“Ольга Яворська в декількох сторінках тексту зуміла описати ситуацію, котру інший літератор неодмінно виклав би у значно ширшому за обсягом творі чи написав би об’ємний сценарій для телесеріалу. Лапідарність – ознака таланту?..”
Картини з життя, які намальовані словами.
Ольга Яворська. Незабуте. Вибрані твори. Львів: Сполом. 2014. – 376 сторінок
Якщо стверджу, що імені письменниці раніше не знав, то покривлю душею. Час від часу зустрічав її твори в різних часописах. А відомі літератори оприлюднювали на шпальтах видань теплі відгуки про книги Ольги Яворської. Та після того, як перечитав «Незабуте», вирішив більше дізнатися про неї з різних довідників, з інтернету. З розмови з письменником Петром Сорокою дізнався чимало цікавого.
Зокрема, виявилося, що вона народилася в Бучацькому районі на Тернопіллі. А після закінчення Дрогобицького педінституту мешкає і вчителює на Львівщині. Авторка багатьох книг поезії та прози. Лауреатка престижних літературних премій. Вважає себе ученицею незабутнього Івана Гнатюка. За часом появи перших серйозних публікацій належить до літературного покоління «дев’яносників», хоч ніколи яскраво не світилася в «обоймах» тогочасних дебютантів.
Звичайна довідка, як на мене. Та вважаю, що є підстави почати саме з неї. На жаль, нині маємо доволі викривлену ситуацію, коли й письмаки майже нічого не знають про колег по перу, не кажучи вже про рядових читачів. Це – по-перше. А по-друге, навіть біографічні дані значною мірою пояснюють непростий темарій людини, котра взялася за перо.
Не буду заперечувати, що саме такі розмисли спали на думку, коли перечитав «Незабуте». Якщо коротко підсумувати знайомство з книгою вибраних творів, то можна сказати, що перед нами замальовки, де авторці вдалося неповторно зобразити окремі миттєвості нашого життя, пропустивши усе крізь призму небуденного жіночого сприйняття. А ще не залишається поза увагою, що авторка вміє барвами слів описати навколишній світ. Усьому цьому додає шарму прагнення письменниці свідомо віддалитися від зримого ура-патріотизму, хоча на сторінках книги аж киплять соціально-політичні й національно-патріотичні пристрасті.
Не сперечатимуся і з тим, що ці твердження, можливо, мають якийсь загальниковий характер. Сумніваюся також, що може викликати спротив розмисел про чіткішу виписаність подій, котрі хвилювали літераторку. Та на мою думку, це не є приводом докорів на адресу авторки, бо все залежить від рівня особистісного сприйняття індивіда.
Тепер про усе це поговоримо конкретніше. Приміром, зробимо наголос на тому, що у творах «Понівечені долі», «Незабуте», «Божевільна», «Юрчикові малюнки» зачеплено соціально-політичну проблематику. Розумію й те, що до цієї категорії можна віднести й деякі інші прозові твори з книги. Але не робитиму цього, бо переконаний, що й вищезгаданого переліку вистачить для висловлення найсуттєвіших міркувань. (Не бачу нічого поганого, що дехто вважатиме їх дещо особистісними. В момент, коли письменниця книгою відстоює власне право на оригінальне вираження задуманого, літературний критик навіть зобов’язаний акцентувати на своєму).
Отже, «Незабуте» сфокусовує увагу на ньому через те, що при знайомстві з книгою завжди шукаю «поштовху» до розшифрування назви. Подібне – і зараз. У творі з іменем книги авторка, як мені здається, вдало описує почування жінки-викладачки вузу, яка у молоді літа була закоханою в однокурсника, а через роки зустрічає його сина-одногрупника її доньки. Елементи мелодрами? Маємо тут щось подібне. Але хіба це може діяти відштовхуюче на мужчину-читача, коли в написане віриш? І ще одна дивовижність: Ольга Яворська в декількох сторінках тексту зуміла описати ситуацію, котру інший літератор неодмінно виклав би у значно ширшому за обсягом творі чи написав би об’ємний сценарій для телесеріалу. Лапідарність – ознака таланту?
Очевидним є й таке. Дехто «Незабуте» віднесе до маленьких повістин, адже існують ознаки цього жанру і з пісні слів не викинеш. Але це не вадить розмові про короткість висловлювань. Навпаки: ще більше наголошує на цьому, хоча декому подібне здасться несусвітнім абсурдом.
Схожі відчуття з’являються й тоді, коли ще раз перечитую «Понівечені долі». Головна героїня твору Тетяна у випускному класі завагітніла від свого вчителя і народила сина Сергійка. А педагог забуває про неї і одружується з вродливою колегою. Згодом парочка розлучається і він хоче повернутися до колишньої коханої. Але молода жінка відкидає його намагання. Потім Тетяна раптово помирає від хвороби, так і не відкривши нікому таємницю синового народження. Та той сам про усе здогадується, коли вчитель хоче всиновити дитбудинківця… Трапляється таке у нашому житті? Звичайно! Але важливим є не тільки те, що письменниця по-своєму передала ситуацію, а не вдалася до надмірного надриву жіночості, зрештою це можна б якось виправдати й рецензентові-мужчині. Але навіщо, коли, на мою думку, авторка віднайшла хиткий баланс між «інь» та «янь».
Правда, одна заувага все ж існує. Та вона не стосується якихось літературних особливостей. Бо виникає питання з області права. Якщо людина переступила поріг свого шістнадцятиріччя, то жоден юрист не говоритиме про ймовірне кримінальне переслідування за добровільні інтимні стосунки. Смішно це! Інтим між учителем та ученицею? Є в цьому щось не таке. Але тільки з точки зору моралі. Чи не варто на цим замислитися? Це – між іншим. Бо ньюансик зовсім не псує позитивного враження від твору.
Чесно кажучи, ці два твори подвигли мене до більшого знайомства з доробком письменниці. Але почав звертати увагу на те, як вона описує природу. І знову – не міг стримати захоплення. «Черлене листя закриває сонце, небо красується переливами розхристаних хмар, що переходять у червоні заграви на горизонті» («Юрчикові малюнки»). «Згасав день, шуміли десь далеко в горах смереки, дзвонили великодні дзвони, небесний Звіздар розсипав по небі зорі, а Крупелиха все говорила і говорила, звертаючи зір у безкрає роздолля, втираючи очі кінцем хустки, що давно змокріла від сліз, пересіваючи через решето споминів невеселі думи» («Крупелишин Великдень»). Зрештою, такі вдатні пейзажі є й на інших сторінках книги.
А недомовленість? Приміром, твір «Божевільна», який відкриває книгу, розповідає про жорстокі випроби долі молодої жінки, яка знетямилася на закордонних зарібках. Гадалося, що авторка приведе до несподіваного фіналу, та цього не сталося. Прозаїчка обриває розповідь, залишивши її на життєйському роздоріжжі. Нарочитість? Можна і так вважати, та подібні гадки перемішуються із відчуттям того, що так нерідко маємо в реальності. Сувора діалектика життя? Нехай буде так! Адже щось схоже є і в деяких інших творах, що ще більше підсилює творчий метод. До речі, елементи недомовленості є і у творі «А будьте ви прокляті», що мимоволі підштовхує до думки про правильність вищезгаданих міркувань.
Не можна, мабуть, оминути ще одне питання. Тому, що вважаю його дуже важливим. В книгу ввійшли твори, які написані у різні роки. Наприклад, твір «Шахи» вперше з’явився у журналі «Сова» ще на початку нового тисячоліття. І він мирно сусідує з іншими, які написані пізніше. І в читачів не виникає жодної думки про часові відстані. Просто хочеться читати і перечитувати написане. Магія письменницького письма? Напевне, що так. Але хіба це має якесь значення. Читачам, якщо сподобалися твори, байдуже до часу їх появи.
Правда, тут не все є таким одновимірним, як може здатися на перший погляд. З роками у письменника (він не є звичайною людиною, як і всі читачі) виробляється глибинніше світосприймання, хоча з зовні це не є таким помітним. І як добре, що ставимо знак рівності між колишніми та теперішніми творами.
Ольга Яворська означила «Незабуте» як книгу вибраних творів. І при цьому не забажала ставити чітких водорозділів між оповіданнями, новелами та повістями. Мені хотілося б більшої визначеності. Але не маю права зазіхати на суверенний намір авторки не йти цим шляхом.
На цьому, здається, можна було б поставити крапку. Та, на мою думку, є ще декілька моментів, котрі теж потребують уваги. Скажімо, мені не все подобається у мовленевому запасі письменниці. Чи не слід більше використовувати словосполучення, які притаманні місцевості, де живуть герої творів? Принаймі, рецензент так гадає. Бо вважає ненормальною ситуацію, коли на приналежність видання до західноукраїнської літератури вказує лишень географія місцезнаходження героїв.
Коли пишу ці рядки, то думаю й над тим, що питання належить до спірних. І, зрозуміло, подумки перебираю аргументи. Скажімо, більшість класиків української літератури послуговувалася літературною мовою. Не цураються її й сучасні автори. Назвемо хоча б імена Івана Корсака, Павла Вольвача, Володимира Лиса. Та маємо й протилежні приклади. Відсвіти (і дуже яскраві!) діалектизмів знаходимо у творах Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Тимотея Бордуляка. Він помітний і в творчості Василя Портяка.
Окремі читачі книги, очевидно, неодмінно дорікатимуть рецензентові за надмірну (як може їм здаватися) прискіпливість у питанні щодо використання діалектизмів: мовляв, вони іноді з’являються.
Для прикладу наведуть твір «Прокляття» з елементами бойківської говірки. Справді, там вони дійсно є, але епізодично. А заувага викликана прагненням частішої зустрічі з діалектизмами. І не лишень у діалогах чи монологах.
Як бачимо, питання є не простим. Та все ж воно носить загальниковий характер, і повіває теоретичністю, оскільки не містить великої кількості посилань на твори Ольги Яворської. Але це водночас не означає, що не існує жодного прикладного моменту. Думається також про ментальність у сприйнятті книги. Очевидним є й той факт, що усе написано з точки зору української «західнячки». Але усе виглядає так природно, що написане зацікавить і читачів зі східних околиць нашої держави. Та й, очевидно, має значення і те, що книга може припасти до вподоби представникам сильної статі. І перш за все тому, що панує виваженість попри дуже зриму жіночість у висвітленні тих чи інших тем.
… Звісно, ці розмисли – не аксіома у виконанні рецензента і я ніколи не наполягатиму, аби роздумування стали поштовхом до дії. Авторка сама повинна вирішувати. І в цілому світі не існує іншого виходу. На щастя…
Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Шумськ
на Тернопільщині.