(Ольга Яворська. “Неспалима смерека”. − Львів: “Місіонер”, 2018 р. − 206 с.)
Думається, що з відходом людини до Вічності, відходить окремий і неповторний світ. І зберегти його здатна людська пам’ять, перелита у слово поетичне чи прозове. Коли ідеться про сучасника епохи, довгожителя, тоді таке фіксування на папері важить подвійно.
В українській сучасній літературі маємо приклади такого панорамного полотна крізь призму однієї долі: чоловічої (“Століття Якова” Володимира Лиса) і жіночої (“Неспалима смерека” Ольги Яворської).
Авторка обрала дуже символічну назву своїй повісті, адже смерека символізує хоробрість і вірність, довголіття і безсмертя. Такою є Меланія, головна героїня повісті. Але не лише вона. Такою є і Україна, “неспалима смерека”, незнищенна на вітровіях історії. Вони обоє − Меланія та Україна − нагадують неопалиму купину, адже у полум’ї болю і випробувань із ними розмовляє Бог.
Повість Ольги Яворської почасти нагадує мені “Гойдалку дихання” Герти Мюллер. Не лише тому, що персонажі обох творів перебувають у таборах, чи тому, що обидва твори показують експерименти нелюдських систем із людською душею. Але тому, що тут найвагомішими стають питання пам’яті як порятунку від знечулення, збереження душі в умовах постійної загрози життю, коли надія на рятунок то тьмяніє, то спалахує. Але ніколи не гасне.
У повісті Ольги Яворської “гойдалка дихання” відчутна доволі виразно. Радісні моменти, коли дихаєш на повні груди, чергуються з моментами випробувань, коли забиває подих. У тексті багато ліризму (відчувається, що авторка − поетеса), психологізму і драматизму. Не надто багато сцен натуралізму, опис тортур подається у проекції на наслідки для душі. Це виправдано, адже “біль притуплюється, коли його надто багато” (В. Міняйло), стає статистикою і забувається. А “байдужість призводить до руйнування пам’яті, а руйнація пам’яті − щонайтяжча провина перед народом і рідною землею” (С. 195). Ритм дихання нерівний, наприкінці повісті він пришвидшується, епізоди прописуються більш схематично. У фіналі дихання уривається, “тиша розпинається в просторі, простягаючи крила над відлітаючим птаством” (С. 206). Пташина-душа, залишивши за спиною “стужавіле поле втрат”, рушає на зустріч з Господом.
Руйнування пам’яті загрожує руйнацією нації, ось чому основний наступ будь-якого колонізатора ведеться на пам’ять. Переписування історії з позицій зовнішніх (імперських чи глобалізаційних) має для нації фатальні та довготривалі наслідки, що надто дорого коштують. У цьому пересвідчуємося не лише з Шевченка з його “І мертвим, і живим” чи “Оргії” Лесі Українки, а і з подій сьогочасної історії України.
Багато крові пролилося на українській землі. І ця кров не є рівноцінна. Є кров, яку прагне пролити чужинець (ментальний чужинець може жити на одній із поневоленим території). Про таких авторка пише: “Руки, що в крові, не відмиваються ніколи, від бруду ненависті очищає тільки віра…” (С. 121). А є кров жертовна, з любові до Батьківщини і близьких. І ця віра є важким, кам’яним, але сонячним шляхом. Шляхом спасіння власної душі, віри, людяності. Шляхом порятунку Вітчизни від розчинення у чужих народах. “Щоби врятуватися, людина повинна вмитися, або своєю кров’ю, або своїми сльозами” (С. 96).
Сліз у долі Меланії не бракувало. Загроза смерті нависала над нею неодноразово. Але, озираючись у минуле, зізнається, що тоді збагнула: “Страху перед смертю нема, є несамовитий жах перед тортурами” (С. 74). І таки правду мовила Катерина Мандрик-Куйбіда: “А жити Бог дарує силу лише готовому померти”.
Це можливо лише, коли відчув своє призначення, коли знаєш заради чого / кого жити і помирати. Коли здатен на сердечну молитву про дар жертовності: “Уділи мені, Боже, щирості бажати людям добра у найважчі миттєвості власних випробувань, незважаючи на душевні і тілесні болі. Уділи мені, Боже, щедрості поділитися останнім світлим сплеском душі з тими, хто в зневірі й відчаї, останньою крихтою хліба з голодними, знедоленими і відкинутими” (С. 99).
Втім, чимало людей забувають, у чому їх призначення. Про них Ю. Липа писав: “Якщо не вчув призначення свого, – ти ще не жив, і ще не вартий вмерти”. Меланка зауважує, що “через роботу, гроші та посади люди втрачають відчуття пильності часу та наближення смерті, забувають, заради чого живуть, і тому смерть застає їх зненацька” (С. 32). Така доля синів темряви, що не хочуть змити ненависті вірою.
Але доля дітей світла інша. Як писав апостол Павло: “А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій. Бо ви всі сини світла й сини дня. Не належимо ми ночі, ні темряві. Тож не будемо спати, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі!” (1 до Сол. 5:4-6).
Доля дітей світла − бути світлом у мороці, нести світло крізь морок. Аби інші бачили шлях. Шлях справжньої любові і безоглядної жертовності: “Любити світ по-справжньому може тільки чисте серце, не отруєне жадобою слави й каламуттю заздрості” (С. 182).
Про це, спираючись на скрижалі історії, пише Ольга Яворська. Щоби пам’ятали подвиги предків і були гідними великих жертв.
Надія Гаврилюк, поетеса, літературознавець, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН Украіни.