світло враз осліпило очі. Батьків образ, із промінцем віри прийшовши до нього на жадану розмову, несподівано, але лагідно, в промені надії відлинув. Він, зітхнувши, підвівся з лавки, ще раз на прощання неквапом помолився перед могилою батька і рушив із цвинтаря до машини. Заспокоєне єство відразу підхопили хвилі думок: нестримні, безконечні, але легкі хвилі, які незабаром мали поплисти цільною, зі своїм руслом, рікою.