У Чортківі було ґетто, росли виноградники, приїжджав Микита Хрущов і... (фотоспогади про місто)

Чортків. Czortkow… Місто нашого народження, яке не відоме нам з раннього віку. Місто прошите віками, шляхами, імперіями і байдужістю або забуттям, що супроводжує нас. Та якби ж то забуття вело за собою в бік чогось кращого, переможного. Якби ж ми перетнули оту межу постійного спотикання об бруд і темряву не тільки історії нашого міста, а й дійсних картин неймовірно затишного Чорткова. Не можливо вдивлятись у старі чорно-білі світлини міста і закохуватись у нього тільки таким чином. А вийшовши на вулицю, втратити почуття реального часу і замислитись: чому не можна мені, вам і гостям нашого міста побачити його іншим?

Так, наше місто, звісно, славиться залишеними нам часом будівлями, людьми, котрі проживали і проживають тут. Та мало хто знає трагічні сторінки історії Чорткова, які поховані часом.
Ґетто – слово яке розуміє кожен, але не кожен чортківчанин знає про те, що таке було і у нашому місті – Чортківське ґетто. Як пише в одній із своїх публікацій Олександр Степаненко, «від численної єврейської спільноти міста у 44-у році живими залишилося лише близько 100 осіб, яких переховували місцеві мешканці, ризикуючи власним життям, життям своїх близьких та сусідів».
Ми знаємо про злодіяння в Чортківській тюрмі і навіть увіковічнили цей трагічний історичний факт меморіальною дошкою. Але і під час двох років – часу, поки тривало ґетто в нашому місті, теж загинуло багато людей, та про це не згадується на жодній із вивісок. Ось карта із нанесенням його території. (Фото додається). А те, що могили людей, які немало доклалися до розбудови цього міста, покладено нам під ноги?! Маю на увазі могильні плити (мацеви), які розкидані по вулицях і подвір`ях Чорткова. Так склалось від часів того мракобісся.
Не менш цікавою є історія нашого костелу. Спочатку він мав більш оборонну споруду (див. фото), після 1901 року він був відбудований таким, яким ми його зараз бачимо. Можна тільки подивуватися, як тільки не хотіли люди використати у часи радянщини цю культову споруду! У газеті «іПлюс», яка колись виходила у Чорткові, про це читаємо в інтерв`ю пана І.Буркута, науковця з Чернівців, котрий мешкав у нашому місті в 50-60-ті роки минулого століття. Ось що він згадує: «Батько дуже рано пішов на пенсію. Справа в тому, що в школі не було спортивного залу, грошей на будівництво не виділяли. Це був початок 60-х років, коли закрили костьол святого Станіслава, відомий чортківський костьол. Батькові наказали: «Беріть його як спортивний зал». Він відповів: «У жодному випадку, храм є храм». З того часу стосунки з начальством зіпсувалися. Батько таки зумів вибити якісь кошти на спортивну залу, але остаточно підірвав цим здоров’я і в 47 років, як інвалід війни, був змушений піти на пенсію. Те, що він зробив у ті роки, на мій погляд, було справжнім подвигом: іти проти партійної лінії було вкрай небезпечно. Власне, завдяки моєму батькові й зберігся костьол. На жаль, не повністю. Коли з нього зробили склад, то дозволили дітлахам розтягнути на трубки орган.» І це правда. Пригадую, що і мій батько розказував, як малим разом із однолітками гралися такою трубою.
Знаючи, через що довелося пройти людям, та й цим будинкам, які ще збереглися, в теперішньому Чорткові мало чому здивуєшся.
Дивує навпаки – колишнє. Чи знаєте ви, що в Бердо було започатковано виноградники? Ще коли гори не були засаджені деревами (див. фото).
У 1944 р., коли Тернопіль у весняних боях зруйнували майже вщент, а тому розміщувати установи і працюючих у них було ніде, обласне керівництво було переведено до Чорткова. Тодішній Перший секретар КП(б)У Микита Хрущов приїхав перевіряти стан справ у Тернопільській області, і через те мусив перш за все завітати до Чорткова. Його оселили в одному з будинків Чорткова, по вул. Маньовського (про це одного разу розповів мені Ігор Григорович Буркут).
Можливо, власне, саме приналежність старих будівель Чорткова до певних епох, їх подекуди вражаючий естетичний вигляд, елементи декору виносять їм вирок – НЕ НАШЕ? Польське чи австрійське. Бо як інакше пояснити їхній теперішній стан: балкони – в аварійному стані, штукатурка обсипається, рельєфні прикраси будівель – знищені чи майже знищені. Коли піднесемо голови вгору, щоб споглянути на красу, залишену нам предками, помилуватися нею і – врятувати нарешті, щоб і діти, онуки, правнуки могли так само милуватися надбаним за віки? Душа міста збережена саме в таких місцях – старих будівлях, затишних вуличках.
Про один з таких будинків хотілось би розповісти окремо. Це будинок по вулиці Ринок, 3. Мені довелось вести листування електронною поштою з жінкою, батьки якої народились у Чорткові перед Другою світовою війною. Мати і батько її досі живі і, дякуючи їхнім спогадам і згадкам ще багатьох інших євреїв, котрі тут проживали й котрих ця жінка відшукала, вона створила проект свого життя – сайт в Інтернеті про Чортків (http://www.sztetl.org.pl/en/). Там зібрано й оцифровано чималу кількість фотографій та спогадів мешканців Чорткова того часу. Вся родина мешкала у 4-поверховому будинку. Дідусь був текстильним магнатом, що, відповідно, дозволяло родині оселитись у такій шикарній будівлі (на теперішній вулиці Шевченка в одному ряду з рестораном «Бристоль») (див. фото). Мати її сестри з 1930 по 1934 роки навчалась у Відні на фармацевта. Після закінчення працювала в аптеці по вул. С.Бандери (та, що навпроти костелу). Саме в підвалі цієї аптеки жінка переховувала свою доньку кілька місяців від німців. Після певних обставин того часу родина змушена була залишити рідний дім і оселитися в маленькому будинку по вулиці Шпитальній, 56 (зараз це вул. Пігути, номер будинку, можливо, змінено). Сталось так, що дочка, яку вона переховувала, була вивезена і врятована польською сім`єю. Таких історій, звісно, багато. На деякі я натрапила, блукаючи нетрями всесвітньої павутини. Тому хочу ділитися з вами, своїми земляками, зібраним матеріалом.

Вікторія Пахолюк, м. Чортків