“Ісусе милосердний, допоможи, щоб не звугліло моє серце. Чим далі в старість, тим самотніше мені. Аж страшно, що все рідше обзиваються з серця ті пісні, які я співала своїм дітям. Моє сумління не дає мені спокою. Мабуть, не так вчила, не так любила, що син на мене руку піднімає. Це вже не вперше. Перед порогом вічності чую в серці смертельний холод не від страху перед смертю, від страху перед життям…”
Крупелишин Великдень
Туга коло серця, як гадина в’ється.
П. Чубинський
– Чого ж ви, бабусю, не ходили паску святити?
– Не ходила-м. Перший раз у житті на Великдень я не попробувала ні паски, ні яйця свяченого. Не запросив син матір до столу.
Стара Крупелиха відтягнула хустку, що прикривала обличчя, і Леся аж злякалася. Синьо-чорна пляма спотворила ліве лице, а око десь загубилося під великим жахливим набряком.
– Та хто ж це вас так?
– Це не розповідається, Лесю, не вимовляється.
Губи старої затремтіли.
– Це ніхто знати не повинен, бо то ганьба чорна і для матері, і для сина. Що маю казати, ліпше змовчати. Я їх, Лесуню, десятеро вродила. Ото бачиш, дитинко, десять пальців. Всі мої. Котрий не вріжеш, кожен болить. Але не однакові вони, ой не однакові. Я кожну дитину по півтора року до грудей прикладала. Нічого ні від кого не хочу – тільки доброго слова. Та де мій син його візьме, як душа закам’яніла?
Прикрила Крупелиха синяки хустиною і пішла в поле.
– Отут і поплакати можна, і поговорити, жаль вилити. Поле і небо, небо і поле… Доле моя вдовина, гірка ти моя доленько. Усі літа грядущі нестиму ці синяки. З лиця зійдуть, а з серця ніколи. І стане моє серце чорне, як птиця. Не доведи, Господи, не доведи. Наймолодшого завжди мати найбільше любить. Та не щирий мій Іванко, ой не щирий. Йому жаль, що я іншим дітям допомогти хочу. Та то ж його брати і сестри. Я би кожному неба прихилила. Невістка в руки дивиться, мушу критись від них. Ховаю по яйцю в мішок з пшеницею, щоб дочці дати. Вона живе в місті, на мізерному заробітку тягне троє дітей. Якби не повдовіла, то би не бідувала так. Петро також повдовів. Двоє дітей без матері. Боже мій, Боже. Що можу, те потайки даю. Та ж тут, Іванку, моя праця і праця твого тата. Просив Петро, щоб ішла до нього жити. Він півроку без роботи, а я ще йому на шию сяду? Пенсія мізерна, та й ту ти, Іванку, забираєш.
І не зможу я в місті, сину, не зможу. Я до гір привикла, до лісів. Хочу в своїй хаті, на своєму ліжку вмирати.
Не відала-м у житті гіркішої хвилини, як нині, на Великдень. Потягнувся до чарки ще до Служби у церкві, а я за руку вхопила.
У якім слові вмістити мій біль, у якій сльозі? Допоки світу, не зміряти глибини такого болю, допоки світу. Якби то можна було впасти посеред цього поля і не встати ніколи, заснути навіки.
Стара Крупелиха втирала кінцем хустки сльози, що великими горошинами котилися з очей.
– Що могла-м у житті, сповна віддала вам, діти мої. Ви розійшлися, хто куди, а я залишилася при наймолодшому доживати.
Таке ясне небо наді мною, таке чисте, щоби тут у полі залишилась навіки. Невістка і словом не обізвалася, коли я йшла з хати.
Ісусе милосердний, допоможи, щоб не звугліло моє серце. Чим далі в старість, тим самотніше мені. Аж страшно, що все рідше обзиваються з серця ті пісні, які я співала своїм дітям. Моє сумління не дає мені спокою. Мабуть, не так вчила, не так любила, що син на мене руку піднімає. Це вже не вперше. Перед порогом вічності чую в серці смертельний холод не від страху перед смертю, від страху перед життям.
Як мені гарно плачеться у полі. Пошли мені, Боже, сили виплакати всю кривду, щоб я її не несла до хати, щоб ніхто моїх сліз не побачив. Горе мені, бо іржею взялося Іванкове серце.
Маленький хлопчик рученьки здіймає, обнімає мене за шию, тулиться личком до мене. Це мій найменший синочок. Маленький хлопчик по подвір’ї бігає, травку-муравку ніжками топче, цвіт калиновий зриває, мамі простягає. Це мій найменший синочок.
“Прикрасив” ти мене на Великдень, синку, сивину мою “прикрасив”. А мені все здається, що я колиску гойдаю, на інших дітей покрикую, щоб тебе не збудили. Ой журбо моя невблаганна, попливи у вічність, щоб я свого сина не прокляла, бо як вмирати буду? Що передам внукам і нащадкам, коли любов на кривду проміняю?
Згасав день, шуміли десь далеко в горах смереки, дзвонили великодні дзвони, небесний Звіздар розсипав по небі зорі, а Крупелиха все говорила і говорила, звертаючи зір у безкрає роздолля, втираючи очі кінцем хустки, що давно змокріла від сліз, пересіваючи через решето споминів думи невеселі. І раптом син голосно покликав її. Очі Крупелихи засвітилися радістю, вона вся стрепенулась, повернула голову в той бік, звідки лунав голос. Але навкруги було тихо-тихо, і Крупелиха зрозуміла, що це їй причулося.
Згорбившись, пішла крізь ніч до рідної хати, де її ніхто не чекав…